Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

П.Куліш писав, що ця дума — історія козака, який весь жар свого першого кохання віддав молодій дружині, але потім у ньому раптом збудився потяг до молодецтва, козакування: «Він почав надовго пропадати з дому й тинятися в наїздах на чужі землі. Жінка без чоловіка — не господарка: в неї і піч по декілька днів не топиться і борщ пліснявіє під лавою. Повернувшись додому, козак із смутком і образою бачить, яке все занехаяне, б'є молоду жінку, перетворює її з подруги в трепетну рабиню і відвиклий від тихого домашнього життя, відправляється гуляти до корчми». Головна думка Куліша: козак сам винен в усіх своїх бідах:

Не один козак сам собі шкоду шкодив, Що від молодої жінки у військо ходив.

Проте якщо уважно проаналізувати думу, то безпосередньою винуватицею біди увиразнюється жінка-козачка, її схильність до пияцтва, легковажність, безгосподарність. Непрямою ж причиною лиха була, самоочевидно, відсутність чоловіка-козака, що й сприяло виявленню вад козачки, і хоч дума показує їх у дещо гіперболізованому світлі, немає сумніву в тому, що тут відбились реальні і, мабуть, досить часті випадки в родинному житті козаків.

Отже, ставлення реєстрового і нереєстрового козацтва до жінки-дружини було освячене сімейними традиціями. Дружина пильно дбала про господарство, підіймала на ноги дітей, але нерідко траплялися випадки, особливо серед жінок нереєстрового козацтва, коли тривала відсутність чоловіка-воїна і бідність штовхали жінку до пияцтва та інших нешляхетних вчинків.

Перш ніж вести мову про запорозьке козацтво, зазначимо, що однією з його характерних рис було специфічне ставлення до жінки, а власне, те, що запорожець мусив залишатися неодруженим. Вірогідно, звичай цей пов'язаний з традиціями первісних чоловічих військових громад, члени яких були неодруженими й усе своє життя присвячували військовій справі.

Подібне особливе ставлення до жінок запорозького братства співзвучне із традиціями духовно-лицарських чернечих орденів середньовічної Європи XII–XIV ст. Зокрема, і запорожців, і лицарів-ченців об'єднувала обітниця целібату (неодруження) і цноти.

А.Скальковський писав: «Запорожець як людина міг кохати жінок, але кохав їх не як хоробрий лицар Середньовіччя, а як православний громадянин, не як мусульманин, а просто як козак чи січовик. Одружуватися не міг, за втрату цноти (надто в Січі) міг поплатитися головою». П.Кулішем записано один з народних переказів про запорожця, у якому йдеться про покарання козака саме за цей гріх. Так, запорожець на прізвисько Ногаєць занадився ходити до паламарки, у село, розташоване неподалік Січі. Його ж побратими-козаки, довідавшись про це і пересвідчившись, що це не наклеп, привели згодом винуватця, спійманого на гарячому, до кошового. Покарання зазвичай справді було суворим: «… Зараз до стовба та киями. Занедужав сердешний Ногаєць од такої бані та і вмер незабаром».

Життя запорожців було кочовим, непосидющим: військові походи, прикордонна служба та інші потреби Війська Запорозького рухали козака туди-сюди неозорим українським степом. Те ж, що він не був нічим зв'язаним, перетворювало його на рухливого й швидкого воїна-суперпрофесіонала. Наприклад, в одній з українських народних пісень оповідається, як батько, відсилаючи сина на Запорожжя, переконує його, щоб він не думав женитися:

— Ми жінок мусимо любити.

Так, як наших сестер, матерів,

А, опріч їх, не треба нікого любити

І утікати, як від злих чортів.

Бо ти знаєш, мій милий синку,

Лицареві треба воювати,

А тобі буде жаль жінку зоставляти.

Ось тому недаремно запорожці, як і їхній видатний гетьман Петро Сагайдачний, образно кажучи, міняли своїх жінок, якщо вони в них були, «на тютюн та люльку». А на будь-який закид в необачності, нерозумності, легковажності могли відповісти словами пісні:

— Мені з жінкой не возиться, А тютюн та люлька Козаку в дорозі Знадобиться!'1

Лише тоді як запорожець навоювався, увібрав з козачого життя усе, що хотів, він міг подумати й про одруження, сім'ю, дітей. Січовики, які бажали повернутися на батьківщину чи обзавестися родиною, отримували від Запорозького війська звільнення й переходили ніби у світський (порівняно із Січовим товариством) обивательський стан.

За свідченням А.Скальковського, були і такі «запорожці-молодці»: «… як суддя Микола Тимофієвич, Іван Бурнос або кошовий Пилип Федоров, сто літ проживе на білому світі, 80 літ прослужить у війську, а закінчить тим, що, подібно хороброму верхівцю Нечаю,

Візьме собі дружиночку — Високу могилочку.