Підчас обох останніх Чеченських воєн все більше поширювалась практика викрадення, як і убивства, представників іноземних гуманітарних орґанізацій, що опікувалися чеченськими біженцями. Оскільки чеченці поза підозрою, адже припинення діяльності таких орґанізацій не їм на користь, то зрозуміло хто їх робив.
* * *До Третьої чеченської війни Четверта імперія готувалася три роки, деталічно освоючи досвід попередньої. А тому вона капітально порізнювалась від попередньої, насамперед своєю дистанційністю. Спочатку далекосяжна артилерія та авіація знищували чеченські поселення з усім, що там було живого. А вже потім приходили недолугі вояки, окупанти, добиваючи все, що залишалось при житті. Це у них називалося “зачісткой”. Неоціненою перевагою такого трибу війни було те, що в такий спосіб вони мінімально ризикували власними шкурами. А до того, чого вони варті як солдати, вичерпно довела минула Друга війна.
Втім, і попри це масове порушення законів, Божих як людських, чимало людей спромоглося врятуватися від окупантів до братньої Інгушетії, де вони поки що не наважуються робити свої бандитські “зачісткі”. Там вони живуть просто неба, в палатках, в голоді та холоді, але ще живуть. Все питання в тому, чи спроможеться Росія остаточно блокувати достави гуманітарної допомоги?
Іншою особливістю Третьої чеченської війни стало її пропаґандове забезпечення брехнею, якось недооцінене в минулому. А саме недооцінка пропаґандової брехні чимало нашкодила минулим разом: створився Комітет солдатських матерів проти злочинної війни. Почав щось там вякати з приводу різні в селі Семашки Сергій Ковалєв, єдина тепер людина в Росії, стурбована людськими правами; ну і всяке таке інше… Тепер все це було налагоджене від початку. Бо тим разом якось призабули, що Великі Злодійства потрібно розпочинати з Великої брехні. Батьківщина тероризму цього разу виявилася – що би ви думали? Жертвою чеченського терору, ні більше, ні менше.
* * *Тому всі три роки велася шалена наклепницька античеченська пропаґанда. Щоденно вигадувалися нові “убивства”, нові “зникнення”, нові “тєракти”. Та не тільки, було й діло. Бо ж їм, по–перше, заповітував іще їх “вєлікій Мічурін”: “Нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди, взять іх у нєє – наша задача!”. По-друге, хіба забули, навіщо вони існують взагалі? Але ж і це давно відомо – “ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью”! І “дєлалі”. Адже, потрібно було залізне пропаґандове забезпечення, головне – проти світової громадської думки. Отого, їх одвічно недоумкуватого Заходу. А для цього й почались, забезпечені власними силами, “теракти” – підриви багатоповерхових житлових будинків. Не лише поблизу Чечні, в Буйнакську, але й у самій Москві. Що завадило поширити їх ґеографію? Розповімо дещо нижче. Вибухи були понад імпозантні та унесли не одну сотню життів власних російських громадян. Але на що тільки не підеш заради національної місії – ґеноциду…
Отже, наче все було добре, наче все так, але… Опит населення, кимось проведений по гарячих слідах у самій Москві, дав дещо дивні показники. Питання було одне та просте: “Де ви бачите джерело цих вибухів?” Так от, десь 63% опитаних показали на… Кремль! А вже інші, менше 27 % - на Кавказ. Все це було влітку 1999, а вже восени ті, хто готував черговий подібний теракт – попалися на гарячому. Хоч і чисто випадково, не поталанило. Вони увечері вивантажували лантухи з вибухівкою до підвалу одного з багатоповерхових житлових будинків в Рязані, якраз коли пізно повертався з роботи мешканець під’їзду, інженер Васільєв. Йому здалися підозрілими погано замазані московські номери машин есбістів, та він і дзенькнув собі до міліції. Ті приїхали, прилапали есбістів та трохи прибили: щоб не “качалі права”. Були свідки, пішли гуляти чутки… Для влади створилася не будь – яка проблема – пояснити все це народу. Другого дня з Москви щось мимрили про якісь там “учєнія”, припустимо й так – з чого власне оті “учєнія”? Як завозити до підвалів справжню вибухівку? А потім, “учєнія” з того як її підривати?
Такою була інтимна історія цих “тєрактов”, винуватців яких і досі не знайшли. Але, легковірний світ давно звик ковтати все, що йому не піднесуть із Москви, та все якось обійшлося – повірили й у “тєрорізм”… Зрозуміло, що той “схід від Перемишлю” — це щось. Але у тих краях, на захід від леґендарного Перемишлю, живуть не менш дивні для нас, принаймні, люди. Бо вони й досі не здогадуються, що брехати можна не тільки на звичні 100%, а, як зайде потреба, то й на 200 %, на 300%… На скільки занадобиться.
* * *Отже, на відміну від Другої чеченської війни, яку російський уряд змушений був припинити значною мірою внаслідок протестів своєї ж власної громадськості, Третя чеченська війна пройшла на “ура”. Чи то внаслідок висадження у повітря частини цієї громадськості, чи то з причини невилікувальної придуркуватості Заходу. Вичерпно довівши, що навіть порядні за переконанням люди, але легковірні, — то так само: людське сміття ні до чого.
