Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Олімпійські бенкети були віддзеркаленням ритуальних бенкетів ахейських вождів з воїнами, на яких вони святкували перемоги над ворогами, планували нові походи, укладали між собою домовленості, де воїни присягалися вірно служити вождю, а той, у свою чергу, обіцяв їм винагороду. Ці та інші клятви освячувалися на бенкеті споживанням ритуальних напоїв.

А.Тойнбі писав, що пантеон олімпійських богів, який набув своєї класичної форми в гомерівському епосі, витворений за образом і подобою варварів, які прийшли в мінойський світ з рухом племен і зруйнували його, де Зевс — це типовий ахейський воєначальник, що править на Олімпі як узурпатор.

Гомер в «Іліаді» також засвідчив про зв'язок між битвою і бенкетом в ахейських греків. Так, цар Агамемнон організовує бенкет для визначних воїнів-героїв і представників військової аристократії. Як зазначав І.Тройський, «на ранніх ступенях грецького суспільства бенкет також мав обрядовий характер, і бенкетуючі звичайно були зв'язані між собою участю якому-небудь родовому або віковому об'єднанні». Крім того, в «Одіссеї», де зображуються бенкети військової аристократії на чолі з царями (басилевсами), необхідним компонентом їх є виконання аедами, тобто співцями-професіоналами, звитяжних пісень про діяння воїнів-героїв і богів.

В уяві стародавніх греків саме поле битви дуже часто нагадувало банкетний зал, тільки замість червоного п'янкого вина тут пили криваве вино смерті. Полем битви літали жахливі фурії Кери. Вони сповнювалися зловтіхою, спостерігаючи, як один за одним падали убиті воїни, і своїми криваво-червоними вустами припадали до ран, жадібно висмоктуючи гарячу кров поранених та загиблих, вириваючи з тіла їхні душі.

Іноді зв'язок між битвою і бенкетом був не опосередкованим, а прямим. Приміром, грецький герой Тідей, маючи намір вести переговори з оборонцями Фів, зіштовхнувся з тим, що вони не захотіли зупинити свій бенкет, щоб вислухати посланця, цим самим зневаживши його. Хоча, можливо, специфіка ритуального бенкету і не передбачала допущення на нього ворога чи переривання з будь-якою іншою метою. Тоді розгніваний Тідей, незважаючи на те, що знаходився один серед ворогів, викликав їх на двобій і одного за одним переміг. У такий спосіб бенкетна зала трансформувалася в місце битви з ворогом.

У скіфському військовому культурному комплексі спорідненість між битвою і бенкетом також мала сакралізований характер. На бенкеті скіфи-воїни проголошували клятву вірності вождю і заявляли про свою готовність вирушити на битву з ворогом. Лукіан Самосатський залишив нам опис підготовки скіфів до походу, так званого звичаю «садіння на шкуру». Організатор походу здійснював заклання жертовного вола, відповідно готував м'ясо і виставляв його в котлі. Сам же він сідав на волячу шкуру, заклавши руки за спину, ніби вони були зв'язані, і створюючи ілюзію молитви про допомогу. Кожен, хто ставав на шкуру, чи то був родич, чи одноплемінник, куштуючи м'ясо, автоматично ставав членом дружини. При цьому єдине, про що він провадив мову, — кількість воїнів, яких зобов'язувався привести під своїм керівництвом і на своїх харчах. Під кінець античний автор наголошував: «Таке військо трималося дуже міцно і для ворогів було нездоланним, як зв'язане клятвою, тому що ставання на шкуру було рівносильно клятві».

Геродот, описуючи воєнні звичаї скіфів, зауважував, що, убиваючи під час битви свого першого ворога, воїн-скіф п'є його кров. «Голову вбитих у бою (ворогів) несли цареві, бо тільки той, хто принесе голову, бере участь у розподілі здобичі, якщо ж не принесе, то ні. … А з головами — не всіма, лише найбільших ворогів — чинять так. Обрізують усе, що вище брів, і вичищають. Якщо це бідний чоловік, то обтягує волячою шкірою й так користується, якщо ж багатий, обтягує волячою шкірою, а всередині позолочує й користується як посудиною для пиття». А далі Геродот повідомляє: «Раз на рік кожний правитель у своїй окрузі готує посуд для змішування вина, і його п'ють (на бенкеті) ті скіфи, що вбили ворога (в бою); хто ж не вбив (жодного) ворога, не п'є того вина й сидить збоку без почесті. Це найбільша ганьба в них. А хто вбив дуже багато ворогів, дістає дві чаші й п'є з них обох разом».

Нартський епос осетинів — нащадків аланів, одного з племен скіфо-сарматської індоіранської мовної спільності — свідчить про те, як у скіфсько-сарматські часи значного поширення набув ритуально-сакральний зв'язок між битвою і бенкетуванням. Ось лише деякі приклади з героїчного нартського епосу, які підтверджують цю думку:

— Они (нарты) всегда кончали битву пиром.

— С огнем в глазах, со славой на челе,

На пиршествах, в сраженье, на охоте

Вела их смелость, честь была в почете.

— Я — нарт Сознрко, нарт огнеокий,

Я пир люблю и бой люблю жестокий.

— В свои дома вернулось войско с пеньем,

Там стали отднхать и пировать,

Свою добычу бедньїм раздавать.

В осетинському епосі збереглися згадки про шановану і священну бенкетну чашу для воїнів-героїв, яку ще у 1882 р. вчений Всеволод Міллер запропонував розглядати як спадкоємницю скіфських бенкетних чаш. Ця об'ємна довершена чаша фігурує в нартських сказаннях під назвою «Нартамонга» чи просто «Амонга» (що в перекладі означає «виявительниця нартів»).

На великих бенкетах ця чаша, наповнена улюбленим нартівським медовим напоєм ронгом, встановлювалася посередині. Воїни-герої розповідали про свої подвиги, і до вуст того героя, який найбільше з усіх визначився і вбив найбільшу кількість ворогів, чарівна чаша-келих сама підіймалася.

Авторитетний французький вчений Ж.Дюмезіль, порівнюючи бенкети скіфів і нартів, виявив між ними такі відмінності. По-перше чаша й келих, право покуштувати і пити з них, поставали спочатку лише шаною, а бажання взяти участь у бенкеті було лише заявкою; правом же на остаточне вирішення володів лише «голос народу», або номарх. Нартамонга ж сама наділена магічною могутністю і самотужки виявляє правду чи брехню. По-друге, під час скіфських бенкетів не впроваджувалось очевидних змагань, а була лише традиційна триступенева ієрархія. Згідно з нею, залежно від кількості убитих ворогів (жодного, мало чи багато), воїн-скіф не пив зовсім або ж перехиляв один келих чи два одразу. У нартському ж епосі виникають змагання між окремими воїнами, іноді навіть і жорстокі, для того щоб виявити не «гарного», а «кращого». У середньовічній Європі це яскраво проявилося в лицарських турнірах.