Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Ф.Кардіні вважав, що лицарство від часів свого зародження, становлення та існування протягом тривалого часу залишалося справою особистого вибору, пов'язаного лише з військовою службою і не залежних від інших обставин. Вчений наголошував, що, хоча їхній особистий, соціальний та економічний статус міг бути різноманітним, але спільним для всіх лицарів був, мабуть, «спосіб життя», саме він відрізняв їх.

Важливою складовою лицарського кодексу, як уже зазначалося вище, була релігійність. Ж.-Ж.Руа писав: «Окрім обітниць, які давали лицарі як воїни, вони ще в силу своєї набожності давали й інші обітниці як добрі християни; ці обітниці полягали в тому, щоб відвідувати різні святі місця, до яких вони мали особливе благоговіння; потім вони складали в храмах чи в монастирях чи свою власну зброю, чи зброю переможеного ворога, крім того, вони накладали на себе пости й еппітимії».

Ф.Кардіні вважав, що в епоху відсутності або недостатності державної влади, коли в суспільстві існує озброєна верства людей (лицарів), у них виникає спокуса силою своєї зброї притісняти слабких і беззбройних, тому що, як відомо, в озброєного виробляється звичка діяти методами насильства, тоді як у неозброєних — звичка це насильство терпіти. Вчений писав: «Необхідно було покласти край і сваволі лицарів. Вони захистили Захід, але хто тепер захистить його від цих захисників? Хто, якщо не хто-небудь з того ж лицарського середовища? Так і трапилося, завдяки народженню лицарської етики, в підґрунтя якої був покладений намір досягти на землі «божого миру». Цьому сприяла і Клюнійська реформа церкви XI ст.62 Лицарський кодекс не тільки сприяв моральному самовдосконаленню воїнів-лицарів, але й покращував політичний, соціальний, мілітарний, культурний клімат середньовічного європейського суспільства. Так, вчена О.Єфімова писала: «Лицарство ж вносить нові поняття. Лицарі продовжують бути воїнами, але вони дещо облагороджують нестримне насилля. Вороги не кидаються один на одного, як звірі, вони виходять урочисто на поєдинок, відкрито і з однаковою зброєю в руках. Війна не є тільки засобом грабунку і розбою. Билини оспівують, головним чином, війни в ім'я якої-небудь великої мети — в ім'я справедливості, релігії, обов'язку. У Роланда вже є поняття про Вітчизну, він проливає кров за честь милої Франції, він дорожить думкою французів і не хоче, щоб про нього і його товаришів склали поганих пісень. Він повен лицарських доблестей: його хоробрість — це не неприборканість, а мужність, немає меж його відданості своєму сеньору і вірності даному слову. Він не нападає на беззахисних, а шукає рівного собі супротивника. Облагородивши військову справу, лицарство ушляхетнило і суспільні відносини в мирному житті».

Автор повністю погоджується з ученим Ф.Кардіні, який писав: «Тепер для того, щоб стати лицарем, вже було мало мати тільки зброю, бойового коня, фізичну силу, професійну майстерність, особисту хоробрість. Необхідною була також воля і дисципліна в додержанні прийняття яких визначалося відповідним — ритуалом посвячення в лицарі. Сполучення особливого образу життя і професіоналізму з етичною місією і соціальною програмою й перетворювало воїна на середньовічного лицаря. Союз відваги і мудрості, фізичної сили і культу справедливості». Краще не напишеш…

Отже, протягом І тис. н. е. і до середини II тис. (XV–XVI ст.) в Західній, Центральній і Північній Європі активно розвивався, вдосконалювався і набував довершених форм військово-лицарський кодекс честі і поведінки індоєвропейського воїна-лицаря середньовіччя. Починаючи з дружинників стародавніх германців і завершуючи європейським лицарством, мілітарний кодекс сприяв усвідомленню воїна-ми-індоєвропейцями не тільки важливої місії своєї провідної верстви в соціумі, але і важких обов'язків, які накладала на них ця роль.

Якщо стародавні германські племена на початку І тис. н. е. в Центральній і Західній Європі стали одночасно і руйнівником підупа-лої Західної Римської імперії, і будівничими нової феодальної Європи; то майже таку ж саму місію виконували на її сході слов'янські племена щодо Східної Римської імперії (Візантії). В кінці І тис. до н. е. — на початку І тис. н. е. слов'яни, які ще не вийшли на широку політичну арену і жили на своїх землях досить замкнено, були відомі греко-римським історикам під назвою венеди, склавши, і більше жодної корисної інформації — периферія є периферія…65 Проте все змінилося у II–IV ст н. е., коли через землі слов'ян з півночі на південь Європи почали просуватися готи і гепіди (стародавні германські племена). Контакти слов'ян з ними (і військові, і мирні) сприяли входженню слов'янських племен до європейського політикума з його війнами, мирними договорами тощо. Одночасно розширюється й інформаційна база про наших пращурів. Контактуючи із стародавніми германцями, слов'яни запозичували у них передові військові звички і навики. Так, готський єпископ Йордан у своїй праці «Про готів» зазначає, що слов'яни походять від одного племені, а зараз вони відомі під іменем венедів, антів і склавінів, і як воїнів готи їх зневажають. Зважаючи на суб'єктивізм і пристрасність єпископа (за походженням він все ж таки гот), залишимо без коментарів закиди Йордана щодо боягузництва і слабкодухості слов'ян. У війні з готським королем Вінітаром анти під керівництвом свого князя хоча і зазнали поразки, але показали себе достойними супротивниками професійних готських вояків. Навіть розп'яття Божа з синами і 70 вельможами (можливо, це були його дружинники) не залякало їх. Отже, вже в ті часи (IV–VII ст. н. е.) у наших пращурів розвивалась військова справа. Під час воєн на захист своєї землі, окрім народного ополчення, яке очолював військовий ватажок-князь, ймовірно, виступала і дружина (загін професійних воїнів). Прокопій Кесарійський свідчить, що у слов'ян верховним божеством був бог блискавок і грому (як відомо, саме Перун вважався покровителем військової справи і дружинників у Київській Русі), а під час сутичок і битв з ворогами їхні воїни відрізнялися своєю доблестю і звитягою. Інший письменник, менандр Візантієць (Протиктор) пише про їхню войовничість, переповідаючи відповідь їхнього князя Давріта аварським послам; «Чи народилася на світ і чи зігрівається променями сонця та людина, яка змогла б підкорити собі силу нашу? Не інші нашою землею, а ми чужою звикли володіти. І в цьому ми впевнені, поки будуть у цьому світі війна і мечі».

