А сьогодні – час відповідальний, бо найменша поблажливість може закріпити нас у минулому безвихідді совєтів. Про це потрібно пам’ятати завжди. Не випадково мовиться у нас весь час про якусь там “злагоду”, яка схоже має остаточно освятити оте “маємо те, що маємо”. Злагода? Так, що ж може бути краще? Нагадаємо ще раз: компромісу або злагоди можна досягти у виборі кольору краватки на вечір, або марки вина на десерт. Та тільки не у принципових питаннях. Хоча би тому, що жодних компромісів або злагод не може бути, скажімо, поміж статусом імперської колонії, або незалежної держави. Незалежність, то як вагітність, або є, або її немає, не може бути чогось третього. Так само, нагадаємо, була та є дві принципово різних України. Була Україна кагановічів, косіорів, постишєвих та щєрбіцкіх, а є Україна Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, С. Петлюри, Д. Донцова, Є. Конвальця, С. Бандери. Так яку виберемо на продовження, панове? Як “ми не раби, раби не ми”? Першу чи другу? Бо вони були, є та будуть несумісні, та жодної злагоди тут знову бути не може. Або, як ми погодимо Т. Шевченка, якого вело сумління, із, скажімо, О. Корнійчуком, або пізнім П. Тичиною, яких “партія веде”? Та не яка–небудь, а саме ота злочинна, від 1933 та 1937. Гадаємо, з чимось таким не упоратися й спритному малоросові, вже народженому поміж двох стільців, так би мовити. Та й, взагалі, чи не була ота дурна та ялова уесесерівська метушня (в тому числі) марною спробою прищепити хирну українську гілочку на потужний, але здавна згнилий імперський стовбур? Так чи припустимо в умовах незалежності подібну дурню? Не потрібна нам, вочевидь, і “злагода”, що розмовляє чужою не нашою мовою.
А все це є невідривно пов’язано з тим, підкреслимо це, що логіка світу, в якому ми живемо, є двозначною, знає лише “так” або “ні”, й нічого більшого, жодного третього. Хоча, скільки ж зусиль було витрачено свого часу, особливо в нашому попередньому столітті, дурнішому з усіх, на пошуки багатозначних логік.
А між тим істина (а до того єдина, як завжди) є давно відомою. Та полягає на тому, що єдиною можливістю вижити як нації є для України оте старе, класичне та давно відоме – “Геть від Москви!” Бо протилежний шлях веде до небуття.
* * *Не справляє жодного позитивного враження й зовнішня політика України, яка так само, до жодної незалежності привести не може. Вона у нас, бачите, є «багатовекторною». З одного боку «європейська інтеграція», а з другого боку «стратеґічне партнерство» з імперією, колонією якої ми нещодавно були. Але, до вашего відома, панове, сума векторів може дати й нуль, тому добрі люди отієї ідіотичної «багатовекторності» й уникають. А до того в нашому народі ця «багатовекторність» давно відома, та так само давно отримала назву сидіння між двох стільців.
Так, чи це, бува, не є ескалація тихого вповзання до імперії? Чи не є звичайний неоколоніалізм? Та, ще й під галас гучних декларацій про європейську інтеграцію, жодних наслідків якої ми поки не бачили та не почували. А, де ж національна ідея? Бо, як же можна розцінити отой дурний вступ до «Мєжпарламєнтской ассамблєі СНГ»? А тепер іще й оте «Сотруднічєство столічних областєй» (25.10.2000) трьох країн, поріднених тільки тим, що серед них дві колишні колонії та одна метрополія, а ще й тим, що жодна не ступила ще й кроку вперед. Адже, простір для маневру все меншає. Чи не стане наступним кроком «Государствєнний договор», що увінчає абсолютно яловий, як і досі, «союз трьох братскіх народов»(?!!)
Чи не до цього ви нас вели й ведете, панове номенклатурна влада?
12. Русифікація (чи — що нам підсовують?)
