Розділ 17. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА її ВПЛИВ НА ПРОБУДЖЕННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ТЕРЕНАХ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В 40—50-Х РР.

Найбільше українців воювало проти німецьких окупантів на боці більшовицької Москви: одні — в рядах Червоної армії, інші — в червоних партизанах. Але не можна забувати про тих українських вояків, які брали участь у бойових діях, але під іншими прапорами. Оцінюючи терпіння і мужність у часи воєнного лихоліття червоноармійців, не можна ігнорувати заслуги вояків Української повстанської армії та Української національної армії, інших українських патріотів.

Великий внесок у перемогу над фашизмом зробив народ України. Кожний п'ятий воїн Червоної армії був із УРСР. За мужність та відвагу в боях проти загарбників понад 2070 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, причому 31 з них — двічі й один — І. Кожедуб — тричі.

Фронт у тилу ворога створили партизани й підпільники республіки. На окупованій противником території України, по суті, діяла озброєна армія патріотів — понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп. В їхніх лавах були представники понад 60 національностей. За самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів партизани та підпільники України одержали майже 63,5 тис. урядових нагород із 152 тис. нагород, що ними відзначено партизанів всієї країни. Багато українців, які билися проти фашизму в лавах руху Опору, одержали високі бойові нагороди від польського, чехословацького, румунського, угорського, італійського, французького та інших урядів.

Війна продемонструвала безжальне ставлення сталінської системи до свого народу. Ставка, ДКО, Генеральний штаб, політбюро ЦК ВКП(б) жодного разу навіть не поставили питання про яку-небудь відповідальність командувачів фронтів, армій, дивізій за невиправдано великі втрати особового складу під час бойових дій. За нестачу озброєння ми платили даремно загубленими життями наших людей: росіян, українців, білорусів та ін. Вони часто йшли в атаку, маючи одну гвинтівку на кількох осіб.

Радянські народи виявили в роки війни величезний трудовий героїзм, що забезпечило економічну перевагу над ворогом. Незважаючи на втрату багатьох життєво необхідних країні промислових, сільськогосподарських, сировинних і паливних районів, народне господарство виявилося здатним забезпечити державі все потрібне для успішного ведення війни.

Україна в період післявоєнного сталінського режиму.

Неймовірно тяжко постраждала Україна від лихоліть Другої світової війни. По українській землі пройшли мільйонні армії чужинців, знищуючи все на шляху. На фронті, в загонах УПА, від терору карателів загинуло майже 7 млн українців, було зруйновано 714 міст, 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, ВНЗ і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек. Близько 250 сіл зазнали долі Хатині. Пограбовано ЗО тис. колгоспів і радгоспів. У 1945 р. залишилося всього 19 % від довоєнної кількості підприємств. Тільки прямі збитки, завдані народному господарству, становили 285 млрд крб. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і господарство республіки, досягла 1,6 трлн крб. (у довоєнних цінах).

На кінець 1945 р. східні області України втратили близько 20 %, а західні — ЗО % населення. Такий великий відсоток зменшення кількості людей у західних областях пояснюється особливо жорстоким ставленням як коричневих, так і червоних окупантів до населення завойованих територій, масовим виселенням місцевих жителів до Німеччини і особливо в Сибір. Крім цього, сотні тисяч людей з Галичини, Західної Волині, рятуючись від кривавого більшовицького режиму, емігрували на Захід. Лише в 1960 р. чисельність населення України досягла довоєнного рівня.

Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками таку високу ціну, народи СРСР сподівалися на поліпшення матеріального й духовного життя, ліквідацію колгоспів, які ніколи не могли забезпечити населення продовольчими товарами. Однак усе повернулося до старого. Відповідно до планів комуністичної партії, СРСР (в тому числі й Україна) за 1946— 1950 рр. повинен був, пройшовши відбудовчий період, досягнути в економічному розвитку довоєнного рівня. Навіть за фальшивою радянською статистикою цього не сталося. Промисловість, враховуючи й роздуту військову, перевищила рівень 1940 р., але сільське господарство, як завжди, хронічно відставало. Причин було немало — на селі залишилися переважно жінки, інваліди, старі й діти. Катастрофічно скоротилося поголів'я худоби, сільськогосподарської техніки. Головами колгоспів, радгоспів ставали, зазвичай, некваліфіковані партійні чиновники або демобілізовані воїни. Скрізь по містах і селах відновлювали терористичну адміністративно-командну систему. Практично повернулася політика "воєнного комунізму".

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, що знищила врожай у південних областях республіки та Молдови. Почався голод, який охопив населення України. Голодні ринули в Галичину та Волинь. СРСР, як підтверджують найновіші сучасні дослідження, мав достатні зернові резерви для забезпечення людей. Однак у 1946—1947 рр., як і в 1932—1933 рр., добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення партія й уряд кинули на поталу. Від нелюдської смерті багатьох своїх східних братів і молдаван врятували селяни західноукраїнських областей. Тут не було посухи, не знали вони й колгоспів. Вони чесно, по-християнськи виконали людський обов'язок перед земляками й сусідами, які опинилися у безвихідному становищі.

Замість надати колективну допомогу знедоленим, тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов у 1947 р. розробив черговий план вирішення аграрної проблеми. Вихованець Сталіна, він був заражений хворобою гігантоманії. Цього разу з його ініціативи розробили проект "агроміст", будівельним майданчиком яких мала стати Україна. Згідно із задумами М. Хрущова, невеликі села, хутори повинні були ліквідовувати. Населення мало жити в "агромістах" чисельністю не менше 5 тис. осіб. Знищенню підлягали присадибні ділянки, приватна худоба, птиця тощо. Селянам-колгоспникам належало жити в багатоповерхових будинках міського типу. Над цими людьми можна було б здійснювати суворий контроль і вводити для них військову дисципліну. Багатостраждальне колгоспне селянство вороже зустріло хрущовське нововведення. Для сільських трударів присадибні ділянки та домашня худоба завжди були єдиним джерелом харчування. До того ж, на будівництво "агроміст" у партії та уряду, як і на інші гігантоманівські проекти, не вистачало сил і капіталів.

Ціною величезного напруження сил якоюсь мірою було загоєно рани війни. Відбудували шахти в Донбасі, Дніпрогес, заводи "За-поріжсталь", "Азовсталь", машинобудівні заводи Києва, Харкова, увели в дію газопровід Дашава—Київ. На кінець 1950 р. більше, ніж до війни, видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу, майже стільки ж виплавляли чавуну й сталі, добували кам'яного вугілля.

Війна перервала процес радянської колективізації у західноукраїнському селі, розпочатий у 1940—1941 рр. Однак тоталітарна суть колгоспної системи виявилась прийнятною і для фашистського режиму. На захоплених територіях на базі багатьох колишніх колгоспів німецька окупаційна влада створила державні сільськогосподарські підприємства — лігеншафти, які працювали на користь рейху. У Львівській області, наприклад, було утворено 214 таких господарств із 296 колгоспів, що діяли на початку червня 1941 р.

З 1944 р. процес колективізації у західних областях радянській владі довелось розпочинати практично заново. Організовані формально, насильницькими методами, організаційно та економічно слабкі колгоспи західних областей свою діяльність після війни відновити не могли. На відміну від довоєнного часу, цей процес відбувався не тільки у важких умовах відбудови зруйнованого війною господарства, а й за наявності гострої суспільно-політичної та збройної боротьби в регіоні. Негативний досвід колгоспного будівництва в 1940—1941 рр. посилював недовіру селянства до колективізації. Ці обставини навіть для влади ставили під сумнів доцільність негайного проведення колективізації, яка загрожувала зниженням рівня товарності сільськогосподарського виробництва у західноукраїнському селі. У той час економічні інтереси радянської системи тимчасово були поставлені вище за політичні. Проводячи паралелі з сьогоденням, мусимо, на жаль, констатувати, що перетворення у стосунках власності, проведені в західноукраїнському селі на початку 90-х рр., виплили найперше з політико-революційного несприйняття колгоспної системи і бажання її ліквідувати, а не з очевидної тимчасової економічної доцільності її існування та збереження колгоспного виробництва як єдиного на цей час виробництва (окрім радгоспів) товарної сільськогосподарської продукції.

