Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

(журн. Свобода народів, Львів, 1995, №2, с.30)

Радив би звернути увагу на оті марні «ланцюги миру» з дітей, жінок та старих, що намагалися зупинити російські танки. Таке щось може свідчити лише про невиправно європейський триб мислення чеченського народу, але, самі подумайте, чим це мало бути для совєцьких танкістів, які перед тим з холодною кров’ю чавили на вулицях Баку машини швидкої допомоги (оті з червоним хрестом)? Разом із усім, що в них було… Вони цими ланцюгами не лише нічого не досягли, а ще надали добрячу поживу московським журналістам, які мерщій написали, що “бандформірованія гонят впєрєді сєбя мірноє насєлєніє”. Пам’ятаєте, оте їх улюблене: “дєтєй, старіков і бєрємєнних жєнщін”.

Але й це ще не все. Війна була настільки брудною, наскільки буває з боку Росії, де “славниє традіціі” ЧОН ведуться з Петровських часів (вперше забезпечили перемогу над шведами під Лєсним 1708). Бо в Ічкерії вони воювали не лише з “боєвіками”, але ще охочіше з мирним населенням, бо, не забудемо, головною метою війни був саме ґеноцид. Однак, де потрібно там воювали й зі своїми. Продовжимо цитування, воно того варте:

Кілька разів ми бачили, як вертольоти, що супроводжували танкові колони, розтрілювали ракетами танки, що поверталися назад. Їм ніде не було спасіння. Одного разу танк розвернувся та збив вертольот, що його переслідував. І це не єдиний випадок, в місті Ґрозному на початку січня танк, що йшов першим, попавши під обстріл на площі, розвернувся та відкрив огонь по своїх. В Наурському районі вночі повели когось розтрілювати на берег ріки, селяни подумали – полонених; коли солдати пішли, вони розкопали могилу, повідомити рідних – хто загинув. Виявилося, що там лежали двадцять російських солдатів, що відмовились воювати, їх посвідчення мають бути у місцевих жителів. Робилося все, аби правда не потрапила до Росії. Перед приїздом комісії трупи солдат розкидувалися в мішках з вертольотів по лісах Чечні, щоб дикі звіри понищили свідоцтва злочинів російської армії.

(теж там, с. 31)

Отже бачимо й певні позитивні ознаки часу. Якщо підчас “Вєлікой отєчєствєнной” ще зберігався респект (якщо можна так сказати) до ЧОН, то тепер і в цьому є зміни. Все не так як колись. Солдат вже розуміє, що його батьківщина справедливих воєн не веде, та що часом воно не гріх покласти трупом і власного надзирателя – чонівця. А, як іще точніше сказати, то він уже в такому стані, що йому байдуже, кого саме вбивати свого чи чужого. Будуть, неодмінно, й подальші зміни. Поготів, вони збираються міняти свою призивну потолоч – випускників “дєдовщіни” на “контрактніков”, убивць – рецидивістів. А такому, самі розумієте, море по коліна, та він охоче покладе трупом контрактника, поставленого за ним наглядати. Стануть вони великою проблемою й для своєї Росії, коли повернуться додому. Бо їм байдуже кого різати, тортурувати, грабувати або ґвалтувати. А в Чечні вони цим усім головним чином і займалися, бо воювати? Це ще потрібно уміти, а до того надто високо цінують вони свої шкури. Як один із таких заявив журналістові в Чечні: “Торговать, пахать і сєять нє умєю. Воєвать в Чечнє, ето єдінствєнний способ чєстно заработать дєньгі”. Цікава то штука, як бачите, ота їх російська чесність; чим гроші заробляють…

А ще, хіба, не цікаво, що люди мають приплачувати своїм життям тільки тому, що цю наволоч – бачите, ніхто (!) не навчив працювати. Або якби, скажімо, такому спину батогами зі шкіри обідрати – як тоді? Чи не побіг би сам “пахать і сєять”?

Значення танка в сучасній Росії ніяк не слід применшувати. Танк став там у ХХ ст. національним засобом транспорту, геть витіснивши класичну але застарілу “русскую тройку” (ту саму, від якої гидливо “сторонятся народи”). Першим, здається, став давити танками біснуватий Хрущов: у НДР 1953, в Угорщині 1956; сподобалося – став давити й вдома: в Темір Тау, в Новочеркаську. На танках в’їздив до Чехословаччини й Афганістану кремлівський пияка Л. Брєжнєв. Сприйняв у них цю практику й як же “перебудований” М. Ґорбачов, в січні 1990, 1991 в Баку та Вільнюсі. В Баку танки на вечірніх вулицях роз’їхали чимало машин разом із людьми, в тому числі й три машини швидкої допомоги, про які вже неможливо було не знати – що то є. До речі, там командував військами такий собі подаючий надії російський ґенерал А. Лєбєдь (1950–2002). Який свою лебедину пісню уже проспівав. Тоді в Баку російські війська понищили більше тисячі людей. Кажуть, що їх підбирали військові вантажні машини, а потім топили тіла в бухті. За віщо загинули ці люди? В ім’я чого?

В Джохаргала совєцькі танки нарешті дочекалися свого, потерпіли повний провал.

Великого галасу у світі наробило свого часу захоплення людьми полковника Шаміля Басаєва отієї лікарні в містечку Будьоновську, з більше як сотнею закладників. Чеченські бійці там не те, що нікого не скривдили, але й не повелися нечемно. А коли вийшли всі продукти – допомагали закладникам чим тільки могли. Неросійські джерела інформації по цьому почали уникати слів “терор” або “закладники”, бо на тлі всезагального терору Москви – це так не виглядало. Не додав популярності Росії й наказ штурмувати лікарню. З цим уся російська влада повністю провалилася на очах у всього світу. Втім, тоді все ж іще вистачило розуму припинити військові дії та піти на переговори; не робити подальших провокацій людям полковника Ш. Басаєва.

