Розділ 17. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА її ВПЛИВ НА ПРОБУДЖЕННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ТЕРЕНАХ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В 40—50-Х РР.

Чи й здогадувалися ті, кому адресувалися ці слова, що їхня доля уже вирішена у високих кабінетах Москви й Берліна, і руки їхні не будуть брати владу, бо для них були приготовлені кайдани? Населення Західної України отримало черговий гіркий урок, на цей раз найтрагічніший.

Новий німецько-радянський договір про кордони, дружбу і співробітництво, підписаний у Москві 28 вересня 1939 р. розмежував кордони між Німеччиною і СРСР вздовж річок Сяну і Західного Бугу. Частина етнічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холмщина та Підляшшя) площею 16 тис. кв. км, на якій жило близько 550 тис. українців, опинилася під німецькою окупацією. Протягом 1939—-1940 рр. сюди, рятуючись від переслідувань більшовиків, втекло близько ЗО тис. українських політичних біженців, діячів кооперації, науки і культури. Вони розселялися серед своїх земляків, зокрема багато осіло в Кракові — центрі Генерального губернаторства (так німці назвали частину окупованої Польщі). Краків згодом перетворився в осередок економічного, культурного та громадського життя українців. Тут і в інших місцях виникали українські громадсько-культурні організації, відкривали школи, комітети самодопомоги, кооперативні, молодіжні та спортивні організації. Навесні 1940 р. вони створили координаційний орган під назвою Український Центральний комітет (УЦК), який очолив відомий учений Володимир Кубійович. УЦК захищав соціально-економічні інтереси українців у Генерал-губернаторстві.

Тут опинилося також багато діячів українських політичних партій, проте єдиною політичною силою, яка не саморозпустилася і продовжувала діяти, була ОУН. П в Генерал-губернаторстві очолював Роман Сушко. Більшість членів ОУН брали активну участь в українському громадському житті, у роботі УЦК. Великий негативний вплив на українське політичне життя мав розкол у рядах ОУН, що назрівав ще до початку війни. Цей розкол був зумовлений розбіжностями між "старими" — ветеранами боротьби 1917— 1921 рр. та молодими галицькими націоналістами, які вступили в організацію у 30-х рр. Він призвів до утворення двох ОУН: ОУН-революційної або бандерівської (очолював С Бандера) та ОУН-мельниківської (очолював А. Мельник), які впродовж багатьох років поборювали одна одну. Це завдало великої шкоди українському національно-визвольному рухові, хоча ОУН залишалася і надалі єдиною організованою політичною силою, яка боролася за незалежність і соборність України.

Більшість західноукраїнських земель опинилася під радянською владою. її прихід радо вітало населення краю, вдячне за визволення від польської окупації, за вимріяне возз'єднання українських земель. У 1940 р. за вимогою Сталіна сусідня Румунія змушена була передати СРСР Північну Буковину й Бесарабію. 28 січня 1940 р. частини Червоної армії перейшли кордон через р. Дністер і зайняли цей край.

Перші політичні кроки нової влади принесли західним українцям поліпшення в багатьох сферах життя, насамперед в освіті, медицині. Намагаючись надати своїм заходам демократизму, більшовики організували 22 жовтня 1939 р. вибори до так званих Народних зборів, які підтримали приєднання західноукраїнських земель до Радянської України в складі СРСР. Вони від імені народу прийняли низку декларацій, шоб приховати від міжнародної громадськості наслідки нацистсько-комуністичної змови.

На анексовані землі Західної України було поширено чинність Конституції СРСР та Конституції УРСР, а також усіх нормативних актів. їх впроваджували у життя примусово через силові структури репресивно-каральних органів. Створили ці структури на основі наказу тодішнього наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії "Про організацію НКВС Західної України" від б листопада 1939 р.

Паралельно із відкриттям українських шкіл, ВНЗ, бібліотек, із будівництвом фабрик та заводів почався нечуваний за жорстокістю процес нищення українських національних кадрів, депортація (виселення) жителів за межі України, терор з боку органів НКВС. З осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано, головним чином депортовано без суду й слідства і навіть без письмового звинувачення, близько 10 % населення Західної України й Західної Білорусі. До листопада 1940 р. з цих районів було вислано майже 1,2 млн осіб. Терор і виселення тривали до початку радянсько-німецької війни.

Знищення західноукраїнської еміграції (насамперед інтелігенції) в УРСР у 80-х рр., масовий терор і депортації найактивнішого в суспільно-політичному житті елемента в 1939—1941 рр., а також політичне недовір'я призвели до того, що керівні посади будь-якого рангу надавали переважно вихідцям зі східних областей України.

Приєднання західноукраїнських земель до УРСР було визначною подією, адже вперше за багато віків українці з'єдналися в межах однієї держави. Разом з тим, більшовицький режим із самого початку завдав населенню краю величезних втрат.

Україна у Другій світовій війні. Проголошення Української держави.

