Розділ 9. ВОРОЖІ БАЗИ

Після останньої акції на ворожу базу, сотня Громенка заквартирувала в селах Рибнім і Гуті, які між собою сполучувалися, але не переводила ніяких військових вправ чи вишколів. Мала тільки звичайні щоденні зайняття, такі як ранню руханку, гутірки Зоряна на різні теми, молитви й вечірні накази. Рої розташувалися по стодолах і хатах. Вояки знали майже кожного мешканця згаданих сіл, а селянам був знаний кожний повстанець, та лише по псевдах. Правдивих прізвищ повстанців не знали не тільки селяни, але і друзі в чоті, хоча ці прізвища нікого не цікавили.

Попередньо вже згадувалося про те, що кожний бойовий успіх УПА мав дуже позитивний вплив на моральний стан і повстанських відділів, і населення. Повстанці прекрасно знали й розуміли своє положення. Вони знали також і те, що доки ціла Україна не матиме такої готовости й відданости, як Лемківщина, доти здобуття Української Самостійної Держави буде неможливою річчю. Власне тому оперуючі на території Лемківщини відділи УПА чинили все, що було в їхніх силах, аби своїм прикладом збудити до боротьби всі українські землі. Ані один повстанець не воював задля похвали, ані один командир чи провідник не працювали задля здобуття особистої слави - вся діяльність була скерована тільки для добра загальної справи. Й незважаючи на те, що комуно-большевицькі полчища тиснули їх з усіх сторін і всіми можливим засобами, вони почували себе господарями на своїй землі. Вечорами повстанці з вичищеними чобітьми, модерними мазепинками й нерозлучними автоматами на грудях сходилися в гурти. Одних лучила політична дискусія, інших - жарти, але найбільше їх було в тому гурті, де лунала пісня. Вистачило кільком співакам почати якусь піснім, й через кілька хвилин біля них створювався справжній хор, у якому не бракувало навіть дівочих голосів. До гурту часто долучувався, не видержавши, й командир Громенко в товаристві свого заступника Лагідного, а тоді пісні лунали ще голосніше. їм не було ліку, і змінювали вони одна одну безперервно: «Ми українські партизани»… «Із гір Карпат»… «Ми молодії»… «Хай землю виорють гармати»… «У бій за славу коханого виряджала стрільця»… А коли проминала північ, останньою піснею була ця:

Іди від мене, ти моя кохана,

Іди з очей, мене по забувай.

Я - син лісів, а серце партизана,

На мене жде з побідою весь Край…

Її співали дещо тихіше ті вояки, які стояли з дівчатами, тримаючись за руки, кажучи іншими словами - закохані. Нарешті чулося «надобраніч» Громенка й Лагідного, всі ставали на струнко й тихенько розходилися по квартирах.

Щокілька днів сотня змінювала місце свого постою, але всюди її життя було подібним до вищеописаного.

По якомусь часі ворог побачив, що його маленькі бази на терені дій УПА за Сяном не виконують своїх завдань, і всю увагу зосередив на Бірчі. Під охороною сильних військових з'єднань, включно з панцерними, сюди були доставлені тисячі тонн цементу й інших будівельних матеріялів для спорудження оборонних бункерів, в також багато харчів та іншого спорядження.

Пам'ятаючи наскок куреня Прута, Бірча сильно уфортифікувалася й озброїлася «по зуби», а її залога ніколи не була меншою від двох тисяч вояків. Ночі вони проводили в бункерах і колишніх жидівських кам'яницях, а вдень вешталися по передмістях й околиці. Час від часу нападали на українські села, ловили людей, наче татари, і грабували мирне населення. З ними часто зударялися відділи УПА, але комуністичні «герої» воліли воювати з мешканцями довколишніх сіл, а при першій же появі повстанців чимдуж утікали за мури міста, лишаючи на дорогах пограбовані речі, худобу, кури тощо.

Сотня вже кілька днів стаціонувала в селі Ясенові, де помічався інтенсивний рух, особливо на квартирі сотенного. Й ось командир першої чоти Бартель, який більше виглядав на власника якогось великого підприємства, ніж на чотового, скликав ггідстаршин на відправу. Переступивши поріг Троянової хати, він весело кинув Чумакові:

- Чумаче, знову буде война!

Він кинув свою мазепинку на стіл і, хльостаючи прутом ні в чому невинну халяву чобота, навіть не звернув уваги на салютування Чумака. Продовжував жартувати, так неначебто ця «война» була звичайнісінькою іграшкою.

- Куди ж дорога стелеться? - поцікавився Чумак. - На Динів, Бірчу чи Кузьмину?

Бартель знизав плечима, даючи до зрозуміння, що не знає, і в Чумака блиснули очі.

- Можу піти в заклад, що на котрусь із цих місцевостей, - сказав він.

- Бігме не знаю, - вже поважніше відповів Бартель. - Провірте зброю й запаси амуніції. Відправа призначена на другу годину.

Він підніс прут до дашка мазепинки й пішов далі виконувати обов'язки службового старшини сотні.

Відправа тривала дуже коротко, бо всі необхідні пляни були опрацьовані й розроблені заздалегідь.

- Сьогодні йдемо на Бірчу, - говорив Громенко. - Терен нашого наступу знаходиться за селом Липою, а решту наступального кільця займуть інші сотні. Оборонних бункерів у місті не здобуватимемо. Тримайте добрий зв'язок і пильнуйте, щоб не було великих уграт. Чумаче й Міша! Виберіть міномет і двадцять стрілен до нього та покладіть це все на сани. Земля розмокла, тож поїдете на гору під Бірчу саньми. Буде набагато тихіше, як возом. Вас поведе стрілець Когут, який добре знає дорогу. Акцію почнете точно о 22-гій годині. Чи всім зрозуміло? Є якісь питання?