Розділ 41. ВИХІД НА ВОЛЮ

По годині, а може й більше їзди, показалися світла якогось міста. Перед містом авто спинилося. Американці казали щось мені, але я їх не розумів. Тоді один дав мені знак рукою вийти з авта. Я виплигнув на дорогу, а американці, немов утікаючи від когось, з місця рвонули до міста.

Навколо холодна й темна ніч. Вже останні дні грудня 1947 року, але на землі ні снігу, ні паморозі. Я сів над ровом, закурив американську цигарку і замислився:

- Який ідіотизм! Залишити людину край поля без жодних документів… Де я? Тепер зима, в Україні вже, мабуть, морози й сніги, а тут лише суха трава… Скільки там тисяч таких, як я, перебуває десь у лісі, на снігу? А скільки по підземних шпиталях, без достави харчів, без ліків? А родина? О, Боже! Де вона? Чи живуть вони всі? Уже минає три роки, відколи польські комуністичні банди вигнали з Лубної біля Динова решту незамордованих кудись на Схід. А де живуть сотні тисяч виселених геройських українців-лемків, яких тиран Сталін хотів переселити колись на Схід? До цього не допустили відділи УПА. А тепер він змобілізував цілу Польщу, щоб їх переселити, але вже не в Україну, а до Східньої Пруссії під Польщею.

Я навіть не зауважував, що кінчав курити вже третю цигарку. І не знати, чи від курення, чи від тих думок, але мені почало макітритися в голові і я, поклавши її на свою військову торбу, заснув.

І ось мене мучать сни: я допомагаю винести пораненого з бою, а ноги не слухаються. Я з усієї сили тягну пораненого, бо вже близько чути постріли, десь близько ворог. І раптом страшний гуркіт танка… Я прокидаюся, чоло укрите холодним потом. Дорогою повз мене гуркотом їде до міста важко наладований ваговіз. Підводжуся, вішаю торбу на ліве плече, рукавом обтираю спітніле чоло і трясучись від холоду, швидким кроком рушаю у бік світел.

Ритмічним військовим кроком по добрій німецькій асфальтовій дорозі швидко наближаюся до міста. Ось уже й перші будинки. Настрій у мене покращав, і я почав сам із себе глузувати вголос:

- Ну, брате, така твоя доля. Зараз треба зайти до готелю і переночувати. Та ба, нема краватки, відповідного одягу і грошей. Овва! Коли б то!

Ніч пізня, вулиці порожні, а мені і дивно, і смішно. Іду крізь якесь місто, навіть не знаю, як воно зветься. Вже минуло чотири роки, відколи я отак ішов вулицею Перемишля. Відвідував я, правда, ще й міста Дубецьке, Динів та Бірчу, але там уже треба було разом із друзями пробивати собі шлях зброєю.

Перейшов чималий міст і на невеликому майдані побачив двох німецьких міліціонерів.

- Добрий вечір!

- Добрий вечір, - відповіли.

Я перепросив їх і запитав, як зветься місто. Вони перезирнулися між собою, а тоді один із них запитав:

- Чи ви український партизан?

- Так, - відповів я.

Німець дуже чемно сказав, що місто зветься Ляндсгут, що тут є український табір, а до нього вже прийшло багато українських партизанів.

Показали мені дорогу. Недалеко звідси. Я подякував і за кілька хвилин говорив своєю рідною мовою з поліціянтом на брамі українського еміграційного табору.