Установленню мирних відносин не сприяла й “мирна” діяльність Москви, її сталий пошук зрадників власного народу, злочинних маріонеток, на яких можна опертися в чужій країні. Забезпечити вже їх руками ґеноцид та зросійщення чеченського народу. Того разу вони відкопали собі в Москві якогось Доку Завгаєва, що давно пішов у непам’ять. Потім уже на рубежі століть – кримінальника Гантемірова, або ще якогось Кадирова…

Але, підведемо певні підсумки тієї першої війни “нової Росії”. Зробимо це, однак, не власними силами, а радше словами зрадницьки убитого президента Ічкерії, ґенерала Джохара Дудаєва – з його інтерв’ю для української ґазети “Шлях перемоги”:

Росія вибрала своєю жертвою малі народи і знищує їх. Якщо у світі є терористична держава і в цілому нарід, то це є Росія і російський нарід. Тут тероризм зведено до рангу вищої політичної влади: терор, фізичне насильство, фізичне знищення беззахиснх дітей, жінок, старих, хворих. Росія повністю стирає з лиця землі міста, а хто встиг вийти з–під руїн, той гине від кулі аґрессора, який не робить винятку для чеченців чи не чеченців. У Ґрозному жило багато росіян, українців, вірмен, євреїв і інших народів – всього понад сто. Окупанти не ділили людей на мусульман, християн, юдеїв, а знищували всіх підряд, руйнували церкви, мечеті, синагоги. Високоточною зброєю, залповим вогнем, артилерією вбивали беззахисних людей, які не сподівалися такого дикого варварства. Це – людоненависницька ідеологія і практика вищого керівництва Росії.

Слова стовідсотково справедливі, та ми тут здавна простежили історичний шлях тероризму і ґеноциду в Росії. Але, можна дещо й доповнити: чому ж “ідеологія і практика вищого керівництва Росії”? Далеко не тільки. Бо вище керівництво себе під кулі не підставляє, воно сидить у кремлівському теплі та спокої. До того, це керівництво обрав російський нарід, який в тій Чечні воював і воює, втілюючи в життя політику ґеноцида. От він, і тільки він, — несе за все це історичну відповідальність: і за тероризм, і за ґеноцид.

Подивимося, чого ж вони там у тій Чечні досягли? Оті “защітнікі Родіни”…

Підчас невдалих штурмів Джохаргала за Другої Чеченської війни було понищено (за доволі скромними підрахунками) десь 20–30 тисяч мирного російського населення. Бо ж, нагадаємо, його кількість там істотно перевищувала кількість чеченів. А значить, головним чином нищили своїх, хоч і в цьому у них є своє ж виправдання, неоцінена народна мудрість: “лєс рубят – щєпкі лєтят”. От і налетіло тих “щєпок” аж 20–30 тисяч; а сюди додайте ще більшу кількість тих же росіян, що хоч і полишилися при житті, але без даху над головою. Втім, тут розрахунок простий — на місце перебитих своїх можна нагнати нових, а от понищених чеченців уже ніхто не поверне.

Не станемо тут занурюватись до стихії військових злочинів: різанин, тортур, калічень, зґвалтувань та грабунків, справжним морем яких була Друга чеченська війна, а істиним океаном стала Третя. Коли, скажімо, чеченам на всякий випадок ламали пальці, щоб вони не могли потягти за спуст вогнепальної зброї. Бо ж, не забувайте, між цими двома війнами пройшло цілих три роки, та подальше озвіріння було доволі помітним.

Натомість ознайомимося хоч коротко з двома примітними обставинами цієї війни, які з іще більшою силою проявлять себе в наступній – Третій чеченській війні.

Першою з них був наказ тодішнього голови ФСБ (Фєдєральная служба бєзопасності, колишнє ЧК, НКВД і т. д.) – інтеліґентного ґенерала В. Стєпашіна – про негайний розстріл усіх “підозрілих” чеченів, віком від 12 років та аж по 60 (можна подумати, що хтось там питався про їх вік, поготів про “підозрилість”!). Це є цікаве тому, що тут чітко простежуємо національну традицію. Адже, що можна страчувати “врагов народа” з 12 років – то ще наказ “вєлікого Сталіна” з 1937. За духом і формою цей наказ досконало вписується до юридичного визначення міжнародного злочину ґеноциду, яке фігурує в діючих (а, як виявляється, то власне не діючих) документах ООН.

Другою ґрунтовною прикметою чеченської війни, що заслуговує на увагу, є “Моздокскіє фільтраціонниє лаґеря” – відтворення тих Освенцимів і Тремблінок, де творили жидівський Голокост ідейні близнюки російських комуністів – німецькі наці. Вони є цікаві не лише тим, що побудовані за класичними вже зразками російського ҐУЛАҐу, але й на національній традиції набагато старішій – работорговій: звідти (хоч і далеко не завжди) можна було людину викупити за гроші. Трупом – значно частіше, живим зрідка та калікою. Там вибивали людям зуби, очі, відбивали нирки; а як правило, переламували пальці, щоб вони не могли більше стріляти в росіян. За Третьої чеченської війни ці лаґеря були поширені настільки, аби через них можна було пропускати й жінок; незмінно ґвалтуючи, ясна річ.