Як же поставились до Третьої чеченської війни в Україні? Поставилися різно, відповідно до того: хто є хто? Бо, як ми покажемо далі, з 1991 продовжували існувати дві України: влади та народу. Та прірва поміж ними зробилася глибше, ніж будь коли, ніж навіть у совєцькі часи. Втім, і це не є відкриттям, ні секретом: про це почали писати та говорити ще перед зміною століть.
Совєцька номенклатурна верхівка в Україні загравала й заграє зі Заходом (а, у кого ж іще гроші позичати?) та є в той же час вірним стратеґічним партнером (поки на побіґеньках) російської імперії. От і цікаво буде тут процитувати опінію не кого–небудь, а колишнього українського прем’єра, та ще з найбільш довготривалих – висуванця президента Л. Кучми. На той час він уже не був прем’єром, був тільки депутатом ВР, але спромігся вмістити у російській ґазеті “Труд”, 19.06.1998 свою статтю “Оптимистическая трагедия восточных славян”. Це було “открытое письмо А. И. Солженицыну”, котрий перед тим у тій же ґазеті щирими сльозами бобра оплакував незалежність (чи може – “самостійність?”) України – “Славянская трагедия”, “Труд”, 29.05.1998. Оскільки “етіх украінцєв”, навіть прем’єрів, в Росії не дуже знають, ґазетка порекомендувала читачам колишнього прем’єра України П. Лазаренка в такий спосіб (тут і далі гріх було би щось перекладати):
Два месяца назад Украина избрала новый состав Верховной Рады. Уверенно выиграл парламентскую гонку председатель Днепропетровского облсовета, глава центристской партии «Громада» Павел Лазаренко. Днепропетровская область – стратеґически важный регион индустриального юго- востока Украины – в значительной мере определила победу «Громады» и по партийным спискам. Две трети здешних избирателей считают своим родным языком русский.
Отже, як бачимо імперська ґазетка розглядає Павла Лазаренка з його “Громадою”, а з ними й оті “две трети здешних избирателей” – як своїх прямих союзників у справі “воссоєдінєнія імпєріі в граніцах до 1917 года”. Але, що ж на це сам П. Лазаренко? Він щиро запевняє Росію в повній лояльності України, а поки не “воссоєдінілісь” пропонує наступне:
Угроза с юга становится реальной для всего восточного славянства. В одиночку мы явно не справляемся. Последние события на Северном Кавказе, в Москве и в Симферополе лишний раз подтверждают это. Поэтому украинская «Громада» готовится обратиться к парламентам и президентам России и Белоруссии с инициативой о создании в Крыму добровольческого Славянского корпуса специального назначения. Имеющая на полуострове уникальная военная инфраструктура, ныне заброшенная, должна стать базой для подготовки элитного межгосударственного воинского формирования способного отстоять интересы восточного славянства там, где только потребуется.
Отже, розберімося. Нам пригадують тут “Северный Кавказ”, а це — зрозуміло, йдеться про чеченський національно–визвольний рух — протест чеченського народу проти чергового московського ґеноциду. А що ж там із отим “Симферополем”? — тут просто не може йтися ні про що інше, як про законні протести корінного народу Криму проти утисків російських шовіністів: отого енкаведистського наброду, яким тоді заселили Крим.
От і пропонується створити військові частини карателів двох держав (?) і однієї імперії, які й будуть оті національно–визвольні рухи “усмірять”. Таскати для імперії каштани з вогню, там, “где только потребуется”. Дивно, дивно… Та, дивно не те, що ви думаєте. А дивно те, що хоч пройшло вже роки, та П. Лазаренко сидить вже давно там, де йому природнє місце від народження — в тюрмі, а… його плідна ідея й досі не реалізована; оце дивно.
Але, помимо отієї влади кримінальників і крадіїв, природнє місце якої теж давно всім відоме, та яка царювала у нас із незначними перервами аж із отого зловісного 1709, — є ще й український нарід. То, а як же він, а що ж він?
Втім, попри всі турботи влади — буває часом і можна довідатися, якої–ніякої, а правди.
Нашого багатообіцяючого президента «за поніманіє позіціі Россіі в чєчєнском вопросє», чи щось таке, — похвалив “сам” — російський посол у Києві: є всі підстави пишатись. Але, й ми — нарід, теж не нітимося. Була на українському телебаченні така собі цікава та добра передача «Проти ночі», на каналі УТ-2. От вона й провела телефонний опит на тему: “що би ви вдіяли, зустрівши чеченського “боєвіка”? — та й дала свої чотири варіанти відповіді. Виник опитування був наступний: 24% - убили би, 6% - донесли “куда надо”. Це, схоже, люди відомі — голосують за “лівих” та носять портрети Сталіна. Тобто, саме ті, про яких і досі невідомо — а що ж вони в отій Україні забули? Десь ще 7% - трималися би осторонь, а от аж 63% - того “боєвіка” прийняли би, нагодували, та ще й боєприпасів на дорогу видали (якби ж мали!).
Може бути й таке «поніманіє», як бачите.
* * *А поки в Ічкерії перетвореній на руїни — мало хто живе. Залишки мирного населення збігли до братньої Інгушетії, а бійці за свободу подалися в гори. «Совєт Бєзопасності» в Кремлі прийняв рішення про перетворення гірської Чечні на незамешкані терени, та він став відомий пресі. Однак, на Захід не подіяло й це, адже, стосується не їх.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аналітична історія України» автора Боргардт Олександр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ“ на сторінці 23. Приємного читання.