Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Щедрість також є однією із складових військового кодексу. Коли герой Батрадз повертається зі своєю дружиною з далекого успішного військового походу, а в нього її захотіли відібрати суперники, то він відповів:

Удар меча — задаток самый лучший. А крови дань, что взяли ми для вдов, Мы первым встречньїм не вернем обратно.

Ворожий ватаг кинув виклик Батрадзу, відбувся бій, у якому переміг сміливий і звитяжний Батрадз:

И скот был отдан вдовам, дряхльїм старцам, Чтоб не пришлось им более нуждаться.

Отже, щедрість повинна підкріплюватися хоробрістю і відважністю, тому прості смертні і навіть небожителі шанували нартських героїв, а особливо Батрадза, за їхню сміливість і відвагу.

Індоєвропейський військово-лицарський кодекс передбачав вірність своєму слову. Перед сутичкою чи битвою ворогові посилали виклик (у нартів для цього слугувала стріла). Особливо в пошані у воїнів були благородність, великодушність, право переможця помилувати переможеного тощо. Так, коли Батрадз приніс Сатані праву руку і вухо (згадаймо скіфський ритуал!) вбитого ним Сайнаг-алдара (вбивці його батька Хамица), то Сатана запропонував повернути правицю ворога його рідним, щоб тіло вбитого могли поховати, оскільки за традицією він не міг бути похований без руки. І Батрадз, проявивши лицарську благородність, виконав їхнє прохання:

II лншь закат покрылся позолотой, Десннцу с ухом он вернул с почетом.

Одним 3 головних чинників лицарського кодексу були мілітарні честь і слава, а особливо коли воїнн-звнтяжці доблесно і відважно воювали і перемагали, а коли треба було, то мужньо і хоробро помирали, тому що смерть воїна індоєвропейця була не просто переходом із буття до небуття, це був фінальний акорд його героїчної саги. Отже, і приклад нартів, які кинули виклик небожителям і хоча всі вони загинули в цій битві, але навіки покрили своє ім'я славою, відвагою і мужністю:

Чем в рабстве жить нам и позор терпеть, Уж лучше всем со славой умерєть. Таков консц был мужественньїх нартов. Пусть иомнит мир о подвигах их ратних!.

В іншому варіанті нартського епосу вони відповідають на ультиматум бога такими словами: «Нащо нам вічне життя? Не потрібне нам вічне життя, але хай дасть нам вічну славу». Краще не скажеш, тому що головне кредо індоєвропейського військово-лицарського кодексу дбати й оберігати навіть ціною власного життя честь і славу, доблесть і відвагу.

Таким чином, протягом І тис. до н. е. продовжується процес становлення у індоєвропейських воїнів, а саме у кіммерійців, скіфів, сарматів та інших, які проживали в той час на території нинішньої України, військово-лицарського кодексу, а саме таких його елементів, як мужність, хоробрість, рішучість, відважність, войовничість, релігійність, вільнонародженість, вірність, благородність, чесність, щирість, щедрість, плекання й оберігання мілітарної честі, слави, доблесті і звитяги. Зневага до смерті і пошанування лицарських чеснот стали засадничими принципами військового індоєвропейського кодексу.

Кінець І тис. до н. е. — початок І тис. н. е. характеризуються епохальними змінами у світовій історії. Римська імперія досягла вершини своєї могутності, а потім під тиском мілітарної потуги стародавніх германців і ряду інших факторів почала поступово руйнуватися, залишивши нащадкам у спадок молоді варварські королівства і Східну Римську імперію — Візантію.

Саме стародавні германські племена стали однією із складових феномена під назвою європейське лицарство. Суміш різноманітних індоєвропейських традицій в підсумку створила неповторне і непересічне явище — середньовічне лицарство з самобутньою мілітарною культурою, в тому числі із військовим кодексом.

В І тис. до н. е. у стародавніх германців уже починає зароджуватися і розвиватися професійна військова дружина на чолі з князем-ватагом, разом з ними формуються засади військово-лицарського кодексу. Ось як про це свідчить очевидець, Юлій Цезарь: «Розбійництво поза межами власної країни у них не вважається ганебним, і вони навіть вихваляють його як добрий засіб для вишколу молоді і для усунення неробства. І коли який-небуть князь пропонує себе на народному зібранні у вожді і викликає бажаючих іти за ним, тоді піднімаються всі, хто співчуває справі та особі ватага, і при схваленні народної маси обіцяють свою допомогу. Але ті з них, хто насправді нікуди не піде, вважаються дезертирами і зрадниками, і після цього їм ні в чому не вірять». Отже, у стародавніх германців були в пошані мужність, відвага, войовничість, вірність і порядність. Воїнська вірність і чесність були у великій пошані, а слабкодухих, боягузів, брехунів і непослідовних у своїх вчинках зневажали і цькували. Юлій Цезарь наголошував: «Все їхнє життя проходило в полюванні й у військових виправах: вони з дитинства привчалися до праці і до суворого життя». Отже, шлях фахового воїна був довгим, тернистим і важким, а його постійними супутниками були виснажлива мілітарна підготовка духу і тіла та важливі засади військово-лицарського кодексу. Але в підсумку — військові перемоги, боязка повага сусідів і ворогів. Римляни над усе цінували у стародавніх германців войовничість, мужність, відважність і хоробрість.

