Розділ 16. УКРАЇНА В СКЛАДІ СРСР. ОЗНАКИ ДЕРЖАВНОЇ САМОСТІЙНОСТІ ТА ІМПЕРСЬКОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД МОСКВИ

1 грудня 1928 р. IV сесія ВУЦВК X скликання прийняла спеціальну постанову про радянське будівництво серед національних меншин. Зазначалося, що національним меншинам в Україні, які становили 19,9 % від усього населення республіки, забезпечується вільний розвиток. У рамках українізації здійснюється програма їхнього господарського розвитку, проведення національного районування, забезпечення рівноправності мов. Уряду республіки було дано доручення надалі втілювати в життя ленінську національну політику серед національних меншин.

Як же конституційне законодавство 20-х рр. вирішувало мовну проблему? Конституція УРСР1919 р., а пізніше й 1929 р., не містила терміну "державна мова" або якогось іншого. Мови усіх народів республіки оголошувалися рівноправними. Докладніше ці питання роз'яснювалися у законодавчих актах 1923—1926 рр. та в положенні ВУЦВК і РНК УСРР 1927р., яке слід, на наш погляд, розглядати як "закон про мову" (хоч там порушувалися й інші питання). Однак і в них термін "державна мова" відсутній. Йдеться про найбільш загальновживані мови — російську та українську і про вибір останньої як переважної для офіційних стосунків.

А як ці питання висвітлювалися у законодавстві інших республік? Ще до створення Союзу PCP положення про державну мову було закріплено лише в конституції Соціалістичної Радянської Республіки Грузії у березні 1921 р. (за 6-ю статтею, нею була грузинська).

Пізніше цю проблему в союзних республіках вирішували по-різному. Положення про державну мову з'явилися в конституціях Азербайджану — тюркська (редакція 1935 p.), Вірменії — вірменська (1927 p.), Туркменії, де державними мовами республіки визнавалися туркменська та російська (1927 p.). Водночас їхні конституції забезпечували національним меншинам, що проживали на їхній території, право вільного розвитку і вживання рідної мови як у культурно-освітніх, так і в державних установах.

Трохи інакше розглядалося це питання в конституціях Білоруської PCP (1927 p.) і Таджицької PCP (1981 p.). У державних і громадських установах та організаціях першої з них встановлювалася повна рівноправність білоруської, єврейської, російської та польської мов. За конституцією, ними належало публікувати найважливіші законодавчі акти. Водночас зазначалося, що білоруська мова обирається як переважна для стосунків між державними, професійними, громадськими установами й організаціями. Аналогічні положення були зафіксовані в Конституції Таджицької PCP (1931 p.). Переважною мовою для діловодства між установами та організаціями оголошувалася таджицька.

У Конституції Узбецької PCP (1927 p.) лише визначалося, що законодавчі акти публікуються в республіці трьома мовами: узбецькою, російською і таджицькою. Після 1936 р. термін "державна мова" зберігся тільки в конституціях закавказьких республік.

Таким чином, над різними аспектами процесу українізації доводилося працювати в умовах гострої полеміки. Треба лише підкреслити, що кампанія проти так званого націонал-ухильництва в Україні в 20—80-х pp. сприяла згортанню об'єктивно зумовленого процесу українізації. Вона була складовою частиною сталінської політики зросійщення.

Знання мовної політики у галузі освіти в 20-ті pp. важливе й у наш час, в умовах незалежної України, коли ведуться принципові дискусії про методи та форми національного виховання і навчання нового покоління. Намагання окремих сил зараз впровадити російську мову як офіційну — щілина для нової хвилі зросійщення.

Насильницька колективізація в українському селі.

На кінець 20-х — початок 30-х рр. соціально-економічний розвиток країни поставив на порядок денний питання перетворень у сільському господарстві на основі докорінної технічної реконструкції, піднесення загальної культури села. Система господарювання на селі, сформована в 20-ті рр., стримувала економічний розвиток країни, але разом з тим не вимагала проведення "суцільної колективізації" у стислі терміни, як це було зроблено. Ніякі об'єктивні умови не можуть виправдати злочинів, насильств і терору щодо селян, вчинених під час колективізації і розкуркулювання по-сталінськи. Гасло "суцільної колективізації", яке Сталін висунув на початку 1928 р., змінило характер перетворень, здійснюваних до цього, і суперечило самій ідеї добровільності об'єднання селян у колективні господарства. Сталін розглядав примусову колективізацію як засіб різкого збільшення вилучення коштів з села, щоб забезпечити "стрибок в індустріалізацію". Трактування колективізації не як самостійної мети перебудови сільського господарства, а як засобу для вирішення проблем, що існували поза селом, було грубим порушенням плану кооперування селянських господарств на суто добровільній основі.

Донедавна побутував один із стереотипів сталінської концепції, нібито XV з'їзд ВКП(б) проголосив "курс на колективізацію". Насправді ж на з'їзді йшла мова про розвиток усіх форм кооперації, про те, що в перспективі перехід до колективних форм обробітку землі здійснюватиметься "на основі нової техніки". Ні термінів, ні, тим більше, форм і способів кооперування селянських господарств з'їзд не встановлював. Рішення з'їзду про перехід до політики наступу на куркуля означали курс на послідовне обмеження експлуататорських можливостей куркульських господарств, їх витіснення економічними методами, а не шляхом розорення чи ліквідації.

Надумавши в лютому 1928 р. скасувати НЕП, перейти до політики надвисоких темпів індустріалізації, що суперечила еквівалентному обмінові між містом і селом, примусово об'єднати селян у колективні господарства і накинути продрозкладку колгоспам, Сталін на словах усе це заперечував. Він заявив: "Розмови про те, що ми нібито скасовуємо НЕП, впроваджуємо продрозкладку, розкуркулюємо і т. д. є контрреволюційним базіканням".

Механізм сталінського "стрибка в індустріалізацію", складовим елементом якого стала "суцільна колективізація" сільського господарства, було запущено в листопаді 1929 р. На 1929—1930 господарський рік приріст продукції в галузях, що виробляли засоби виробництва, затвердили в розмірі 45,1 %. Було визнано за необхідне створити загальносоюзний орган управління сільськогосподарським виробництвом — Наркомзем СРСР. Оголошено курс на суцільну колективізацію. Пленум окремо заслухав доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі". Зазначалося, що Україна має все необхідне, щоб іти швидкими темпами попереду інших республік у колективізації сільського господарства.

Створена комісія під головуванням наркома землеробства СРСР Я. Яковлева визначила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах.

Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву". Україна належала до групи районів, де колективізацію планували закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Зазначені терміни ґрунтувалися на перебільшених уявленнях про готовність селянських мас об'єднуватись у колгоспи.

Дедалі чіткішою ставала тенденція до форсування темпів колективізації, що формувалася згори. На місцях реагували відповідним чином. Наприклад, на пленумі Шепетівського окружкому партії в січні 1930 р. було вирішено обігнати передові округи й досягти за весняну посівну кампанію 75 %, а до річниці жовтневого більшовицького перевороту — 100 % колективізації. В інструктивному листі ЦК КП(б)У від 24 лютого 1930 р. за підписом С. Косіора було висунуто лозунг: "Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.". Інакше кажучи, встановлені для республіки постановою ЦК ВКЩб) від 5 січня 1930 р. терміни колективізації зменшили на рік-півтора.

Становище на селі дедалі більше загострювалося. Адже селян у колгоспи заганяли, використовуючи всі засоби адміністративного тиску. Усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу та птицю. На насильство селяни відповіли масовими невдоволеннями, відкритим протестом аж до антирадянських збройних виступів. Знищення худоби приватними господарствами стало масовим.

2 березня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Сталіна "Запаморочення від успіхів"" у якій автор засуджував "перегини", відповідальність за які він цілком переклав на місцевих працівників. Було наголошено на обов'язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Згідно з новою редакцією Примірного Статуту сільгоспартілей, надрукованою в березні у газеті "Правда", колгоспникам надавали право мати корову, дрібну продуктивну худобу і присадибну ділянку.

14 березня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі". Березневі директивні документи внесли заспокоєння в селянські маси. Почався істотний відплив з колгоспів. В "ударному" Шепетівському окрузі з колгоспів вийшло 45 % господарств.

Питання про місце куркулів у колективізованому селі несподівано виникло на XV партконференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) у ході обговорення доповіді М. Калі ні на про шляхи піднесення сільського господарства. Секретар ЦК КП(б)У П. Любченко вважав, що куркулі можуть працювати у колгоспі. Інші делегати висловлювалися за збереження їхніх господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних ланів.