Розділ 7. КУРІНЬ ПРУТА В РЕЙДІ

Ввечорі вояцьке стиснення рук, удар закаблуками й розхід кожного до своєї сотні.

«Новоспечені» підстаршини сотні Громенка приєдналися до неї в селі Грушівці. Зустріч із друзями була дуже приємна. Сотня мала добрий настрій, моральний стан повстанців був на високому рівні, одначе всіх колишніх друзів уже не можна було зустріти, бо за останні три місяці сотня звела кілька боїв, і деякі з них склали свої буйні голови, заснувши вічним сном на Володзькій горі…

Одним із них був чотовий Чайка, і його смерть стала великою втратою для цілої сотні. Адже ж він мав усі прикмети екзекутивного старшини й був би зміг легко очолити повстанську сотню, тобто взяти на себе функцію, може, одну з найважчих у революційно-визвольному русі. Його зарядження й накази чомусь завжди здавалися легкими й мали познаки веселости навіть у найтяжчих обставинах.

Але Чайки вже не було й командиром його чоти призначили ройового Іменного, уродженця Львова, підстаршину дивізії «Галичина» й учасника бою під Бродами.

Після зведення кільканадцятьох успішних боїв і сутичок, сотня командира Громенка досягла найвищого бойового та морального рівня. Велика свідома дисципліна, впроваджувана мудрим і відданим командним складом, не мала нічого спільного з механічною пруською дисципліною. Повстанці добре усвідомлювали собі, що співвідношення між упівськими й ворожими збройними силами, які диспонували всіма родами зброї, аж ніяк не промовляє на користь перших; вони, ці повстанці, знали, що УПА не має союзників і користується тільки моральною підтримкою всіх поневолених народів, але почували себе свобідними людьми. Це почуття вільности вони осягли завдяки ідеології українських націоналістів у вирі безкомпромісової боротьби.

Сотня Громенка відпочивала мало, хіба після складних акцій або довгих маршів, бо щодня відбувала вправи й дуже часто змінювала місце свого постою. Коли приходила до села, то розташовувалася роями біля хат, на подвір'ях або в садах, і тільки в негоду повстанці ночували по хатах чи у стодолах.

Кожний рій посідав свою власну «кухню», тобто легкий 25-літровий баняк (казан), зроблений у котромусь із верстатів УПА. Члени господарської ланки при сотенному бунчужному щодня забивали одну худобину й розділяли м'ясо, хліб та інші харчі. Згаданий баняк ставили на вогонь, кидали до нього приділене м'ясо, додавали картоплі та квасолі, й варилася смачна вечеря, а також готувалася запасова порція м'яса на другий день до лісу.

Щокілька днів один рій посилався у ворожий терен за Сян із метою здобуття худоби. Місцевий солтис визначав приділ, а у випадку відмови забиралося штуку чи дві від нього самого. Дуже часто приводили корови або коні, які колись поляки відібрали в українців.

Під час готування вечері повстанці милися, голилися, чистили зброю або направляли уніформи, а після вечері сходилися гуртками, співали чи вели дискусії на теми світових подій. Найбільшим успіхом користувалися сотенні гумористи, бо біля них від повстанців завжди аж роїлося, а сміхові не було кінця.

Цілком відмінний вплив мав на друзів отой старий, романтичний місяць. Лежачи на м'якій траві й дивлячись на небо, вони не раз співали пісню про те, що «булава - це провід наш, не треба нам бабів!». Але місячні проміння робили своє, приносили жмути далеких незабутніх спогадів, і друга пісня вже обов'язково звучала так: «Іди від мене ти, моя кохана, іди з очей, мене не забувай…» А вона не відходила, незалежно від того, де була - в Київщині, Львівщині чи десь на еміграції…

Сотня квартирувала переважно в багатих селах, де господині готували першорядні вечері. Тоді ройові кухарі не завертали собі голів баняком, але зате кожний із них мусив пробути дві години на нічній стійці.

Так проходили повстанські будні. Й коли відділи УПА і всі члени визвольного руху посилено готувалися до оборони рідної землі й народу, то ворог почав підготову також. На якийсь час обидві сторони, зрезигнували із заміру повного знищення противника, вдалися до тактики опановування найважливіших стратегічних пунктів, міст, сіл, старих мурованих будівель та деяких княжих замків.

Після понесення поразки в першій переселенчій акції, ворожі залоги й далі стаціонували в таких місцевостях, як Павлокома, Дилягова, Кузьмина, Вільшаниця й Бірча. Згодом ворожих військ прибуло більше, вони зайняли важливі із стратегічного значення пункти, уфортифікувалися в них і цим утруднили вільне маневрування відділів УПА. Кілька таких пунктів було на терені дій сотні Громенка, і в подібній ситуації опинилася майже кожна упівська сотня, оперуюча на Лемківщині.

Настала потреба знищення цих пунктів, відповідне плянування вів не лише командир Громенко зі своїм почтом, але й цілий курінний штаб на чолі з полковником Коником.

Треба було перекреслити затії ворога.