Розділ 34. РЕЙД ЧЕРЕЗ СЛОВАЧЧИНУ

- Попрад! - засвітив очима санітар Зірка. - Там ванна, тепла вода, чиста білизна, добрі харчі, м'яка постіль. Але все це не для нас…

Вмішався ройовий Лоза:

- Чого журишся? Завтра там будемо!

- Ти що, із глузду з'їхав? - здивувався Зірка.

- А куди ж підемо? Направо - Високі Татри, наліво - чортячий потік, а спереду добра дорога через місто…

Зірка розгублено закліпав очима, не знаючи, що то має означати. Чи Лоза жартує, чи говорить поважно?…

Вдень місто виглядало ще краще, як увечері. Розташоване між височезними скелями, воно лежало на рівнині. Видніли бані церков і вежі старовинних будівель, зеленіли парки, виблискували під сонячним промінням води великого озера. А далі в цій глибокій долині протікала бурхлива ріка, її води гнали в одну сторону, а військові з'єднання на вантажних автомашинах - у другу, їх було дуже багато. Й не диво, бо поміж Попрадом, Новим Селом і Кошицями пробігала загороджувальна лінія, яка мала викінчити всі рейдуючі відділи УПА.

Коли повстанці дивилися з гори на цю небезпечну долину, мимоволі робилося страшно. Чумак думав про те, що якби тепер покликати якогось військовика-стратега й запитати його опінію про положення, в якому опинилася сотня, то він сказав би, що для прориву загороджувальної лінії треба було б літаків, артилерії і кількох тисяч вояків. А повстанцям порадив би виставити на скелі білий прапор, знайти стежку й податися нею до міста в полон.

Та зовсім інакше думав командир Громенко. Він уважно оглядав через далековид долину, час від часу витягав із мапника військову карту й щось на ній позначав, а потім пройшовся між вояками, посипав жартами і врешті сказав, що марш продовжуватиметься.

Він почався десь біля півночі, й вузенькою стежкою сотня сходила з гори до міста. Зверху долина виглядала зовсім близько, але схід до неї серпантинною стежкою тривав майже три години. Зійшовши вниз, відділ звернув дещо вліво й поміж хатами передмістя вкерувався в напрямі ріки. Тут він перейшов міст і подався під високу гору, до другого лісу. Ніхто не зустрівся на шляху, тільки тут і там гавкали невсипущі собаки.

Вже світало, коли повстанці минули останні хати й увійшли до лісу, а тут, із метою відійти подалі від міста, звернули вліво. Ліс був досить великий і густий, він тягнувся попри цю страшну долину, вздовж якої бігла доріжка. Простуючи нею, повстанці були настільки задоволені щасливим переходом долини, що навіть почали голосно розмовляти. Аж раптом спереду пішов сигнальний наказ піднесенням руки і прикладенням пальця до уст, що означало дотримуватися цілковитої тиші. Він передавався далі вздовж стрілецького рядка: «тихо… тихо… тихо…»

Між доріжкою й долиною показалися численні військові шатра. В них спала частина вояків, а решта лежала десь на становищах біля тих трьох стежок, готова зустріти вогнем кожний надходячий відділ УПА. Дивлячись на ці шатра, повстанці підсміхалися. Дивний той ворог! Він стільки уваги присвячує рейдуючим упівцям, він так дбайливо готується до їх знищення, але знищити не може, бо сотня Громенка йде не тими стежками, де він її чекає.

Треба відмітити, що всім упівським з'єднанням удалося перейти успішно цю «долину смерті». Були зудари й бої, в яких згинули десятки повстанців. А сотні Громенка пощастило перетяти її без одного пострілу, вона навіть могла зліквідувати вояків у шатрах, але цього не зробила - звернула вправо й пішла далі на Захід.

По якомусь часі сотня скерувалася на південний захід у напрямі Банської Бистриці, а через кілька днів у напрямі Зеліни. Вона й далі втішалася допомогою й довір'ям населення. Після довгої неволі цей невеликий, але чесний, із старовинною культурою словацький нарід тепер тримався прекрасно. Він не плазував перед москалями й майже ввесь симпатизував Антибольшевицькому Бльокові Народів. Його дружнє ставлення до українців зміцнили рейдуючі відділи УПА.

Зовсім інакшою виявилася справа тоді, коли сотня зблизилася до теренів, замешкалих чехами. Цей нарід, вибившись колись своєю культурою в ряди передових народів, тепер пішов блудними дорогами й підкорився Москві як слухняний песик. Не дивлячись на цю покору, москалі почали безоглядно винищувати все, що стояло їм на дорозі, в першу чергу культурних і політичних діячів. Технічні кадри й машинерію вони вивезли в заплату за «визволення», а в кожному місті будували величезні статуї Сталіна. На всіх дорогах з'явилися московські написи. Це був подарунок чехам від «старшого брата».

Крім високих гір і нетрів, рейдуючі відділи УПА мусили долати й великі ріки. Одного вечора, йдучи в напрямі однієї з таких рік, яка на карті була позначена синьою рисочкою й називалася Ваг, сотня сподівалася, що вона буде маленькою, але, коли підійшла ближче, перед нею відкрилося справжнє море. Місячне проміння освічувало спокійне плесо води, але другого берега не було видно.

Петя зупинився наче вкопаний, зняв з голови мазепинку, почухав потилицю і сказав:

- Або я дурний, або мій професор географії був дурний! Він мене ніколи не вчив про якесь море у Словаччині.

Сотенному бракувало військової карти, й він завагався куди йти - вліво чи вправо. Вкінці наказав звернути вправо. Сотня йшла форсовним маршем понад годину, але море не зникало. Скільки оком глянеш - вода й вода. На сході вже починало сіріти, й повстанці опинилися у скрутному положенні. Вертатися до лісу було далеко, а переправитися через цю воду вони не могли.

- Бігом у долину! - впав наказ.