Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Воїнів-дружинників і князів, полеглих у бою, військо ховало зазвичай особливо урочисто і з великими почестями. Для дохристиянських часів обов'язковою складовою військового поховального обряду було насипання великих могил — високих курганів. Величезний курган X ст. у Чернігові — так звана Чорна могила — у дечому подібний на курган гомерівського героя-воїна Патрокла, описаний в Іліаді. Археологи знайшли у Чернігові кінські залишки, велику кількість зброї і військового спорядження. Цікаво, що сам насип у Чернігові було зроблено у два прийоми, так, як і під Троєю, але, на відміну від гомерівських греків, стародавні українці насипали кургани не збоку від поховального вогнища, а над ним.

Такі великі кургани мали перші князі-завойовники Аскольд і Дір у Києві, Олег — десь під Києвом, Ігор — неподалік від Коростеня, де його вбили древляни, Олег Святославич — під Овручем.

На цих могилах після поховання неодмінно здійснювалися тризни-поминки, під час яких відбувалися військові змагання, що демонстрували повагу до загиблого воїна-лицаря і проголошували невмирущість лицарства і військової слави. Вони розпочиналися після встановлення захисного панциря полеглого героя на напівнасипаному кургані.

У часи ж цілковитого панування християнства князів почали ховати по церквах, причому літописи детально описують подібні похорони. Так, у бою з половцями під Києвом 26 травня 1093 р. утопився в річці Стугні важкопоранений молодий князь Ростислав Всеволодович. Тіло його знайшли у річці й принесли до Києва: І плакала за ним мати його, і всі люди плакали за ним сильно, юності його заради. І зібралися єпископи і попи, і чорноризці, і, співи належні співавши, положили його в церкві святої Софії коло отця його.

Полеглих князів ховали у їхніх власних столицях або ж у містах, звідки вони були родом. Так, тіло Ярополка Ізяславича, що поліг у Галичині 1086 р., спочатку перевезли до Володимира, а згодом до Києва, де й поховали у церкві, ним же самим збудованій. А Романа Мстиславича (творця Галицько-Волинського князівства), який загинув у бою з поляками під Завихостом над Віслою, вірними боярами було перевезено до Галича, до княжих гробниць у катедрі на Крилосі.

Головна ідея поховального обряду воїнів-професіоналів — вшанування пам'яті полеглих героїв, як представників військової аристократії, так і рядових загиблих воїнів. Тому дружинники шанували місця, де склали свої голови в бою рядові вояки. Приміром, на полі бойовища на Сухій Дорозі на Холмщині (1219 р.) було споруджено хрест на пошану загиблим воїнам. З великим жалем літописи згадують тих лицарів, яким не судилося знайти спокій у могилі, наприклад, Святослава Хороброго (над тілом якого знущався печенізький хан), Романа Святославича, що загинув у степу і кістки його досі лежать там, — енна Святослава й внука Ярослава.

Отже, характерними рисами військового поховального обряду за часів Київської Русі-України були: велика шана до загиблих воїнів з боку живих, насипання могил-курганів, справляння тризни, велика кількість у похованнях зброї та військового спорядження.

Поховальні обряди українських козаків увібрали в себе як дружинні традиції Київської Русі-Україні, так і величезні надбання індоєвропейських військових поховальних звичаїв, що знайшло особливий вияв у червоному жалобному кольорі, похованні полеглих із своєю зброєю, насипанні високих могил, влаштуванні поминок.

Ось як розповідав про козацькі поховальні звичаї стошістнадцятилітній дід, син запорожця Іван Гнатович Россолода: Як умирав козак на Січі, то там було особе кладовище, там і хоронили його, а як умирав на зимовнику, то його хоронили або серед степу, або на берегу річки, або де в бальці, чи вибальці: де жив, там і хоронили. А хоронили при всім козацькім убранстві: у каптані, черкесці, у сап'янах, у шапці, ще й при оружії. Гроби робили із соснини, із дубини, із вербини; у гроб ставляли іноді і пляшку з горілкою, а іноді ще череп'яну люльку. Оце вмер козак. А нумо, товариші, поставимо йому пляшку горілки у голови, бо покійний любив її! Та й поставлють. То з розкоші! Зверху насипали високу могилу, а поверх могили ставили кам'яний хрест, зроблений самим покійником ще за живота. Ото ж і співають пісню: Що взяв козак за жіночку Високую могилочку, зеленую долиночку.

Українські козаки-лицарі ніколи не забували про своїх побратимів, що полягли в бою, оскільки вшанування пам'яті загиблих вважалося святим обов'язком живих козаків. Вони розшукували тіла полеглих і з великою шанобою ховали їх у землю. Скажімо, в одній з українських народних пісень співається, як козаки вирушають на пошуки загиблих товаришів, щоб з честю поховати їх.

Козацькі поховальні обряди завжди супроводжувалися червоним кольором: померлого козаки вкривали червоною китайкою, а у головах встановлювали бойовий червоний прапор. Таким чином, у козацькі часи червона барва стала традиційним жалобним кольором, що набуло загалом поглибленого сенсу, оскільки червоний колір, окрім того, вважався ще й символом-барвою військової верстви воїнів-професіоналів.

Крім того, в усіх слов'ян на знак жалоби в давнину було прийнято вдягати біле вбрання, а за часів християнства серед цивільного населення панував уже чорний жалобний колір (колір смутку, аскетизму).

Залишки поховального покриву — червону китайку — археологічно зафіксовано в могилі славетного кошового отамана Івана Сірка, котрий помер у 1680 р.42 Під червоною китайкою захоронювали в Україні ще у XVIII ст., але тільки професійних воїнів — українських козаків. Цей обряд не поширювався на мирні верстви населення України — селян, міщан, духовенство.

У численних творах українського фольклору розповідається, що козаки тіла своїх загиблих побратимів обмивали й укладали на червону китайку, щоб потім поховати їх з великими почестями.

Однією з характерних рис козацького поховального обряду було насипання над полеглими високих могил, що є дуже давнім атрибутом військового поховального комплексу воїнів-професіоналів (як індоєвропейців, так і індоіранців). Висока могила становила свого роду козацький меморіал не тільки конкретному похованому воїнові, але й символом вшанування багатьох безіменних козаків-сіроманців, кістки яких біліли безкрайнім українським степом. Могили робили якомога вищі, щоб примітно було, де спочивають українські богатирі-лицарі.

Цей елемент козацького поховального обряду знайшов широке відображення в українській народній творчості. Скажімо, в піснях про смерть полковників Морозенка і Нечая розповідається, як козаки-побратими розкопували загиблим героям глибокі ями та висипали і нагортали високі могили.

В народній думі так змальовується козацький поховальний обряд над полеглим воїном Івасем Удовиченком:

— Тоді козаки саблями да наділками суходіл копали,

Шапками та приполами персть носили,

Високу могилу висипали,