Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Як уже зазначалося, козаки зазвичай поверталися з переможних походів і кривавих битв з істотною здобиччю. Саме тому вони на бенкетах не тільки гуляли і пили, а й здійснювали розподіл військової здобичі, як і їх попередники — воїни-дружинники:

У стародавній Січі очертою сідали,

Сребро і злато турецьке на три часті паювали,

Мед і оковиту горілку подпивали,

За весь мир Господа прохали…56 Гуляючи на бенкетах, козаки не забували про тих своїх товаришів, що полягли в бою. Вони розшукували їхні тіла і з шанобою ховали у сиру землю. Згадати про загиблих було святим обов'язком козацької старшини:

Ой в городі, на ростоці П'ють, гуляють запорожці. Лиш між ними один не п'є — Запорозький отаман.

А.Скальковський писав: «Запорожці особливо полюбляли поїсти, випити та погуляти; берегти свої гроші не було для кого, кожен чекав смерті від ворогів чи хвороби, і не було власної родини та прямих спадкоємців. У них, як і скрізь у Росії, а надто в Україні, забав публічних не було, й ходіння до церкви, слухання священних гімнів або пісень бандуристів давали їм моральну, а бенкети — тілесну насолоду».

У Запорозькій Січі існувала давня традиція, згідно з якою кошовий отаман на великі християнські свята (Різдво, Пасха) влаштовував бенкет для всіх козаків, що на той час перебували на території Січі, і окремо для козацької старшини. Опісля козацька старшина організовувала серію бенкетів на честь кошового, які могли тривати упродовж всього тижня і супроводжувалися гарматною стрільбою. Ймовірно, ці бенкети мали на меті символізувати й освячувати єдність козацької старшини на чолі з кошовим і січового товариства-побратимства.

Як неодноразово йшлося вище, на козацьких бенкетах неодмінною змістовною частиною були пісні, які вславляли звитягу, сміливість і мужність українського козацтва та найвизначніших його героїв і ватажків (отаманів, гетьманів). Виконавцями пісень були як кобзарі — професійні співці військової козацько-лицарської слави, так і звичайні козаки, що вміли співати і грати на кобзі.

Отже, традиційний ритуальний зв'язок між битвою і бенкетом, притаманний культурі українського козацтва, є однією зі складових частин індоєвропейського мілітарного культурного комплексу воїнів-професіоналів. Він зародився ще у стародавні часи індоєвропейської спільноти і вперше був зафіксований у священних гімнах Рігведи. Впродовж тисячоліть відбувається тісне зближення понять-символів «битви» і «бенкету». В світосприйманні воїнів-професіоналів вони являють собою єдине взаємопов'язане ціле, причому битва — це головне поле їхньої діяльності, бенкет — нагорода за військову працю. Під час битви воїн — рушійна дійова особа-виконавець, тоді як вже під час бенкету військовий лідер (ватаг, конунг, сюзерен) забезпечує віддяку своєю щедрістю, багатством і заступництвом, поціновуючи у такий спосіб відданість і героїку воїнів-дружинників.

Зв'язок битви і бенкету набуває, окрім ритуально-героїчного, ще й хтонічного (підземного) змісту, оскільки загиблі на полі бою воїни-герої продовжували і в потойбічному світі вести вічну війну і вічно бенкетувати.

Українське козацтво в цілому органічно увібрало цей архаїчний елемент індоєвропейської військової культури, що відобразилося як в уявленні народу про козаків, так і в їхньому власному світобаченні. Подібний елемент є фундаментальним, оскільки життя козаків загалом можна символічно розмежувати на два глибинних періоди-цикли, що постійно змінювали один одного: військовий (битва) і мирний (бенкет).

Лицарський кодекс в індоєвропейській мілітарній традиції

Незважаючи на те, що війна, військові сутички і напади асоціювалися у всіх без винятку народів земної кулі з трагедією, хаосом, безвладдям, «кінцем світу>, а озброєні люди — з вісниками смерті, посланцями пекла, навіть серед цих кривавих битв і зіткнень та їхніх головних дійових осіб — нападників, захисників, постраждалих — з часом утверджуються свої неписані закони і правила поведінки. Одним з таких законів і став для воїнів-професіоналів лицарський кодекс, починаючи з індоєвропейських часів.

Цей кодекс зароджувався в глибині тисячоліть, а саме — з появою в індоарійців (аріїв) перших мілітарних загонів, і, розвиваючись упродовж тривалого часу, остаточно сформувався в лицарському середовищі середньовічної Європи у XII–XVI ст.: пізніше, завдячуючи дружинному лицарству княжої Київської Русі, він був успадкований українськими козаками.

Щоб зрозуміти саму сутність лицарського (воїнського) кодексу і причини його зародження в індоєвропейській мілітарнііі традиції, треба поринути у глибини тисячоліть до його першоджерел.

З часів появи людини розумної і до виникнення перших стійких соціальних утворень (племен, племінних об'єднань тощо аж до протодержав) минуло багато тисячоліть. Весь цей час людство змушене було вести боротьбу з силами природи, з тваринним світом і, що найголовніше, змагатися з собі подібними. Виживали найсильніші, найвит-риваліші, найкмітливіші, найпристосованіші. Природний відбір разом з соціо-антропогенним фактором був жорстокий, але альтернативи йому не було. На першопочатках кожен дорослий член племені чоловічої статі виконував функції мисливця-полювальника і захис-ника-воїна, але з часом, з появою таких факторів, як війна, військові дії, вождь, дружина, відбувається чергова спеціалізація і поява перших професійних воїнів (дружинників). їх було ще дуже мало, але під час збройних сутичок вони складали кістяк племінного ополчення, саме на них спирався військовий ватаг-вождь, і саме на їхній основі постала у майбутньому аристократія.

В «Рігведі» є космогонічний «Гімн Пуруші». Пуруші — першо-людина, міфологічна істота; з частин його тіла був створений Всесвіт:

Ведь Пуруша — зто вселенная, Которая была и которая будет. Он также властвует над бессмертием…

Вчені Т.В.Гамкрелідзе і В.В.Іванов вважають, що цей гімн має паралелі в інших індоєвропейських культурах, зокрема в іранській, німецькій і слов'янській. Але для нас важливо, що, окрім космогонічно-метафізичного блоку, в ньому присутні і соціологічні елементи: