Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Саме поховальний ритуал і мав на меті віддати загиблому воїну-героєві останні пошанування за його військові доблесті і перемоги та скорботно провести його в останню путь, звідки немає вороття, заспокоївши навік його бійцівську душу!

Для козацьких поховальних обрядів, за свідченням археологічних, фольклорних та історичних джерел, було характерне супроводження козацького поховання червоним кольором (червона тканина-китайка, червоні ягоди калини тощо). Ця барва уособила ознаку належності полеглих козаків-лицарів до військової верстви. За усними народними переказами, над уславленим героєм-козаком насипали високу могилу,

захоронювали полеглих козаків зі своєю зброєю, влаштовували помин-ки-тризну тощо.

Розкопки ж численних козацьких могил XVII–XVIII ст. українськими археологами свідчать, що ані зброю, ані коня з померлим не клали, а невеликий курган насипали тільки над померлими отаманами (І.Сірко, К.Гордієнко). Чи випадкові ті легендарні подробиці, що збереглися в українських фольклорних оповідях про поховання козаків? Вони перегукуються з поховальними традиціями багатьох стародавніх індоєвропейських народів: арійців, скіфів, греків, персів і багатьох інших. Ці елементи козацького поховального ритуалу не є суто легендарними, а свої витоки беруть у давніх часах, починаючи з індоєвропейської спільноти й у багатьох аспектах є спільними.

Як уже зазначалося, традиція ритуального використання червоного кольору започатковує свій відлік ще у мідному віці; археологічно ж він фіксується в українських степах з IV–III тис. до н. е. у похованнях воїнів-скотарів середньостогівської культури.

У поховальних обрядах воїнів-індоаріїв (середина II—І тис. до н. е.) червоний колір як ознака військової верстви кшатріїв і символ жертовного і всеочищаючого вогню бога Агні займав домінуюче місце. В поемі «Махабхарата» наведено докладний опис військового поховального ритуалу після великої битви на полі Курукшетрі між двома ворогуючими родами індоаріїв Пандавами і Кауравами:

Великочтимые, они сухие дрова собрали,

Разное оружие, разбитне колесницы.

На костры уложив усердно главньїх.

Их сожгли согласно посмертним обрядам. Загиблим приносили жертви, після чого на велетенському червоному вогнищі. У такий спосіб живі справляли тризну — урочисте прощання з померлими; військові ж співці — ріші — оспівували подвиги героїв, і впродовж усієї ночі на полі бойовища Куру під звуки гімнів і ридання жінок палахкотіли поховальні вогні. А спалені воїни-герої, ті, що віддали життя в останньому двобої з ворогом, відважні, сміливі та мужні, відійшли в світ Індри — бога війни та блискавки — і вознеслися на небо, оскільки чесна смерть у битві відчиняє для героїв-воїнів розкішні ворота небес.

Стародавній індоарійський обряд спалення померлого воїна ніби очищає його за допомогою вогню — Агні, в результаті чого всі частини тіла загиблого воїна зливаються зі стихіями, які беруть свій початок від відповідних частин міфічної першолюдини Пуруші. А за уявленнями індоаріїв, саме з рук Пуруші й виникли воїни-кшатрії, і тільки після цілковитого злиття із всесвітом душа воїна отримає спокій і задоволення:

С солнцем пусть сольется глаз, с ветром — душа! Слейся с небом и с землей, как положено!7

Для найбільш визначних воєначальників-кшатріїв споруджували окремі ритуальні вогнища. На самий верх такого вогнища клали тіло загиблого героя, загорненого у тканину. Потім убивали жертовну тварину, котрою для кшатрія був бойовий кінь, що мав везти його на колісниці у царство померлих.

У священно-естетизованих гімнах «Рігведи», зокрема у поховальному гімні кото, співається:

Там — скакун по силе побеждать на скачках…

В прекрасном движении мчись к … небу, в полете.

Оскільки ж у гімні згадано про возз'єднання з тілом, — коня очікувало спалення разом із своїм господарем-кшатрієм.

На поховальне вогнище загиблого кшатрія могла добровільно зійти його дружина, сакралізуючи цим свою тугу і бажаючи відродитись у наступному житті водночас з коханим.

Таким чином, поховальному ритуалу загиблих воїнів-кшатріїв були притаманні такі риси: панування червоного жалобного кольору (символу військової верстви воїнів-професіоналів і ознаки ритуального всеочищаючого вогню бога Агні, який миттєво переносить воїна на небеса); обов'язковий супровід загиблого кшатрія його бойовим конем з військовою колісницею (для здійснення далекого шляху з землі на небо); різноманітна особиста зброя й військове спорядження, а ткакож, можливо, добровільне самоспалення жінки-дружини воїна (обряд саті у сучасній Індії).

Серед грецьких племен в XV–XIII ст. до н. е., у так званий ахейський час, існував схожий на індоарійський поховальний ритуал для загиблих воїнів. У системі вірувань греків побутувала думка, що душі непохованих загиблих воїнів засуджені на вічне блукання, не маючи змоги ніде знайти собі спокій. Тому незахоронення померлого вважалося стародавніми греками великою наругою над трупом.