У своєму творі «Стратегікон» Псевдомаврикій підкреслював, що племена слов'ян і антів подібні за своїм укладом життя, за своїми звичаями і за своєю любов'ю до свободи: їх жодним чином не можна схилити до рабства чи підкорити своїй країні.

Коли ж наші предки створили першу державу — Київську Русь, то саме у її захисників, у великого київського князя та у його дружинників продовжує існувати і розвиватися неписаний закон поведінки індоєвропейських воїнів — військово-лицарський кодекс честі і звитяги. Яскравий приклад цьому — князь Святослав і його дружинники. Під час війни з візантійцями русичі потрапили у скрутне становище і змушені були вибирати між життям і смертю, між славою і знеславленням, тоді великий князь київський промовив до своїх воїнів: «Уже нам діватися нікуди, і волею і неволею станемо супроти: Так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має. Коли ж побіжимо, то сором нам. Тож не маємо втікати, а станемо кріпко, я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі». І сказали вої: «Де твоя голова поляже, там і наші положим». А осв так переказав цю промову супротивник Святослава, візантійський історик Лев Диякон, який був очевидцем і учасником цих подій: «пропаде слава, яка йшла за руським військом, що нетрудно воно підбивало сусідні народи та тримало у неволі цілі краї, не проливаючи й крові, пропаде, як тепер так соромно поступимося ромеям. Від предків ми мужність дістали, і пригадаймо ж, якою непереборною до цих часів була сила руська й міцно биймося за своє спасіння. То не наш звичай — втікаючи йти додому, але або жити з побідою або вмерти, доказавши діла як належить сміливим мужам!»71 Той же історик так характеризує наших предків: «Народ нерозважливий, войовничий, сильний, що нападають на всіх сусідів — вони ніколи, хоч і переможені, не віддаються в руки ворогів і якщо не сподіваються вирватися, встромляють собі в нутро меч і так себе забивають».

Після смерті Святослава і недовгої міжусобиці в Києві княжив його син Володимир, який жив і правив, сповідуючи лицарський кодекс. Так, щедрість (один з важливих чинників неписаного мілітарного закону честі) Володимира навіки прославила його ім'я. Літописець писав: «І встановив в усі дні на своєму дворі у гридниці влаштовувати пири, щоб приходили туди бояри, і гриді, і соцькі, і десяцькі, і нарочиті мужі, - і коли є князь, і коли нема. І було на обідах тих багато м'яса — і гов'ядини і дичини, і було всього в достатку. Ордного разу підпили і почали нарікати на князя, кажучи: «Горе головам нашим! Дав нам їсти дерев'яними ложками, а не срібними. Почув це Володимир і звелів викувати срібні ложки, щоб їла дружина його. І сказав так: «Сріблом і золотом не знайду дружини, а з дружиною здобуду і срібло, і золото, як дід мій і батько мій з дружиною дошукувався золота і срібла». Бо любив Володимир дружину і радився з нею про розбудову держави, і про закони державні, і про війні».

Під стать князю були і його дружинники, особливо відзначався лицарською звитягою дядько Володимира Добриня. Літопис описує його майже епічними рисами, наголошуючи, що він хоробрий, розумний, сміливий і рішучий воїн. Билини київського циклу це підтверджують, але до того ж описують Добринину доблесть, войовничість, мужність, релігійність, благородність, вірність, щедрість, порядність, великодушність, правдивість і вірність.

Ці ж чесноти військового кодексу виразно простежуються в перлині лицарської поезії Київської Русі «Слові о полку Ігоревім». Вже в перших його рядках дзвенить залізна криця та мілітарна звитяга:

Почнемо же, браття, повість оцю від старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю і вигострив серця свойого мужністю; сповнившись ратного духу, навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую. Войовничість, хоробрість, мужність, доблесть дружинників та їхнього військового ватажка князя оспівуються у «Слові»:

«Хочу бо, — сказав, —

списа переломити кінець поля Половецького;

з вами, русичі,

хочу голову свою положити

або напитися шоломом з Дону!»

А у його зверненні до дружинників виразно простежуються звитяжні мілітарні традиції ще часів Святослава, Володимира і слов'янської епохи:

«Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути…».

Воїни, душею і тілом віддані своєму князеві, віддано виконують його волю: