Розділ 15. ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ПІСЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 РР.

6. Аграрне питання має бути розв'язане через відновлення приватної власності й виплату за розділену між ними землю. В інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних, зазначених в законі меж.

7. Фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння".

Чому ж перевага серед кандидатів була надана Павлові Скоропадському? Зрозуміло, що німці врахували те, що він — нащадок гетьмана України, користувався підтримкою "Вільного козацтва", був генералом колишньої царської армії. Однак вирішальне значення мали його тісні контакти з німецьким командуванням та підтримка Союзу земельних власників. Генерал Гренер провів зустріч із Скоропадським і ознайомив його з попередніми умовами німецького та австрійського командування. Після визнання всіх висунутих вимог почалася практична підготовка до державного перевороту. Перед "Українською народною громадою" було поставлено завдання заручитися підтримкою політичних партій України та підготувати. видимість "законної" зміни державної влади. Все інше взяло на себе німецьке командування. Слід відзначити, що Скоропадський зміг заручитись підтримкою тільки Української демократично-хліборобської партії, яка відбивала інтереси заможного селянства, та Союзу земельних власників. Саме ці дві партії і скликали Хліборобський конгрес.

Першим кроком боротьби німецького командування з Центральною Радою, було опублікування наказу фельдмаршала Ейхгорна про введення в Україні з 25 квітня 1918, р. німецьких польових судів. Через кілька днів вони роззброїли Першу українську (синю) дивізію і оточили казарми Січових стрільців, а 28 квітня німецькі солдати зробили обшук в приміщенні Центральної Ради і заарештували кількох міністрів УНР. 29 квітня в Київському цирку зібрався Хліборобський конгрес, який з благословення німецького командування обрав гетьманом Скоропадського, а той проголосив утворення Української держави.

Що приніс на українські землі новоявлений гетьман? Чи був це справді, як говорить В'ячеслав Липинський в "Листах до братів хліборобів", "традиційно-національний монарх, що персоніфікував волю свого народу й повернув на приналежний йому здавен-давна кров'ю предків освячений, батьківський уділ"? А, може, з'явився новий український Наполеон, який хотів перемогти розбурхану стихію в ім'я ідеалів порядку, чи намагався, за висловом Дмитра Донцова, "повторити бонапартівський експеримент на українських землях"?

Відомо, що для становлення будь-якої держави замало її проголосити. Потрібно, щоб була відповідна сила. Чи мав Скоропадський таку силу? Ні, якщо не зважати на ті 300—400 осіб, що їх налічувала "Громада". Тому, незалежно від того, які плани ставив перед собою гетьман, провести самостійну політику він не міг.

Прийшовши до влади за допомогою німців та не маючи твердої підтримки політичних кіл України, Скоропадський змушений був тривалий час узгоджувати свої дії з німецькими генералами.

Допомога німецьких і австро-угорських військ Скоропадському в державному перевороті лягла тягарем на український народ, адже гетьман дав згоду на вивезення з України значної кількості продовольчих товарів та сировини: до 11 млн пудів живої ваги худоби; 300 тне. овець; 1 млн гусей і 1 млн особин іншої птиці; 400 тис. пудів сала і 60 тис. масла і сиру; щомісячно 200 тис. пудів м'ясних ковбас; 2500 вагонів яєць; 20 % спирту виробництва 1918—1919 рр. Крім того, 11 тис. вагонів спеціальних сортів дерева; 750 тис. пудів прядива; 38,5 млн пудів залізної руди; З млн пудів марганцевої руди; 1 млн штук сирих шкір; 250 тис. пудів тютюну тощо. Всі ці товари необхідно було відібрати в українського народу, а зробити це без застосування сили було неможливо.

29 квітня була опублікована гетьманська "Грамота до всього українського народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України". Перший з цих документів повідомляв: "Як вірний син України я вирішив взяти на себе всю повноту влади. Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України. Управління Україною буде проводитися через посередництво призначеного мною кабінету міністрів. Центральна і Мала ради, а також всі земельні комітети з нинішнього дня розпускаються. Всі міністри і товариші міністрів (заступники) звільняються". Здавалося б, як не повірити доказам Скоропадського, що він відновлює старі українські закони, адже його повний титул в офіційних звертаннях — "Ваша світлість, Ясновельможний Пане Гетьмане" — та й скорочений титул звучить не менш пишно. Але чому ж тоді текст "Законів про тимчасовий державний устрій України" майже повністю збігається з основним законом Російської імперії від 23 квітня 1906 р.?|

Після державного перевороту в Україні відновлювалася політична система царської Росії. Українська держава була розділена на губернські староства: Київщина, Волинь, Поділля, Чернігівщина, Полтавщина, Катеринославщина, Харківщина, Херсонщина і Таврія. Губернським старостам були надані повноваження колишніх царських губернаторів, а 1 серпня 1918 р. Скоропадський затвердив закон "Про установлення в Києві управління столичного отамана" (мав права колишнього російського градоначальника).

У "Грамоті до всього українського народу" гетьман обіцяв: "Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці". Але все закінчилось тільки зміною назв залізниць, а саме: "Південно-Західної" — на "Правобережну", "Південної" — на "Слобідську" та "Катерининської" — на "Запорізьку". Економічне становище залізничників не тільки не поліпшилося, а значно погіршилось. 15 липня 1918 р. припинили роботу Коростенський, Сарненський і Здолбунівський залізничні вузли, а через декілька днів почався загальноукраїнський страйк залізничників. Він набув яскраво вираженого політичного характеру. Гетьман намагався будь-що придушити страйк. З цією метою він затвердив 19 липня 1918 р. рішення Ради міністрів про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках. На основі цього закону гетьманська варта, разом з німецькими та австрійськими військами, вдалася до жорстоких репресій проти страйкарів. Репресії та голод примусили залізничників України стати до роботи.

