Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Славу козацькую учинили,

У головоньках червоний прапор постановили,

Із семип'ядних пищалей продзвонили.

А ось так описує поховання кошового Івана Сірка козацький літописець Самійло Величко: …Поховали його… з великою жалобою, знатну над ним могилу насипали і на ній камінний хрест поставили з належним написом імені та його діянь.

Слід зауважити, що хоча козацький намогильний хрест — явище недавнє (XVII–XVIII ст.) і християнське, але витоки його, на нашу думку, — як надгробного символічного поховального монумента над загиблим воїном, — сягають тих прадавніх часів, коли скіфо-сармати встановлювали на могилах визначних представників військової аристократії (еліти) скульптурне зображення озброєного воїна.

Д.Яворницький, подорожуючи наприкінці XIX ст. територією колишнього Війська Запорозького, зробив описи багатьох запорозьких хрестів, але, на жаль, ані час, ані люди не пожаліли козацьких хрестів, і їх залишилося обмаль.

Після віддавання останньої шани загиблому козаку-лицарю по ньому здійснювались иоминки-тризна — урочисте прощання з померлим. Після похорону козаки споживали їжу, пили з поминальної чаші, виливаючи при цьому частину напою на могилу. Проте під час військових походів і кривавих змагань з ворогом, коли козаки відчували нестачу в харчах, тризна була дуже бідною, але все ж таки була. Так, у думі Про Хведора Безрідного розповідається, як козаки поминали Хведора тим, що у себе мали: цвіленькими сухенькими військовими сухарцями.

Козаків, як правило, хоронили зі своєю зброєю і військовим спорядженням, хоча траплялися й винятки. Д.Яворницький писав, що коли взяти в руки лопату і розпочати копати правий берег річки Чортомлик, на місці колишнього козацького кладовища, неважко знайти і цілі людські кістяки, і шматки різноманітного одягу, і давні козацькі чуби-оселедці, і олов'яні кулі, і уламки свинцю, і великі кружала дроту, і навіть козацьку зброю.

Коли у XIX ст. з річки Підпільної утворилася ріка Орлова, що затопила козацький цвинтар і почала вимивати з землі й виносити в Дніпро цілі запорозькі труни, то місцеві нащадки запорожців вважали, що у такий спосіб наші лицарі-богатирі, почувши про знущання турків над християнами, вирішили стати на їх захист, і ось попливли ці мертві козаки, немов живі, при повному озброєнні, до них на допомогу. Подібна бувальщина недвозначно свідчить, що слава про козаків як вірних захисників християнства не загинула в пам'яті народу.

Одним з елементів козацького поховального обряду в українському фольклорі зостається козацький бойовий кінь, що споглядав останні хвилини помираючого козака, сумуючи й плачучи:

Ой на горі вогонь горить,

А в долині козак лежить.

Укрив личко китайкою,

А ніженьки нагайкою.

У головках ворон кряче,

А в ніженьках коник плаче.

Це дуже віддалений залишок індоєвропейських військових поховальних обрядів і прояв культу коня, за яким бойовий кінь був не тільки вірним товаришем воїна на полі бою, а й супроводжував свого загиблого господаря на шляху в потойбічний світ. Хоча за часів християнства цей елемент поступово зійшов нанівець, але згадки про нього збереглися в українському фольклорі. Саме коню помираючий козак виливає всю свою тугу, саме коня він просить бути сумним вісником найтяжчої звістки:

Та не хвались, коню,

Що я з турком бився.

Та похвались, коню,