Розділ 12. НА БІРЧУ

- Не треба! - зупинив його Чумак. - Я повзтиму сам. Ведіть бій далі, а як відступатимете, постарайтеся мене підібрати.

Сунувся далі, незважаючи на те, що по тілі спливали гарячі струмочки крови, напружував останні сили, аби досягти річки й там перев'язати ноги. Раптом під вербою він побачив якогось повстанця. Його голова лежала на лівій руці, а права, витягнена на цілу довжину, тримала автомат. Чумак глянув на обличчя забитого й пополотнів. Це був курінний Коник… «Друже командир! Друже командир!» - покликав голосно, але полковник не реагував. Тоді взяв його за праву руку. Вона випустила зброю і безсило впала. Командир був мертвий, так передчасно закінчивши свою довгу й віддану службу Україні.

Перехрестившись, Чумак промовив свою улюблену молитву «Богородице Діво», накрив лице полковника мазепинкою й посунувся далі на руках до річки. Кров із поранених ніг не переставала текти. Страшний бій, нестерпний біль у ногах, а до всього того ще й утрата такого доброго командира довели Чумака майже до непритомности. Й хоч сили його вже зовсім опускали, та розум диктував продовжувати боротися за життя. Піддатися цій непритомності - означало заснути вічним сном…

Думаючи про те, Чумак трохи відпочив і рештками сил рвонув своє тіло до річки. Коли скотився з берега, лід подався, проломився, й холодна вода скоро опритомнила Чумака цілковито. Оскільки вона була дуже плитка, а протилежний берег низький, Чумак, заціпивши зуби, переповз воду й по хвилині вже був на березі. Тут добув із торби бандажі й міцно перев'язав ноги по штанах вище ран, щоб стримати кров, а потім поповз по снігу далі, вслухаючись у звуки битви за Вірчу. Здалека вона була набагато страшнішою.

Мокра уніформа замерзла, а досить важкий автомат, перевішений через груди, ставав щохвилини ще тяжчий. Руки пробивалися крізь сніг і хапали замерзлі грудки землі, з пальців сочилася кров, а з решти тіла стікав піт. Але чим важче було тягти своє тіло, тим більше хотілося жити.

Ззаду почулися голоси, й Чумак, прислухавшись, зловив однією рукою автомат. Але зразу ж уловив звуки своєї рідної мови п побачив підходячих друзів із роя Кармалюка. Вони вели двох досить важко поранених повстанців, а тепер мусили заопікуватися ще й Чумаком. Показавши воякам куди відступати, Кармалюк метнувся до старенької хати, що маячила під лісом, привів маленьку, конячину, з великим трудом висадив на неї Чумака, подав йому запалену цигарку, і група повільно попростувала до села П'яткови.

- От вам і Різдво! - обірвав загальну мовчанку командир Кармалюк, а потім почав оповідати про перебіг бою на своєму відтинку. - Там загинув сотенний Орський, - закінчив сумно розповідь.

- Не може бути! - вихопилося зойком у Чумака, й він повідомив друзів про смерть полковника Коника. Це дуже засмутило всіх.

- Що ж, така доля, - озвався знову Кармалюк. - Сьогодні впало багато наших. О дев'ятій годині ранку в місті ще шалів бій. Сотня Крилача не могла ніяк пробитися через перші оборонні укріплення, а я й досі не знаю нічого про те, які успіхи мали Бурлака й Ластівка.

В селі П'ятковій для поранених зорганізували миттю коні й сани та повезли їх на збірний пункт до Явірника Руського. Тут уже чекав на свою сотню командир Громенко, який щойно прибув із шпиталю. Ходив дуже повільно й був страшенно блідий. Коли стрінув першу групу на санях біля хати Стефи, розпитав поранених про їхнє самопочуття, а тоді поцікавився перебігом бою. Довідавшись про смерть полковника, сотенного й багатьох інших друзів, не сказав ані слова, залишив групу й відійшов по сніговій дорозі на кільканадцять кроків. Так ходив уперед і назад, думаючи про щось напружено. Про що думав - догадатися було легко. По-перше, втратив дуже близьких друзів, а, по-друге, він був першим заступником полковника. Сам іще цілковито не видужав, а вже мусив узяти на себе таку велику відповідальність - перебрати курінь…