Розділ 24. ПІДЗЕМЕЛЬНИЙ ШПИТАЛЬ

Дим і газ пекли страшенно докторові очі, а він, прикладаючи до уст і носа мокру шмату, дуже кашляв, а потім почав тратити притомність. Цього найбільше боявся, і в голові майнула думка, що треба діяти скоро, щоб не попасти катам у руки. Вона долала докторові сили, він пригадав, що в кутку стоїть бочка з нафтою й поліз до неї на руках. Присунув до бочки солом'яний сінник, полив його нафтою й підніс запалений сірник. Спалахнуло полум'я, й кут почав горіти, а доктор іще раз підсунувся до дверей. Назовні чулася брудна ворожа лайка, але він не звертав на неї уваги. Освічений вогнем шпиталь дав йому змогу востаннє подивитися на своїх друзів. Вони лежали непорушні на долівці, а Наталка виглядала тепер іще кращою, ніж за життя.

Доктор тішився, що запалив шпиталь. Не буде підлота знущатися навіть над трупами. Але вже надходив найвищий час кінчати зі собою, бо не простив би собі ніколи, якби потрапив до ворога живим. Пробував натиснути спуск автомата, але перед очима з'явилися образи коханої дружини і двох маленьких донь.

- Боже мій, - зашепотіли потріскані уста. - Де ви тепер?… Чому не можу вас більше бачити?… Прощайте, любі мої… О, Мати Божа!… Поможи мені!… Ти ж бо є Покровителькою українського війська вже від давніх часів… Поможи, Заступнице!…

Вогонь припікав усе дужче й дужче, і на мить доктор утратив притомність. Потім прийшов до себе, і його уста міцно затиснулися. Треба поспішати, бо буде запізно. Рішучим рухом приклав автомата до грудей і з цілої сили потягнув за спуск. Пролунала голосна серія, й на підлогу полилася кров…

Шпиталь горів. Крізь отвір пробивалися назовні густі клуби чорного диму, справляючи похорон найкращим героям українського народу, а на варті цього похорону стояло п'ятсот злочинців Москви й Варшави.

Тим часом курінь Хріна, долаючи глибоченні сніги, форсовним маршем зближався до чорної хмари димів над лісом. Передова стежа зауважила ворожий кулемет, але його залога спостерігала дим і не бачила повстанців.

- Руки вгору! - зненацька залунали крики, й кілька готових до пострілу автоматів скерувалося на ворожих вояків.

Двоє піднесли руки, а третій почав утікати й був скошений автоматною чергою. Полонених передали польовій жандармерії, і курінь продовжував марш.

Постріли у ворожого стійкового заалярмували поляків, які відчули, що наступає відділ УПА. Довкола палаючого шпиталя зчинилася паніка. Адже тепер ворог мав до діла не з пораненими повстанцями в підземеллі, а з куренем Хріна, на одну згадку про якого холола в жилах кров. Щоб оминути зудару з ним, ворожі частини поспішно розбіглися до своїх бандитських гнізд у Ліську й Балигороді.

Відігнавши поляків, курінь вернувся на місце, де догоряв шпиталь. З отвору ще курився дим, але ступнево слабнув. Хрін поставив цілий курінь на струнко й віддав почесть загиблим героям. На їх спільній могилі він сказав коротку, але палку промову і присягнув пімсту над ворогом за його варварські вчинки. Смерть сімнадцяти друзів курінний пережив не лише як смерть героїв УПА, а також як утрату найкращих своїх друзів, яких можна пізнати і здобути тільки у вирі боротьби.

Вістка про знищення шпиталю на Хрещатій блискавично облетіла всі упівські відділи. Вона широко публікувалася також і в таборі ворога, який приписав собі цю акцію як великий успіх. Про цей шпиталь писали польські й чеські газети, коментуючи, що збудувати й устаткувати його можна було тільки при чинній допомозі з-за кордону. Замість промовчати випадок на Хрещатій, який у дійсності був найбільшою ганьбою й підлістю, ворог використав його, перекручуючи факти й дію, як моральну підбудівку для своїх формацій. Про викриття і знищення шпиталю ще довго горлали комуністичні політруки.

