Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Мілітарний кодекс, безсумнівно, формував не тільки етичні правила поведінки окремого воїна і всього військового ахейського стану, він також сприяв їхній професіоналізації і боєздатності. Найвищим проявом цього процесу стала ахейська дружина. Вчений Юрій Андреєв зазначає, що дружина — це постійне об'єднання професійних воїнів, які пов'язані клятвою вірності зі своїм ватажком-лідером і живуть за його рахунок в його помешканні. Він вважає також, що, можливо (прямі докази в джерелах відсутні), дружини мікенських ванактів, чи лавагетів (правителів), набиралися переважно з представників військової знаті, які складали постійне оточення царя як під час війни, так і під час миру; можливо, це був стан екетів, про яких неодноразово згадують таблички пілоського архіву.

Т.Блаватська вважає, що типовий зовнішній вигляд ахейського воїна, відображений в багатьох творах мистецтва XVI–XII ст. до н. е., свідчить про велику працю, яка витрачалася тоді боєздатною частиною населення для набуття необхідних професійних навичок. При цьому вона наголошує: це насамперед означає, що при світоглядній спільності в грецькому суспільстві протягом II тис. до н. е. вже виявилася професійна відмінність поміж різними верствами населення. Це вело і до диференціації інтелектуальних навичок, постільки суспільство покладало на своїх громадян різні специфічні завдання.

Існування цілої низки уявлень про зразкові військові чесноти (мужність, відвага, войовничість, побожність, вільнонародженість, великодушність, щедрість тощо) в середовищі професійної мілітарної верстви ахейського суспільства — так званого лицарського кодексу, підтверджують різноманітні факти, в тому числі і спроби його порушити. Так, коли лідер ахейського мілітарного альянсу мікенський володар Агамемнон замість щедрості, яку він мав виявити до своїх підлеглих (воїнів і воєначальників), відібрав у Ахіла його законну частку здобичі у вигляді привабливої дівчини-полонянки Брисеїди, то цим він не тільки руйнував усталені правила розподілу військової поживи, але порушив, що найголовніше, військово-лицарський кодекс ахейців. Своїми діями Агамемнон не лише зневажив Ахіла як особистість, але знеславив і збезчестив його як воїна і полководця. І яка ж реакція Ахіла? Він плаче і ділиться своїм горем з матір'ю:

Матерь! Когда ты меня породила на свет кратковечньїм, Славы не должен ли был присудить мне высокогремящий Зевс Згиох? Но меня никакой не сподобил он чести! Гордый могуществом царь Агамемнон меня обесчестил: Подвигов бранньїх награду похитил и властвует ею!»

Справа тут не в бранці-красуні, а в порушенні самих засад індоєвропейського військового кодексу, моральний бік справи важливіший за матеріальний. За весь час облоги Трої Ахіл плакатиме ще лише один раз, коли Гектор вб'є Патрокла, його найкращого друга… Отже, загартовані у військових походах і сутичках серце і душа воїна-лицаря Ахіла можуть витримати багато чого, але тільки не смерть друга і не власне знеславлення.

Таким чином, протягом II тис. до н. е. відбувається процес зародження і формування у воїнів-індоєвропейців на широких теренах євразійського материка від рігведійської Індії до ахейської Греції, основоположних засад військово-лицарського кодексу, насамперед таких його головних складових компонентів, як доблесть, відвага, войовничість, мужність, релігійність (побожність), благородність, вільнонародженість, великодушність, порядність, вірність, хоробрість, рішучість, щирість, щедрість тощо.

В кінці II тис. до н. е. — І тис. до н. е. у виробництві взагалі й у військовій справі та мілітарному мистецтві зокрема сталися революційні зміни: почало широко розповсюджуватися залізо і вироби із заліза, в тому числі і залізна зброя (мечі, наконечники стріл, списів, захисні оболонки тощо). Так розпочався залізний вік, а разом з тим посилення військової верстви в індоєвропейських народів і як наслідок — подальший розвиток військового кодексу.

У зв'язку з цим треба згадати про індоіранські племена кіммерійців — найдавніших із відомих за своєю назвою кочовиків, що проживали на землях Північного Причорномор'я. З асірійських письмових джерел VIII–VII ст. до н. е. відомо про їхню войовничість, відважність, мужність і агресивність. Так, кіммерійці вели успішні війни з Ассирією, завоювали більшу частину Лідії, вторглися до Каппа-докії, Фрігії, Пафлагонії, Урарту. Про існування в їхньому середовищі потужної мілітарної верстви свідчать поховання (так звані поховання типу Новочеркаського скарбу), найбагатші з яких належали кінним воїнам.

Археологічні знахідки доповнюються свідченнями Геродота, а саме чудовою і сумною легендою про самогубство благородних кіммерійців: «Кочові племена скіфів жили в Азії. Коли массагети витіснили їх звідти військовою силою, скіфи перейшли Аракс і прибули до кіммерійської землі (країна, яку зараз населяють скіфи, як говорять, здавна належала кіммерійцям). З наближенням скіфів кіммерійці почали радитися, що їм робити перед лицем багаточисельного ворожого війська. І ось на раді думки розділилися. Хоча обидві сторони вперто стояли на своєму, але перемогла позиція царів. Народ був за відступ, вважаючи непотрібним воювати з такою безліччю ворогів. Царі ж, навпаки, вважали необхідним наполегливо захищати рідну землю від загарбників. Отже, народ не послухався поради царів, а царі не бажали підкоритися народу. Народ вирішив покинути батьківщину і віддати загарбникам свою землю без бою; царі ж, навпаки, воліли швидше лягти кістьми в рідній землі, чим рятуватися втечею разом з народом. Тому що царям було зрозуміло, яке велике щастя вони спізнали на рідній землі і які біди чекають на вигнанців, позбавлених батьківщини. Прийнявши таке рішення, кіммерійці розділилися на дві рівні частини і розпочали між собою боротьбу. Всіх загиблих у братовбивчій війні народ кіммерійський поховав біля річки Тираса (могилу царів там можливо бачити ще й дотепер). Після цього кіммерійці покинули свою землю, а прибулі скіфи заволоділи безлюдною країною».

Жорж Дюмезіль зазначає, що це свідчення Геродота, ймовірно, швидше скіфська легенда, ніж кіммерійська, тому що вона пов'язана з певною місцевістю країни, покинутою її першими жителями, тому саме скіфи, які жили тут, а не кіммерійці, які давно покинули її, називали, можливо, низку старовинних могил «кіммерійськими похованнями», але звідки б не пішла назва вказаної місцевості, легенда, яка виправдовує її, була приведена скіфами у відповідність зі звичними для них зразками. Погоджуючись із цим, додамо лише, що будь-яка легенда базується на реальних історичних подіях. До того ж, хоч в якому спотвореному вигляді ці події до нас дійшли, головне, що вони зберегли дух тієї епохи, в даному разі — моральні цінності військової верстви (царів, аристократії, дружинників) як кіммерійців, так і скіфів. Французький вчений наголошує, що перед нами не історія, а прекрасна легенда, уривок епопеї, разом з тим це віддзеркалення етичних норм тих часів, коли з двох рішень, а саме погодитися померти на землі своїх предків більш «благородно», ніж покинути її зі страху перед явно безнадійною битвою: отже, тут мораль слави і вірності протистоїть моралі користі.

Серед скіфів, а особливо у царів, військової аристократії і дружинників, панувало уявлення, що носіння зброї, озброєність, не є головною ознакою вільнонародженої людини. Треба було не тільки мати зброю, не тільки фахово нею володіти, але й бути достойним свого високого знання вільнонародженого і воїна-професіонала, для якого, окрім фізичного і мілітарного гарту, суттєву роль відіграють такі поняття, як хоробрість, відважність, сміливість, благородність, мужність тощо.

Підтвердженням цих слів може слугувати опис Геродотом битви скіфів зі своїми рабами після повернення перших з Передньої Азії. Під час однієї з них один мудрий скіф звертається до інших з такими словами: «Що це ми робимо, скіфські воїни? Ми боремося з нашими власними рабами! Адже коли вони вбивають нас, ми слабшаємо, якщо ж ми знищимо їх, то в майбутньому у нас буде мало рабів. Тому, на мою думку, треба полишити списи і луки, нехай каждий зі своїм батогом піде на них. Адже поки вони бачили нас озброєними, вони вважали себе рівними нам, а саме вільнонародженими. Якщо ж вони побачать нас з батогом замість зброї, то зрозуміють, що вони наші раби, і, визнавши це, вже не наважаться нам чинити опір». Так і сталося, раби були настрахані, перестали боронитися і повтікали. Попри деяку спроще ність ситуації, епізод влучно передає саму квінтесенцію військово-лицарської моралі з її пошануванням вільнонародженості, войовничості тощо. Особливо у середовищі скіфських воїнів-професіоналів поважалися доблесть, мужність і відвага. Так, коли Геродот описує, які етноси населяли землі Великої Скіфії, то, характеризуючи царських скіфів (одного з багатьох скіфських племен), інформуючи нас про його численність, наголошуючи при цьому, що воно найдоблесніше і панує над усіма іншими скіфами. Геродот оповідає, що воїн-скіф голови усіх вбитих ним у битві ворогів приносив царю. За це він не тільки отримував від володаря свою частку військової здобичі (так звана «мілітарна щедрість»), але, знявши з цих голів скальпи, робив з них своєрідні шкіряні рушники для рук. їх прив'язували потім до вуздечки свого коня і гордовито хизувалися ними, а в кого найбільше таких шкіряних рушників, той вважався найдоблеснішим воїном, деякі навіть робили із зідраної шкіри плащі тощо.

