РОЗДІЛ 5. ВИШКІЛ БОЄВИКІВ

Відділи УПА зростали з кожним днем. До цього у великій мірі спричинилися самі большевицькі політруки, ведучи завзяту пропаганду проти «бандерівців». Упівські з'єднання діяли дуже успішно всюди. Вони боролися і проти большевицьких партизанів, і проти регулярних частин червоної армії, завдаючи ворогові на обидвох відтинках дошкульних утрат у людях і мілітарному випосадженні.

Вищезгадана пропаганда совєтських політруків подобалася нашим братам-наддніпрянцям. Вони десятками дезертували з червоної армії і розшукували упівські відділи з метою пристати до них.

Коли московські дивізії прокотилися українськими землями й пішли на Захід, серед повстанців існувало велике побоювання, що при зворотному марші червоної армії на Схід упівським формаціям доведеться воювати з її частинами. Тим більше було здивовання Верховного Командування УПА, коли червоноармійські частини одержали наказ, щоб при відході із заходу обминати ті терени, на яких оперують відділи УПА.

Українські повстанці зрозуміли причину видання такого наказу щойно тоді, коли побачили червоні полчища в поворотному марші. Це була цілковито здеморалізована маса, яка йшла «визволяти світовий пролетаріят від капіталізму», але того пролетаріяту ніде не знайшла й тепер грабувала все, що могла, та насилувала жінок, її поворот уподібнювався до походу татарської орди. Окремі червоноармійські відділи не мали ніякого командування, деякі з них стаціонували по кілька тижнів в одному селі, пили самогон і справляли дикі оргії. Не раз вони, занадто розгулявшись, потрапляли на територію, де знаходилися упівські частини, й тоді їх легко можна було роззброїти.

Через два місяці після закінчення війни почалася відбудова нової Польщі - комуністичної. Найбільшою її проблемою були Грубешівщина, Перемищина й Лемківщина, тобто ті землі, які вона одержала в подарунку від Сталіна, Рузвельта й Черчеля. Поляки страшенно любили ці українські землі, але побороти УПА їм було не під силу, й до «старшого брата» посипалися нарікання та просьби, щоб той забрав собі всіх українців, а полякам залишив тільки їхні землі. Так прийшло до першого виселення українців із Закерзоння в липні 1945 року.

Частини новоствореної польської армії, большевицькі переселенчі комісії у складі спеціяльних відділів і формації НКВД негайно посунули на ті терени, де завдяки наявності упівців на протязі кількох місяців існувала українська самостійність. Розташувавшись ледве не в кожному селі, московські посіпаки розпочали всілякі бешкети. Декілька українських родин було вивезено одразу, решту записали в реєстр, агітуючи до виїзду. Всіх їх цікавило питання - де поділися молоді мужчини?

В той час, коли ворог опанував майже всі села, кожний потік і ліс були володіннями УПА. Побудовані криївки служили за канцелярії і шпиталі, а озброєні повстанські відділи, приведені у стан бойової готовності, цілий час квартирували й харчувалися в лісах. Тепер найінтенсивніше працював зв'язок. Про дію й численність ворога відділи УПА мали найдокладніші відомості, одержувані від зв'язкових, якими часто були молоденькі хлопці й дівчата. Знали також і про те, які родини та звідки вже були вивезені окупантами.

Між повстанцями почалися дискусії на тему теперішньої ситуації. Всі цікавилися тим, чому упівські відділи нічого не роблять і дозволяють московській босячні на цей розгул, але наказів поки що не було ніяких.

Одного разу до сотні Громеика в Грушівський ліс загостювали сотні Бурлаки й Ластівки. Сотенні командири і їхні почти мали довгу конференцію, а вояки тільки обсервували своїх командирів. Після закінчення війни у травні 1945 року до сотень прибуло багато новаків із СКВ, які, за висловом старих повстанців, іще не мали бойового «хрещення», тому й почували себе ніяково, не втручалися до ніяких справ.

Після обіду старшини влаштували на великій галявині кінські перегони, які виграв командир першої чоти Чайка, а хлопці ще більше здивувалися, що це все має означати: ворог під боком, і раптом ці змагання. Питали один одного, але відповіді не міг дати ніхто, бо не всім про все можна знати.

Про становище на Закерзонні пішов точний звіт до «гори», напевно аж у Львівщину, й тепер усі чекали інструкцій, але не дармували. Найбільше праці мали командир-заступник Лагідний, колишній студент ветеринарії, дуже ретельний, безмежно відданий справі й досить суворий, та бунчужний Соколенко. Останній знав докладно не тільки про стан зброї й амуніції у відділі, але і про стан кожного окремого повстанця. Несподівано всі отримали більше озброєння та амуніції, підвищену залізну порцію, санітарний виряд і т. д. Щось готувалося.