Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Військовий поховальний обряд ахейських греків можна реконструювати за поемою Гомера «Іліада», де змальовані сцени поховання Патрокла, Гектора та інших воїнів-героїв. Приміром, для поховання Патрокла було споруджене величезне поховальне вогнище, принесені людські й тваринні жертви, а його самого спалено із власною зброєю й військовим спорядженням. Кінь як супутник воїна теж був обов'язковим атрибутом військового поховального ритуалу (Ахілл, наприклад, виводив бойових коней на ритуальне вогнище, щоб вони були присутніми). Після спалення героя над ним насипався високий могильний курган (греки вважали, що він свідчив про велику славу похованих під ним героїв) та улаштовувалась тризна з поминальним бенкетом і військовими змаганнями на честь загиблого воїна, що мали символізувати перемогу життя над смертю.

Серед грецьких жінок, до речі, теж існував звичай самоспалення, як і в поховальних обрядах індоаріїв.

Окрім кремації (спалення) загиблих героїв, стародавні греки здійснювали також і інгумацію (поховання в землі) полеглих воїнів. Всесвітньовідомі так звані царські поховання воєначальників у Міке-нах, де археологами знайдена значна кількість зброї і військового спорядження.

Скіфські військові поховальні обряди військової аристократії відзначалися особливо складним ритуалом і пишністю, а також загалом великою насиченістю зброєю та військовим спорядженням (для усіх скіфських професійних воїнів).

Геродот, подаючи опис поховання скіфського царя, зазначав, що разом з покійником хоронили його слуг, жінок-наложниць, коней, зброю та військове спорядження, потім насипали землю і споруджували великий курган, намагаючись зробити його найвищим.

Вчений Б.Граков вважав, що поховальний ритуал скіфів однаковий і у царів, і у військової аристократії, і у рядових воїнів-професіоналів. Хоча в перших він, безперечно, був розкішнішим, їх супроводжували жінки, слуги-раби, бойові коні. Іноді на вершину поховального кургану ставили озброєну статую, можливо, скульптурне зображення померлого. Рядові скіфські воїни йшли в могилу з усією своєю зброєю і власними прикрасами (сережка в одному вусі; дуже рідко — шийна гривна). їхні ж бойові коні слугували здебільшого для поминок живим і супутною їжею померлому.

Численні археологічні розкопки поховань скіфських воїнів-дружин-ників V ст. до н. е. підтверджують цю думку. Так, у скіфському кургані поблизу міста Орджонікідзе виявлено залишки розграбованого поховання воїна, серед них — велику кількість предметів озброєння, у тому числі залишки двох панцирів, меч, бойовий пояс, щит, сагайдачний набір.

Схожі військові поховання віднайдені археологами і на Дніпропетровщині, неподалік с. Олександрівна, поблизу м. Жданова, біля с. Новорозанівка.

Тому, як зазначав археолог Є.Черненко, «царські поховання» не дуже відрізнялися за асортиментом знайденої в них зброї від могил воїнів-дружинників. їх лише розрізняли пишнота й оздоблення зброї та наявність озброєння, виготовленого в майстернях грецьких полісів Північного Причорномор'я.

У віддалених родичів скіфів — савроматів — у поховальному обряді широкого застосування набула червона речовина — реальгар, як символ животворної крові і кривавих жертвоприношень на могилах загиблих воїнів. За свідченнями ж українських скіфологів Ю.Болтрика і Б.Мозо-левського, на скіфській зброї і військовому спорядженні зафіксовані залишки червоної фарби. Отже, й у скіфів червоний колів поставав ознакою військової верстви і ритуальним поховальним кольором.

У героїчному нартському епосі осетинів — нащадків аланів (алани — один з народів сарматської спільноти), яскраво відобразилися залишки індоіранського військового поховального обряду. Наприклад, захоронюючи знаменитого воїна Болатбарзая, нарти суворо дотримувались усіх поховальних ритуалів. Його кохана, розпустивши свої золоті коси, зрізала і поклала пасмо свого волосся за пазуху загиблому (це своєрідний залишок давнього індоєвропейського звичаю, заміна самоспалення жінки). В його ж головах розміщувались різні напої, а біля ніг — зброя: И в знак того, что нарт был с битвой дружен, У ног сложили все его оружье.

Після поховання обов'язково справлявся хист (тризна, поминки): И хист тотчас же справили на славу, И посвятили павшему коня, Обычай древний благостно храня.

Загиблий герой повинен був неодмінно мати коня у потойбічному світі, щоб доїхати до місця, призначеного богами.

Поховальний обряд стародавніх германців для воїнів-дружинників теж має чимало спільного з індоєвропейськими військовими поховальними ритуалами. Так, К.Тацит (І ст. н. е.), описуючи побут стародавніх германців, зазначав, що похорони здійснюються в них без пишності, найвагоміше — не порушити ранг померлого. У полум'я багаття разом із загиблим укидали не лише його зброю, а іноді і його коня.

Проте з середини III ст. н. е., після появи у Європі готів, у поховальному військовому ритуалі стародавніх германців відбуваються очевидні зміни. Готи, перебуваючи в тісному контакті з сарматським світом, перейняли у скіфо-сарматів не лише зброю, військове спорядження і коня, а ще й духовні цінності, у тому числі військово-поховальний обряд скіфо-сарматської культури. Саме з цього часу могили германської військової аристократії усе більш нагадували гробниці героїв гомерівських часів чи поховання скіфських царів, описані Геродотом. Унаслідок цього й бойовому коню у поховальних обрядах відводилось все більш почесне місце. Хоча після прийняття готами та іншими германськими племенами християнства коні у могилах фіксувалися рідко, проте у поховальних обрядах довгий час з великою терпимістю ставляться до кінської збруї і зброї воїна-вершника; вочевидь, кінська збруя і є тим символом, який замінює саму тварину.

У Старшій Едді подано гарний опис церемонії поховання воїна-героя Сігурда. Так, ритуальне багаття було прикрашене килимами, яскравими тканинами, щитами. Разом із загиблим були спалені його раби, зброя і військове спорядження, а також його жінка Брюнхільда, котра не захотіла жити без коханого й сама наклала на себе руки.

З утвердженням і поширенням християнства кремація трансформувалися в інгумацію. Так, багаті поховання військової аристократії у Північній Європі (VII–VIII ст.) символізують факт продовження індоєвропейських військово-поховальних традицій. Вони дуже насичені гарною зброєю і військовим спорядженням, а іноді в захороненнях зустрічається і кінська збруя (як релікт древнього індоєвропейського військового поховального ритуалу), хоча проти цих залишків язичництва церква й провадила боротьбу.

В епоху середньовіччя, під час великих битв, наслідком яких була велика кількість убитих воїнів, часто робили одну спільну братську могилу, де здійснювали поховання загиблих. Все це супроводжувалося і освячувалося християнською релігією, зокрема, священики правили заупокійну месу, відпускали полеглим героям усі гріхи, обкурювали їх фіміамом. Для загиблих представників військової аристократії, як правило, робили виняток, перевозячи їх на батьківщину, для поховання у родинних могильних склепах. Саме так вчинив король Карл Великий, не поховавши на місці битви разом з усіма полеглими трьох лицарів-героїв: Роланда, Олів'є і Турлена, — а наказавши везти їх додому в мармурових саркофагах.

Специфічний військовий поховальний обряд існував також і в наших предків — стародавніх слов'ян. Скажімо, кремація у слов'ян та їхніх пращурів здійснювалась близько двох з половиною тисяч років (з короткочасною перервою в окремих місцях) і була заборонена християнством. У Х-ХП ст. літописець Нестор у Повісті минулих літ повідомляє про спалення покійників і збереження їхнього праху в урнах. Кремація з'явилася ще у праслов'ян Тшинецької культури і значно поширилася серед людності Зарубинецької культури. Після поховання слов'яни обов'язково справляли тризну.

Ці традиції були продовжені і в часи Київської Русі-України. Так, арабський мандрівник Ібн-Фадлан спостерігав у 922 р. кремацію на Волзі знатного русича і подав детальний опис цього обряду, а також діалог арабського перекладача з руським купцем, в якому пояснюється підґрунтя звичаю спалення покійників: …ми спалюємо в одну мить і він зараз же увіходить до раю. Тож померлого було спалено з власною жінкою, а на місці вогнища насипано могилу.