Багато написано й переписано про русифікацію (тобто — зросійщення) України. Починаючи ще з отієї класичної праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Але, чи завжди достатньо глибоко? — чи завжди на потрібному рівні узагальнення? Адже, зросійщення було й полишилось не останнім напрямом дій російського імперіалізму, а такий собі академік Д. Ліхачьов прямо і відверто учив, що:
Ми велика імперіалістична держава. Наш імперіалізм повинен бути імперіалізмом культури.
Даруємо цій людини її глибоке невігластво (а, що ж іще можна набути в імперії?), бо імперіалізм не може бути культурним, принаймні у тій другій семантиці цього слова, а «імперіалізм культури», — то є просто імперіалізм, і аж нічого більше…
Співпадіння чи наслідок, але відгук був і у нас. Згадаємо знову зовсім недавнє минуле. Напредодні виборів до ВР 1998 було створено проросійський блок, ліберальний СЛОН, названий мало не на честь пам’ятного для нас усіх СЛОНа (Соловєцкіє лагєря Особого Назначєнія), де Москвою було понищене оте — перше українське відродження. Він обрав собі гасло: «Сохраним для Украины русскую культуру». Та й придумав собі телерекламу — варто пригадати. От стоять собі на довгій полиці пухлі томи: Пушкін, Достоєвскій, Толстой… Ну, і щось там затиснуте між ними українське, що зуміло колись пробитися крізь російські «заград–отряди» (які за царів ще не були аж такими щільними). Потім раптом усе російське кудись зникає й полишаються Шевченків «Кобзар» та щось там від Лесі. Та й валяться вони одинокі на довжелезну полку, не в силах утриматися строч без російської підтримки. Красиво? — ще й як. Красномовно? — так! — куди вже більше…
Але, з усім отим реквізитом «ліберальний блок» тоді як же пролетів, не набравши й близько тих 4%. Чи тому, що наш виборець є байдужий до всього російського? — далебі, не сказати. Радше тому, що те ж імперське російське панування зробило його байдужим до будь–якої культури, а виховала його в цьому, що ж… саме й лише вона — імперська культура.
Зауважимо принагідно, що ця культура вартує набагато менше, ніж вона сама того бажала би, але — що поробиш: «маємо те, що маємо»…
В політичних іграх російського імперіалізму, на яких укінці він і зломить остаточно собі шию, — вона займає не останнє місце. Про це кажуть не лише академіки, але й політики. На прес–конференції 29.01.2001 депутат російської Думи і голова її комітету з міжнародних справах Дмітрій Рагозін, заявив дослівно наступне (процитуємо знову):
Якщо нам удасться зберегти позиції Росії, російської культури в Україні, то будуть існувати і Росія, і Україна.
Отже, будь яке посягання на позиції російської колонізаторської культури — може для нас кепсько закінчитись, майте це на увазі: можемо взагалі припинити своє існування. Так ставиться сьогодні до нас та своєї імперіалістичної культури — «демократична» Росія.
Доповнення 1. Убивство Л. П. Берії
Убивство Берії було останнім у низці міжпартійних порахунків високого рангу в Третій імперії, найбільш злочинній з усіх трьох. Воно завершувало цю низку та не було скритовбивством, як Кірова, але не було й убивством внаслідок зфальшованого політичного процесу, як убивство групи Зінов’єва–Камєнєва або Бухаріна–Рикова.
Це вже по ньому відбудеться оперетка ХХ партз’їзду з «разоблачєнієм культа лічності» де буде прийнятий «пакт Хрущєва»: не доводити більше гризні за владу до взаємних убивств.
По передчасній смерті (а, чи так вже природній?) «вєлікого вождя і учітєля», зримим для інших втіленням його епохи та традицій полишився його давній соратник Лаврентій Берія, який тоді першим проголсив: «Тіран мєртв!» Однак, це йому не допомогло, та він недовго пережив свого «вождя і учітєля».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аналітична історія України» автора Боргардт Олександр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ“ на сторінці 29. Приємного читання.