Радянсько-німецька війна почалася вранці 22 червня 1941 р. раптовим нападом добре вишколених та озброєних фашистських військ на прикордонні застави, військові об'єкти, міста й села Радянського Союзу. Об'єктивні причини й злочинні промахи лідерів СРСР, насамперед Сталіна, спричинилися до того, що радянські війська, зазнаючи величезних втрат у бойовій техніці та живій силі, відступали на схід.

Під час відступу війська НКВС вчинили масу злочинів і кривавих розправ у тюрмах Західної України, де мучилися безневинно арештовані люди, здебільшого українські патріоти. Керівництвом до дії для сталінських опричників була телеграма заступника наркома держбезпеки СРСР Чернишова від 28 червня 1941 р., в якій зазначалося: "Згідно з розпорядженням Л. Берії за списками, затвердженими прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах". Тому не дивно, що частина населення Західної України зустрічала німців як визволителів. Багатьом українцям Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти українцям у боротьбі проти більшовизму.

Хоча німці й не давали таких обіцянок, національно свідомі українці сподівалися на відновлення української державності. Найбільшу активність виявили діячі обох течій ОУН. Ще до приходу німців у багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною створили дві військові частини під кодовими назвами "Нахтігаль" і "Роланд". У них було близько 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.

30 червня 1941 р. у Львові відбулися Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили створення Української держави та сформували уряд (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців.

Проте вже на початку липня 1941 р. німці заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я. Стецька, а також С. Бандеру та інших українських діячів. Незабаром фашисти почали масові арешти членів ОУН. Багато її керівних діячів було розстріляно. Майже до кінця війни С. Бандера та Я. Стецько були ув'язнені у фашистському концентраційному таборі.

Восени 1941 р. нацисти завдали репресивного удару по ОУН, особливо по її мельниківській та київській групах. Було розстріляно чимало членів цієї організації, в т, ч. Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін.

Розбійницьке вторгнення німецько-фашистських військ у Радянський Союз держави СІПА та Великобританії зустріли з певними розрахунками: в результаті війни СРСР буде знекровлений і опиниться в залежності від західних держав. Через день після нападу Німеччини на Радянський Союз один із американських сенаторів (потім президент США) Г. Трумен заявив: "Коли ми побачимо, що виграє Німеччина, то нам слід допомагати Росії, а якщо виграватиме Росія, то нам слід допомагати Німеччині, й, таким чином, хай вони вбивають якомога більше".

Найдалекоглядніші політичні діячі розуміли, що співробітництво з СРСР необхідне в їхніх же інтересах. Вони переконались, що фашистська Німеччина загрожує існуванню Британської імперії і безпеці США. У липні 1941 р. СРСР і Великобританія уклали угоду про спільні дії у війні проти Німеччини. На Московській конференції трьох держав — СРСР, США і Великобританії, що відбулася 29 вересня—1 жовтня 1941 р., було прийнято рішення про англо-американські поставки зброї і стратегічних матеріалів Радянському Союзові на найближчі 9 місяців. У свою чергу СРСР узяв зобов'язання постачати своїм західним партнерам сировину для воєнного виробництва. Незабаром уряд США надав Радянському Союзові кредит сумою 1 млр дол. Таким чином, у 1941 р. були закладені основи створення антифашистської коаліції.

Утворення та діяльність Української повстанської армії.

З більшої частини України, яку окупували німці, 20 серпня 1941 р. був створений Рейхскомісаріат України. Він охоплював Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запорожжя. На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив Еріха Коха, штаб-квартира якого була в Рівному. (Галичину ще 1 серпня приєднано до Генеральної губернії). Гітлерівці впровадили в Україні, особливо в Рейхс-комісаріаті, жорстокий окупаційний режим. З економічного боку Україну було перетворено в німецьку колонію, яка мала бути джерелом продовольства й робочої сили. Великих репресій зазнали культура й освіта. З лютого 1942 р. німецькі окупанти почали, примусово вивозити українців на роботу до Німеччини (протягом 1942—1944 рр. з України вивезено близько 2 млн осіб). Каральні загони СС руйнували непокірні села, нещадно мордували цивільне населення. Уже в 1941 р. українському селянству було встановлено примусову здачу хліба, що призвело в ряді районів до голоду. В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ'я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби як єдиного шляху збереження й захисту народу. Уже в 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого опору спочатку стали Волинь і Полісся. Тут від початку війни діяли партизанські відділи "Поліської Січі" під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об'єднання окремих відділів Української національної Самооборони, січовиків військових формувань ОУН у жовтні 1942 р. була створена Українська повстанська армія (УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти більшовицьких партизанів. Улітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких величезні території України були фактично під її контролем. З кінця 1943 р. центр УПА перенісся в Галичину, де тривала боротьба проти німецького терору. У зв'язку з територіальним поширенням дій УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід. Для загального керівництва було створене Головне командування УПА з Головним військовим штабом, який очолив безстрашний борець за волю України Роман Шухевич. Восени 1943 р. командування УПА прийняло рішення створити посаду Головного командира УПА, яким і став Р. Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 p. — у ранзі генерала-хорунжого). На початку 1944 р. УПА, за приблизними даними, нараховувала 100 тис. вояків.