Черепи найлютіших своїх ворогів, а особливо колишніх родичів, скіфи, за словами Геродота, зберігали, робили з них келихи. А при відвідинах шановних гостей господар виставляв черепи-келихи і нагадував своїм гостям, що ці родичі були його ворогами і що він їх переміг. Такий вчинок у скіфів вважався доблесною справою.

Показовим щодо військово-лицарської звитяги є обмін посланнями між перським царем Дарієм і скіфським Іданфірсом. Коли перс звинуватив скіфа у слабкодухості, боягузтві і назвав себе його володарем, то отримав таку відповідь: «…Я і колись ніколи не втікав від страху перед кимось, і тепер біжу не від тебе. І зараз я чиню так, як і звично в мирний час. А чому я відразу не розпочав битву з тобою — це я також поясню. У нас же немає ні міст, ні обробленої землі. Ми не боїмося їх розорення і спустошення і тому зразу не вступили з вами у двобій. Якщо ж ви бажаєте за будь-яку ціну битися з нами, то ось у нас є батьківські могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати, і тоді взнаєте, чи розпочнемо ми воювати за ці могили, чи ні. Але до того часу, поки нам не заманеться, ми не розпочнемо з вами битву. … Володарями же своїми я визнаю лише Зевса і Гестію, царицю скіфів. … А за те, що ти назвав мене своїм володарем, ти мені ще дорого заплатиш!»2»

Скіфські воїни-професіонали (царі, військова аристократія, дружинники) були надзвичайно релігійними. Характерно, що вони, як і весь скіфський народ, шанували бога війни Ареса (за Геродотом).

Жертвоприношення йому відрізнялися від ритуалів іншим скіфським богам. Так, Аресу в кожній області Скіфії влаштовували спеціальні святилища. Вони являли собою «гори хмизу, нагромаджені одна на одну на просторі майже в 3 стадії, у висоту трохи менше. Зверху було влаштовано чотирикутний майданчик; три його сторони були прямовисні, а з четвертої був приступ… На кожному такому пагорбі поставлений старовинний залізний меч. Це і є кумир Ареса. Ось цьому-то мечу щорічно приносять в жертву коней і рогату худобу, і навіть ще більше, ніж іншим богам. З кожної сотні полонених прирікають в жертву одну людину, але не тим способом як худобу, а за іншим обрядом. Голови полонених спочатку скроплюють вином, і жертви заколюють над посудиною. Потім несуть кров на верх купи хмизу і скроплюють нею меч. Кров вони несуть наверх, а внизу у святилища здійснюють такий обряд: у заколотих жертв відрубують праві з руками і кидають їх у повітря; потім після принесення в жертву інших тварин завершують обряд і йдуть собі геть. Рука ж залишається лежати там, де вона впала, а труп жертви лежить окремо». Зауважимо, що ритуальний обряд поклоніння скіфському богу війни не тільки суцільно мілітаризований, в ньому виразно простежується старовинний індоєвропейський культ меча, але він наскрізь просякнутий духом і наснагою військово-лицарського кодексу і непереможної військової звитяги.

Окрім свідчень Геродота, звернімося до національного осетинського епосу «Нарти». Вчені Г.Бонгард-Леві та Е.Грантовський вважають, що в ньому не тільки зберігаються сюжети і образи, які знаходять прямі відповідності в стародавній літературі Індії та Ірану, але й простежуються також багато елементів, які віддзеркалюють релігійні і міфологічні уявлення, конкретні особливості побуту і традиційних звичаїв скіфів.

Постійними ознаками воїнів-нартів були слава, честь і сміливість:

Так утверждались нарты на земле. С огнем в глазах, со славой на челе. На пиршествах, в сраженьи, на охоте Вела их смелость, честь была в почете.

Ж.Дюмезіль писав, що нарти дуже войовничі, а їхня найсталіша риса в тому, що вони не знають страху смерті. Серед них зустрічається навіть мати-спартанка: коли мати маленького Тотрадза дізнається про загибель сина, то промовляє: «Якщо він поранений ззаду, то не показуйте мені навіть трупа його, якщо ж спереду, то несіть сюди!». Це типовий приклад того, як ставиться індоєвропейський військово-лицарський кодекс до смерті, тому що і у воїна вона може бути різною: і звитяжною, і ганебною…