А курінь Хріна, прирікши пімсту, снував свої пляни. Курінний наказав розвідкам - військовій і цивільній - пильно стежити за рухами ворожих відділи і вони часто проїжджали по шосе Сянік - Балигород - Тісна. З Балигороду до Тісної шлях вів через великий ліс поміж селами Стежницею, Суковатим і Лубнями. Знищений шпиталь знаходився на віддалі всього лише трьох кілометрів від згаданого шосе, й від кількох місяців усім відділам УПА було заборонено зводити у цьому місці бої або робити засідки, щоб не стягати ворожих сил до лісу. Але ситуація змінилася, й тепер тут ворог не мав більше ніяких привілеїв.

26-го березня 1947 року розвідка довідалася, що до Сянока приїхала з Варшави військова інспекція, й вона, правдоподібно, завітає також до Балигороду та Тісної. У її складі мали бути державні «грубі шишки», тож через два дні добре підготовлений до виконання спеціяльного завдання курінь Хріна вже йшов повз Хрещату до місця засідки. По дорозі він іще раз затримався біля зруйнованого ворогом шпиталю, й командир Хрін знову пригадав своїм воякам підлий ворожий учинок та приречення пімсти за загиблих друзів.

Дійшовши до місця засідки, курінь зайняв становища, добре замаскувався й чекав. Сонце, яке щойно зійшло, почало огрівати землю, оживляти зелену траву й перші весняні квіти, а в горах топило останні клаптики снігу.

Сьогоднішня акція мала подвійну ціль: покарати ворога за варварське знищення шпиталю й заборонити йому цією дорогою переїжджати.

Ось на шляху показалося кілька вантажних автомашин, виповнених вояками. Вони їхали досить швидко, очевидно, намагаючись проскочити ліс якнайскоріше. За ними з'явилися три панцерні вози, а потім ряд розкішних лімузинів з охороною по боках. Блискучі зірки на раменах і численні медалі на грудях яскраво засвідчували важливість тих осіб, які знаходилися в лімузинах.

Хрін дивився на них пильним, дещо примруженим оком і пропускав автомашини далі в пастку, а сам думав над тим, що повстанська розвідка працює добре. Хто були ці військовики, не мали поняття навіть польські старшини із Сяноку. Знали про них лише довірені особи й розвідка УПА. Отже, це були люди, які плямували загальне знищення повстанців. Хрін загриз уста, і щоб не пропустити автомашин задалеко, раптом подав команду

- Вогонь!!!

Вдарили десятки автоматів, засвистіло втікаюче з опон повітря, а з радіяторів полилася вода, змішуючись із ворожою кров'ю. В колоні виникла страшенна паніка. Деякі панцерні вози, замість охороняти генералів, натиснули на газ і подалися до міста Тісної, а задня охорона чимдуж утікала до Балигороду. Поранені вояки, які повипадали з автомашин, повзли до поблизького потоку, інші почали ставити опір.

Із подіравленої кулями лімузини, яка тепер стояла впоперек дороги, виліз лисий генерал у білій шинелі й на животі поповз до потоку також. Це був саме той, хто плянував цілу акцію проти УПА, хто змобілізував чотири річники, щоб мати для її поборення силу, хто наказав виселювати всіх українців із території Лемківщини. Це був генерал Свєрчевський. Уже біля самого потоку дігнала його ще одна повстанська куля, й він, перевернувшись лицем догори, заспокоїв свою хижацьку мстивість навіки. Цей страшний ворог українського народу лежав зараз безвладний, у подертому генеральському однострої, а його злючі, широко відчинені очі дивилися застиглим поглядом на іронічно усміхнених упістій. Біля нього скорчився ще один забитий генерал і рясніли тіла багатьох високих рангами старшин.