Для радянського режиму в умовах тотальної руїни сільського господарства надзвичайно важливим було зберегти та забезпечити майбутнє поступове підвищення рівня продуктивності селянських господарств, продукція яких запівдарма вилучалась державою з допомогою запроваджених і нею ж договорів контрактації, численних податків тощо. Цим пояснюються надзвичайно низькі темпи проведення колективізації, а подекуди і відсутність цього процесу протягом 1944—1946 рр.

Післявоєнний розвиток сільського господарства на західноукраїнських землях розпочався з передачі селянам землі, яка була конфіскована у заможніших землевласників радянською владою перед війною і яку було повернено господарям у власність в роки війни. За підрахунками дослідника П. Когута до 15 червня 1945 р., 325 тисячам селянських господарств західних областей України було передано 438,6 тис. га землі із 489,1 тис, шо підлягали передачі. До кінця року цей процес було повністю завершено. А безземельні та малоземельні селяни Закарпаття, яке ввійшло до складу УРСР у післявоєнний період, згідно з рішенням І з'їзду Народних комітетів, одержали в 1945 р. 59,2 тис. га конфіскованих поміщицьких і церковних земель.

В умовах післявоєнної руїни одного лише надання земель селянству було недостатньо для розвитку сільськогосподарського виробництва. У бідняків і частини середняків не вистачало сільськогосподарського інвентаря, тяглової сили, насіння, досвіду самостійного господарювання тощо. Вихід з такого становища владні органи пропонували шукати з допомогою найпростішого кооперування селянства. Однак досвід кооперації Західної України не використовувався. Причиною цього стало звинувачення її в буржуазно-націоналістичному характері, а монополія радянської держави на торговельно-збутові функції, що були основними напрямками діяльності західноукраїнської кооперації, робила її досвід просто непотрібним. Виробнича ж кооперація, яка становила найбільший інтерес для тодішніх державних структур, в Західній Україні розвинутою не була.

У перші повоєнні роки радянська влада розвивала в західних областях України традиційні, хоч і надзвичайно примітивні, форми виробничої селянської взаємодопомоги. В постанові ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР з питання про державний план розвитку сільського господарства республіки на 1945 р. (а також у зверненнях до трудівників республіки від 23 березня і до селян західних областей від 31 березня 1945 р.) бідняцько-середняцьким селянським господарствам західних областей пропонувалось створювати супряги, громадські кузні, пункти очищення і протруювання зерна, насіннєві фонди, спільними зусиллями вирішувати інші господарські проблеми. Згодом в постанові ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 7 травня цього ж року "Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Рівненській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік" основною формою найпростішої виробничої кооперації в селі були визнані земельні громади. З весни 1946 р. це рішення поширювалося і на Закарпатську область. Земельні громади утворювали в селах, де нараховувалось не менше 25 господарств. У великих населених пунктах їх могло бути декілька. Порядок роботи громад визначався статутом, відповідно до якого усіма справами керували загальні збори, а у проміжках між ними — вибрана на таких зборах рада.

В умовах радянського тоталітарного режиму в наявні форми виробничого кооперування селянства був закладений політичний зміст. Допомога надавалась лише окремим категоріям селянства, виходячи з політичної доцільності й, насамперед, з перспективи залучення їх до колективних форм господарювання.

Окрім земельних громад, як основного і найпоширенішого способу об'єднання селянства, на місцях використовувалися й інші, часто тимчасові форми колективної праці, здебільшого для громадських потреб: догляду за ставками, садами, лісами, луками, для будівництва доріг, мостів, громадських приміщень, для спільного випасання овець у гірських районах тощо.