Грамота гетьмана торкалася й земельного питання. Відмінявся земельний закон, прийнятий Центральною Радою. Повністю відновлювалися права приватної власності на землю. Фактично це означало повернення селянами землі та сільськогосподарського інвентаря колишнім власникам. Для здійснення цих заходів по селах роз'їжджали каральні загони. Поряд з ними діяли спеціальні німецькі та австрійські військові частини. Зрозуміло, що довго терпіти такого селяни не могли. По всій Україні прокотилась хвиля стихійних селянських повстань.

З перших днів перевороту Скоропадський почав виконувати ту частину грамоти, де, зокрема, було сказано: "Я буду твердо стояти на сторожі порядку і законності в Українській державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами". Гетьман і його уряд почали душити демократичну пресу в Україні. Були заборонені друковані органи УПСР — "Боротьба" та Селянської спілки — "Народна Воля".

В Харкові заборонено видання "Мысль народа", в Одесі — "Земля і Воля", в Катеринославі — "Наш луч", в Херсоні — "Дніпро", в Сумах — "Луч" та інші. "Робітнича газета", "Нова Рада", "Літе-ратурно-Науковий Вістник" та інші часописи потрапили під не-чувану цензуру. Заборонялися критика уряду, проведення зборів, мітингів та маніфестацій. Навіть кооперативи не могли довгий час проводити свої збори. Були розігнані земельні комітети.

В Україні змінилася не тільки політична ситуація, а й позиція політичних партій. Скоропадський прийшов до влади за допомогою "Української народної громади", Союзу земельних власників, а також з волі окупантів. Однак він не дістав підтримки від українських партій (українських соціал-демократів, есерів, самостійників), а без них годі було й думати про побудову самостійної Української держави. Підтримали гетьмана октябристи, кадети та російські монархічні партії. При розгляді їхньої позиції закономірно виникає запитання: чи прагнули вони побудови незалежної України? Може, цього хотів М. Воронович — голова зборів, що обрали гетьманом Павла Скоропадського? Мабуть, ні, тому що колишній царський губернатор Бесарабії ніколи не був прихильником українського національного руху.

Скоропадський постійно перебував між двох вогнів. Українські політичні партії не підтримували його і звинувачували в прагненні відновити "єдиную и неделимую". Російські монархічні кола та Союз земельних власників звинувачували його в сепаратизмі, в тому, що він заради особистої кар'єри не зупинився б і перед відокремленням "Малоросії від Росії". Цікаво з цього приводу висловився товариш гетьмана Іван Наживін: "Я не вірив і не вірю цьому. Треба ж було якось викручуватися, щоб зберегти хоч декілька губерній від червоної пожежі, божевілля та злочинів". Заслуговує на увагу і той факт, що коли делегація Союзу земельних власників поставила питання про сепаратизм Скоропадського, той відповів: "Да, господа, я, конечно, стою за самостийную Украину. Но эту самостийную Украину, когда придет время, я положу к ногам Его Императорского Величества!"

Прийшовши до влади, Скоропадський чітко визначив своє ставлення до більшовиків, анархістів та російських лівих есерів, спрямувавши проти них весь репресивний апарат. Однак після того, як від участі в уряді відмовились українські політичні партії, і їм стало непереливки. Були заборонені з'їзди, конференції і збори цих партій. Гетьман заборонив скликати II Всеукраїнський селянський з'їзд. За його вказівкою на організаційне засідання прибули німці з гетьманцями і силою зброї розігнали селянських депутатів. Президію і членів мандатної комісії з'їзду заарештували й кинули до в'язниці. Така доля чекала й делегатів Всеукраїнського територіального робітничого з'їзду. Репресії посипались і на "Вільне козацтво". У травні 1918 р. у "Відручному листі Гетьмана Всієї України до міністра військових справ" було повідомлено про те, що "всі приватні і вільно-козачі організації, київський відділ і печатки об'являються недійсними, також і посвідчення, видані ними".

Прекрасно розуміючи значення міцної армії для держави, Скоропадський вжив усіх заходів для того, щоб деполітизувати карні та військові відомства. З цією метою 1 серпня 1918 р. він затверджує закон "Про політично-правове становище служащих Військового відомства". Згідно з цим законом, військовим заборонялося "входити до складу і брати участь в будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, що мають політичний характер". Військовим суворо заборонялося перебувати на мітингах і маніфестаціях. Це дало гетьманові змогу на певний час ослабити вплив політичних партій на військові частини та зміцнити дисципліну.

Розглядаючи діяльність Павла Скоропадського, слід вказати на те, що визначальною рисою гетьмана була слабкість характеру та відсутність сильної волі. Це призвело до того, що він підкорявся хліборобам та російським монархічним партіям і дуже часто плив за течією політичних подій, не оцінюючи інтересів більшості населення України — селянства, та без особливого протесту терпів господарювання німців і австрійців на українських землях.

Тільки розмах повстанського руху в Україні змушує його затвердити тимчасовий земельний закон, який обмежував земельне володіння 26 десятинами. Однак і цей захід, на який зважився гетьман, протримався короткий час. Поміщики починають різко виступати проти таких обмежень і змушують його 8 липня 1918 р. підписати "Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Статті названого закону передбачали "надати губерніальним земельним комісіям право видання обов'язкових постанов про примусове використання живого і мертвого сільськогосподарського інвентаря власників, котрі не вповні використовують його у власних господарствах, для перевозок, що мають державне значення". Цим же комісіям надавалося право встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення. Цей акт фактично узаконював в Україні панщину, а тих, хто порушував його, уряд міг заарештувати до трьох місяців чи накласти штраф до 500 крб.