Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

Ведь в мире должен быть Порядок

И он по праву русским должен быть.

Але й у цьому, слід гадати — оригінальному витворі прогресивного російського розуму, відчувається щось болюче знайоме, з того ж невичерпного смітника історії. Поринемо в далекі тридцяти, коли вулицями Берліна впевнено крокували наці та лунала їх пісня, їх неофіційний гимн (чи, бува, не «Горст Вессель»?), а там теж було таке щось, подібне, пригадуєте (перекладемо з німецької на власний розсуд):

Ми помаршируємо далі,

Коли все в череп’я летить.

Бо наша сьогодні Німеччина,

А завтра і цілий світ.

Дивний збіг через три чверті сторіччя! — та, не лише за змістом, а й майже за формою. Цікаво, чи є серед членів цієї патріотичної російської партії: скажімо, «вєтєрани ВОВ (Вєлікая отєчєствєнная война»? Але, не це тут, власне, і головне. Привертає увагу отой «Порядок» (який «по праву русским должен бить»). То вже певна новація, та пояснимо, чому саме. Спочатку згадаємо їх конкурентів.

Душею німецького націонал–соціалізму був не лише сам арійський міт, але й дещо набагато важливіше, німецький порядок. Він міг подобатися або не подобатися комусь, але він був повсюдним. Від щоденного життя кожного німця та по функціонування організації Тодта, скажімо. Та зримо матеріалізувався тоді, коли вишиковані на площах сотні тисяч людей миттєво здіймали руки у ґесті вітання «вождів», або погоджено скандували «зіг–гайль». Він пронизував собою всю країну, міг подобатися або ні, але він був.

В Росії ж єдиним різновидом порядку були оті сходини: панів (як дивитись знизу) або холопів (як подивитися зверху); хоч і порядно ущерблені сталим існуванням поруч отієї славетної «дорогі із грязі в князі». Принаймні, мірою порядку в країні є завжди виконання її законів, добрих чи злих, — значення не має. А тут зазначимо, ще Алексіс Токвіль (1805–1859) зауважив, що суворість російських законів компенсується їх невиконанням. А мало не весь дисідентський рух в СССР — був спрямований не на здобуття якихось там нечуваних свобод для людей або народів, а на як же елементарну справу: виконання совєтських законів, замість абсолютної домінації «телефонного права». Чи може якийсь порядок з’явився нарешті в «новой» Росії, з її вуличними розборками — сталим «пєрєдєлом собствєнності»?

Так, що ж там ви мелете, панове, по–перше — про якийсь «порядок», якого й близько у вас немає, а потім ще й про те, що він має бути «русскім» та ще й «по праву»!; це ж треба…

11. Маємо те, що маємо

Збереження владної номенклатури протягом років по проголошенні незалежності, совєцької системи, доповненої лише правом на приватну власність, уперті намагання створити ринкову економіку без головного на чому вона тримається – споживача, а як результат – стагнація та довголітня економічна криза, — призвели до загальної недовіри народу до влади. Бо збереглася не лише совєцька влада з її вирішальними й характерними рисами: надексплуататорським підходом до трудящіх із отими декоративними угодовськими профспілками, символічним соціальним захистом тощо. Але ретельно зберігли й такі дрібноти, як оті «герої», «пісьма трудящіхся», всім насточортіли «субботнікі» та навіть «ученія по ГО» (гражданская оборона, в народі скорочено «гроб»). Включно (це ж тільки подумати!) — з тими ж самими пам’ятними датами. Не кажучи вже про свободу слова, права людини, або навіть звичайне культурне відродження. Не заробила влада популярності й за кордоном.

В Україні незабаром після 1991 був скликаний І Світовий конгрес українців, який постановив про необхідність надання всіх ветеранських прав колишнім воїнам ОУН- УПА, які мужньо відстоювали свободу України; тоді це було проіґноровано. Потім наступний, ІІ Світовий конгрес українців, теж у Києві, не лише підтвердив вимогу Першого конгресу, але й приняв про це окрему та досить категоричну резолюцію.

За роки незалежності з цим так нічого й не було зроблено, справедливість не була відновлена, та цим влада відверто показала з ким вона.

Чи відбудеться ще колись в Україні Третій світовий конгрес українців? – це питання… Справа зайшла настільки далеко, що виступили самі різні прошарки суспільства (однаково пожебрачені), до опозиції зібралися самі різні політичні сили – аби здорові. Ми не будемо тут займатися тонкощами політики, а радше спробуємо оглянути оте “маємо те, що маємо”; що саме не робилося всі роки незалежності, та що саме потрібно було за цей час зробити.

Після “распада СССР” хоч і заініційованого представниками всього 3–х із колишніх 15–ти “рєспублік СССР” (не завадило би, певно, попитатися й інших) — силою речей опинилася в незалежних і Україна. Бо, хоч ота Декларація про незалежність і була прийнята ще 24.08.1991, але жодних висновків з неї поки не робилося. Тепер же вона, незалежність, з’явилася де факто, так би мовити. Але вже в грудні була вагомо підтверджена на всенародному референдумі. Та Україна благополучно продовжувала існувати надалі, з тією ж ВР (Верховна Рада), з тією ж владою. От тільки обравши собі президента на російський зразок, яким став колишній голова ВР Леонід Кравчук, один із трьох учасників Беловезьких угод. А ще перед тим, секретарь ЦК КПУ з ідеології (!). Стару компартію, щоправда, були заборонили, але, незабаром, народиться нова; як же можна без компартії? Адже такі є навіть у США та Великобританії, а ми що ж, хіба гірші?

Але, стара партійна номенклатура — правлячий клас СССР- і без компартії зберегла всю повноту влади в країні та сміливо повела її до нового майбутнього, а по селах так і полишилися при абсолютній владі колишні червоні поміщики – голови колгоспів, як по підприємствах – червоні директори. Призначені… ну, ви самі розумієте. А оті вибори директора трудовим колективом, як на отому Ризькому заводику, що випускав всім відомі “Рафікі” –так і полишилися унікальним пам’ятником демократії, унікальною подією “пєрєстройкі і гласності”, що пішла у непам’ять разом із ними, разом із СССР.

Справжніх колективів як страхалися за совєтів, так не полюбляли й потім. Коли десь 2000 р. зайшлося про можливі шляхи приватизації Азовсталі – існував і проект передачі підприємства в управління трудового колективу. Такі підприємства почали років тридцять тому поширюватись на Заході, довівши за цей час свою високу ефективність. Але… тоді один депутат ВР зверхницьки кинув по ТБ: “Коллєктів? – ето ми уже проходілі…” Йому й на думку не спало, що за совєтів жодних там “колективів” не було, — була сама видимість. Так совєцька демагогія дозволяє зберігати совєцьке нікчемство й у пост–совєцькі часи.

Не станемо укривати прикрої правди. В колективну власність трудящих мали би перейти, по можливості всі підприємства, на яких вони працюють. Однак цього страхається стара влада, бо справжній колектив людей пов’язаних поземими зв’язками то громада, що може й протиставитись необмеженій силі чиновників. А на схід від прислівного Перемишлю влада може бути тільки одна, верховна. Мають бути тільки єдино прямовисні зв’язки, зверху вниз, та в кожному, так званому, колективі совєтів ці зв’язки мають сходитись у руці місцевого феодала. Ну, скажімо так, як це описав на десятому році незалежності один об’єктивний автор: