Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Що я оженився.

Узяв собі жінку-паняночку

В чистім полі земляночку.

Узяв жінку-дружиноньку

Отже, козацький військовий легендарний поховальний обряд був одним з важливих елементів індоєвропейського культурного комплексу воїнів-професіоналів. Його найбільш характерними рисами поставали: червоний поховальний колір — колір військової верстви воїнів-професіоналів; насипання високих могил над найбільш визначними козацькими ватажками — символ величі і слави загиблих воїнів-героїв; велика кількість в похованнях зброї і військового спорядження — й у потойбічному світі воїн зоставався воїном і зброя йому була конче необхідна; бойовий кінь як вірний супутник полеглого воїна не тільки в реальному, але й у підземному світі; влаштування тризни — урочистого прощання з покійним, якому присвячуються бойові ігри та змагання, поминки, які символізували невмирущість вояцько-лицарського духу. Проте слід зазначити великий вплив християнства на козацький поховальний ритуал, що ліквідував чимало язичницьких елементів індоєвропейської традиції і пристосував їх до сучасних вимог.

Таким чином, поховальний обряд індоєвропейських воїнів-професіоналів зберіг властиві йому характерні риси впродовж тисячолітньої історії розвитку мілітарної індоєвропейської культури і був успадкований та збережений (тією чи іншою мірою, стосовно християнських традицій) українським козацьким лицарством, істинними професійними воїнами середньовічної України.

Розділ III. Культура українського козацтва як прояв мілітарної традиції індоєвропейців

Тюркські впливи у традиційній козацькій культурі

Досліджуючи архаїчні елементи в культурному комплексі українського козацтва як своєрідний прояв індоєвропейської мілітарної культури, слід розглянути східні, переважно тюркські, впливи на військово-побутову культуру українських козаків. Серед науковців побутує думка, що феномен українського козацтва почав зароджуватися і формувався під інтенсивним впливом з боку своїх південних кочових сусідів (татар). А прототипом запорожців було тюркське козацтво, яке існувало вже в XII ст.1

Як уже зазначалося, українське козацтво було типовим виявом індоєвропейської військової культури і певною мірою — специфічним проявом на українському ґрунті культури західноєвропейського лицарства. Хоча козацтво сформувалося і остаточно постало на історичній сцені наприкінці XV — в першій половині XVI ст., його архаїчні складові елементи являли собою відголоски дуже віддалених у часі загальноіндоєвропейських військових традицій. Без сумніву, мілітарна традиція впродовж усього свого існування зазнавала змін і підпадала під чужі впливи, проте стрижень її залишався незмінним.

Щоб визначити рівень і вагу тюркських впливів на традиційну козацьку культуру, доречно нагадати деякі важливі аспекти генези індоєвропейців та їхнього культурного комплексу.

Використовуючи метод лінгвістичної палеонтології, вчені реконструюють головні етапи формування індоєвропейської прамови. Так, російський вчений Микола Андреєв, спираючись на праці Ф.Сосюра та А.Мейє, висловив припущення про існування трьох послідовних стадій формування індоєвропейської прамови: бореальної, ранньоіндоєвро-пейської та пізньоіндоєвропейської.

Для нас істотно те, що, за М.Андреєвим, бореальна прамова була генетичною основою індоєвропейської, алтайської та уральської мовних сімей. А це значить, що на цій стадії відбувалося активне взаємозбагачення і взаємовплив між пращурами індоєвропейських, угро-фінських (уральських) і тюрко-монгольських (алтайських) народів.

Бореальну прабатьківщину М.Андреєв розміщує в широкій зоні Євразії, що простягається вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході. Через певний час на бореальному ґрунті між Рейном і Дніпром сформувалися індоєвропейці, поміж Дніпром та Уралом — народи уральської мовної сім'ї (угро-фінські і самодійські народності), між Уралом і Алтаєм — алтайська мовна сім'я (тюрки, монголи і тунгусо-маньчжури). Бореальну спільноту він датує пізнім палеолітом.

Окремі вчені не погоджуються з подібним датуванням бореальної спільноти, вважаючи, що ці природно-кліматичні і культурно-господарські реалії цілком відповідають мезоліту (VIII–VI тис. до н. е.). Носії бореальної прамови були мисливцями, полювали на тварин методами колективного загону та індивідуального вистежування, крім того, займалися рибальством та збиральництвом. Що ж стосується носіїв ранньоіндоєвропейської прамови, то в них вже чітко простежуються ранні форми землеробства і скотарства. Вони жили осіло, знали човен і глиняний посуд. Це дає їм підстави датувати цю епоху неолітом (VI–V тис. до н. е.) на противагу М.Андреєву, що відносив її до більш раннього мезолітичного часу.

Що ж стосується пізньоіндоєвропейської прамови на етапі, що передував її розпаду у IV тис до н. е. на окремі мовні групи, — її реконструювали на базі аналізу спільної індоєвропейської пралексики Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов (1984). На момент розпаду економіка праіндоєвропейців була скотарсько-землеробською. Але відстежуючи значний розвиток скотарської термінології, можна зробити висновок про безумовне панування саме скотарства. Про це свідчить також існування у праіндоєвропейців культу коня та бика.

Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена, що мешкали у IV тис. до н. е. між Дніпром та Доном. Саме вони уперше в Європі приручили коня, й саме від них походить ямна археологічна культура XXVII–XIX ст. до н. е., носії якої у НІ тис. до н. е. просунулися з Північного Причорномор'я степовою зоною на захід у Подунав'я, на південь — у Передкавказзя та на схід — у Поволжя і Північний Казахстан, дійшовши до Алтаю. Таке активне розселення носіїв ямної культури євразійськими степами від Дунаю до Алтаю пояснюється насамперед їх рухливою скотарською економікою, широким застосуванням колісного транспорту, тяглових тварин (коня, бика), вершництва, мілітаризацією суспільства.

Як вважають дослідники, ямна культура загалом є прообразом майбутньої культури індоіранців, тоді як східна частина ямників з плином часу трансформувалася в інші степові культури. Поступово просуваючись на південний схід, вони зайняли Середню Азію, а під іменем аріїв вдерлися у середині II тис. до н. е. в Індію та Іран, або Айріан, що означає країна аріїв. Саме тут їхні священні гімни було записано у найдавніших у світі книгах Рігведі та Авесті.

Отже, відокремлення скотарства в окрему галузь первісної економіки відбулося наприкінці V–IV тис. до н. е. у лісостеповій зоні України. Саме в цей час відбувається трансформація праіндоєвропейців у ранньоскотарське мобільне мілітаризоване суспільство і поступовий розпад єдиної праіндоєвропейської мови на інші індоєвропейські мови.

Рухливі скотарі-праіндоєвропейці розпочинають активно просуватися як на захід — на Балкани, так і на схід — в Азію. Цьому сприяла прогресуюча аридизація (засушення) клімату, що призводила до кризи землеробства і водночас створювала сприятливі умови для рухливих скотарів-номадів. Заглиблюючись все далі на схід, активно контактуючи з іншими народами, які перебували на нижчому щаблі розвитку (займалися мисливством, збиральництвом, рибальством), а саме з народами уральської мовної сім'ї (угро-фіни, самодійці) і алтайської мовної групи (тюрки, монголи, тунгусоманьчжури), вони не тільки поширювали відповідну праіндоєвропейську лексику, а й увесь ранньоскотарський культурний комплекс і його базисні елементи — відгінний тип скотарського господарства м'ясомолочного напрямку, колісний транспорт, тяглових тварин (бик, кінь), вершництво, патрилінійний мілітаризований суспільний устрій, військову еліту, надбудовні чинники (різноманітні сакральні скотарські культи, в тому числі і культ коня, степовий поховальний обряд тощо).