Спираючись на свідчення римського історика Корнелія Тацита (I–II ст. н. е.), можемо проаналізувати шлях, який пройшла за приблизно півтора століття професійна військова верства стародавніх германців. Тацит писав: «Царів вони вибирають із найшляхетніших, вождів — із найдоблесніших. Але й царі не мають у них безмежної і безроздільної могутності, і вожді панують над ними, швидше, захоплюючи прикладом і викликаючи їхнє захоплення, якщо вони рішучі, якщо виділяються гідністю, якщо змагаються завжди попереду, ніж ті, які мають справжню владу». «Тіла своїх вони забирають із собою, навіть коли потерпіли поразку. Кинути щит — якнайбільша ганьба, і тому, хто підпав під таке безчестя, забороняється бути присутнім на священних дійствах і з'являтися на народному зібранні, і багато хто, зберігши своє життя у війнах, покінчили зі своєю безславністю, накинувши на себе зашморг». Воїнів, які порушили військово-лицарський кодекс і свої клятви перед товаришами по зброї, чекали знеславлення і кара на смерть: «Суворість покарання визначається тяжкістю злочину: зрадників і перебіжчиків вони вішають на деревах, боягузів і тих, хто схибив у бою, а також тих, хто збезчестив своє тіло, топлять в багнюці і болоті, закидаючи доверху ще й хмизом. Відмінність у засобах умертвіння базується на тому, що злодіяння і покарання за них, на їхню думку, повинні виставлятися напоказ, а ганебні вчинки — приховуватися».

Релігійність є однією з важливих засад військово-лицарського кодексу. Небезпека і смерть — постійні супутники воїна, тіло під керівництвом мозку завжди прагне до перемоги, а душа намагається не гнівити Бога і жити у злагоді з його настановами, хоча б якими жорсткими і вимогливими вони б не були. Тіло тлінне, а душа воїна-героя вічна, і подбавши про свою душу, отримаєш власне безсмертя — так вірили стародавні германці, і на полі бою шанували не тільки право меча, право сили, але й боже слово: «Зрештою, ні карати смертю, ні накладати кайдани, ні навіть піддавати періщенню батогом, не дозволено нікому окрім жерців, але і вони роблять немов би у покарання і не по розпорядженню вождя, а немов би за божим велінням, який, як вони вірять, присутній серед тих, хто воює. І вони беруть із собою на бойовище деякі добуті із священних гаїв зображення і святині».

Вільнонародженість і благородність походження — складові компоненти лицарського кодексу, важливі для ватага, військової аристократії і дружинників, але вони не є визначальними, тому що врешті-решт все вирішують їхні особисті чесноти: «Визначна знатність і видатні заслуги предків навіть ще зовсім юним надають гідність вождя; всі інші збираються біля тих, хто відзначається фізичною силою і вже проявив себе у справі, і нікому не ганебно стати їхніми дружинниками. А втім, всередині дружини, на розсуд того, кому вона підкоряється, встановлювалися відмінності в становищі; і якщо дружинники вперто змагаються між собою, добиваючись переважної прихильності вождя, то вожді намагаються, щоб їхня дружина була найчисельніша і найвідважніша. їхня велич, їхня могутність саме в тому, щоб бути завжди в оточенні великого натовпу найкращих юнаків, в мирний час — їхньою гордістю, на війні — підпорою. Чия дружина вирізняється чисельністю і доблесністю, тому це надає слави, і він прославлюється не тільки у себе в племені, але й у сусідніх народів, його прихильності бажають, направляючи до нього посольство й осипаючи подарунками, і поголос про нього дуже часто самий по собі відвертає війни» г.

Однією з характерних рис лицарського кодексу є щедрість. Ось так це описує К.Тацит: «Саме від щедрості свого царя вони вимагають бойового коня, тої ж спраглої до крові і переможної фрамеї; щодо їхнього харчування і хоча простого, але щедрого пригощання на бенкетах, то це в них замість платні».

Всі перераховані вище компоненти військово-лицарського кодексу у своїй єдності перетворюють озброєну юрбу чоловіків у відважну і хоробру когорту професійних воїнів на чолі з мужнім, благородним, войовничим і щедрим харизматичним лідером-вождем. К.Тацит наголошує: «Але якщо справа дійшла до сутички, соромно вождю поступатися кому-небудь в доблесті, соромно дружині не уподібнюватися доблестю своєму вождю. А вийти живим з бою, в якому загинув вождь, — безчестя і ганьба на все життя; захищати його, оберігати, здійснювати доблесні вчинки, думаючи тільки про його славу — найперший їхній обов'язок: вожді воюють заради перемоги, дружинники — за свого вождя».

Так, поступово, крок за кроком, ішов процес формування європейського лицарства. Стародавні германські племена, а особливо готи, які, мов губка, увібрали в себе мілітарне багатство скіфо-сарматської культури, стали тим поживним підґрунтям, на якому виросло і розвинулося могутнє дерево європейського лицарства і, як дуже влучно і образно наголосив італійський вчений-медієвіст Франко Кардіні: «Вітер степів гуде у гіллі дерева середньовічного лицарства. Степовий чорнозем взгодував глибоке і стародавнє коріння». Саме в середньовічній Європі остаточно сформувався лицарський кодекс. Згідно з головними його положеннями, лицар повинен бути «m.i.l.e.s», а саме magnanimus (великодушний), ingenuus (вільнонароджений), largifluus (щедрий), egregius (доблесний), strenuus (войовничий). Лицарська присяга {votum professio-nis) вимагала від воїна дотримання таких моральних заповідей кодексу, як щоденно слухати обідню, піддавати своє життя небезпеці за католицьку віру, оберігати церкви і духовенство від злодіїв, оберігати удовиць і сиріт, уникати поганого середовища і дурного заробітку, для порятунку невинного йти на поєдинок, відвідувати турніри тільки заради військових вправ, шанобливо служити володарю у світських справах, не відбирати чужих володінь, жити бездоганно перед Богом і людьми.