Розділ 15. ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ПІСЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 РР.

Протягом усього червня тривала гарячкова праця над розв'язанням найважливіших організаційних питань або, точніше, питань "самоорганізації". Йшлося, зокрема, про подальше розширення Ради за рахунок уведення до її складу представників з'їздів робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також від губерній, міст, українських колоній тощо. Таким чином, чисельність УЦР до кінця червня досягла 568 осіб. Однак найголовнішою подією поточного періоду стало формування першого складу крайового уряду — Генерального секретаріату. Спочатку до нього входило 9 представників УСДРП, УПСР та УПСФ. Це — В. Винни-ченко (голова), П. Христюк (генеральний писар), X. Барановський (генеральний секретар фінансів), С. Єфремов (генеральний секретар у міжнаціональних справах), М. Стасюк (генеральний секретар продовольчих справ), Б. Мартос (генеральний секретар земельних справ), С. Петлюра (генеральний секретар військових справ),

В. Садовський (генеральний секретар юстиції). 27 червня уряд був затверджений Центральною Радою як "найвищий орган українського народу, його найвищою владою". Через день у складі самої Ради виник ще один орган — т. зв. Мала Рада із 40 осіб, на яку було покладено вирішення найважливіших справ між пленумами "великої" Ради.

Тимчасовий уряд, таким чином, було поставлено перед вибором: санкціонувати органи законодавчої та виконавчої влади, що виникли без його відома і дозволу, або заборонити. Перше означало б визнання права України на автономію де-факто, що, в свою чергу, неминуче вело до розриву урядової коаліції есеро-меншовиць-кого блоку і кадетської партії, яка стояла непохитно на позиціях великодержавного шовінізму. Друге призвело б до необхідності придушити український національно-державний рух збройною силою, що в тогочасних умовах було абсолютно нездійсненним. У ході надзвичайно напружених переговорів принципової угоди було досягнуто. Делегація уряду у складі О. Керенського, І. Це-ретелі та М. Терещенка зобов'язалася забезпечити схвалення рішення про визнання Тимчасовим урядом Центральної Ради як "найвищого крайового органу управління на Україні з тим, однак, що усі питання національно-політичного та економічного устрою останньої будуть відкладені до скликання Всеросійських Установчих зборів". 2 липня був затверджений відповідний документ. Та Тимчасовий уряд другого складу припинив своє існування. Вже наступного дня було оприлюднено П Універсал Центральної Ради, що закріпив статус Генерального секретаріату як крайового органу влади петроградського уряду. Універсалом проголошувалося, шо Рада не допустить здійснення автономії України до Установчих зборів і фактично відмовляється від подальшої "українізації" армійських частин в тилу й на фронті.

Органічною ж вадою документів, що оформили укладений компроміс, за тогочасною думкою, була відсутність згоди як з питань встановлення адміністративних кордонів України, так і щодо меж компетенції нового уряду. Водночас не можна не бачити й того, що укладення угоди стало значним кроком на шляху до створення новітньої української державності. Керманичі найвищих органів, що формувалися, намагалися закріпити досягнуте, і спочатку це вдавалося. Так, 15 липня склад українського крайового уряду поповнився представниками "національних меншостей". Генеральний секретаріат складався вже з 12 осіб: керівниками відомств стали також В. Голубович (шляхів сполучення), О. За-рубін (пошт та телеграфів), М. Рафес (держконтролю); керівником генерального секретаріату міжнаціональних справ став О. Шуль-гин; керівник української громади в Петрограді П. Стебницький був призначенний на посаду статс-секретаря у справах України при Тимчасовому уряді і, згідно зі статусом, став членом останнього; дві посади — генеральних секретарів праці, промисловості та торгівлі — лишились вакантними. Генеральні секретарі репрезентували вже п'ять партій — УПСР, УСДРП, УПСФ, російських есерів та Бунд. До складу ж власне Центральної Ради формально увійшли представники практично всіх легальних на той час політичних партій — у т. ч. кадетської та РСДРЩб), — загалом понад 20. Слід підкреслити, що представники РСДРЩб) та кадети у повсякденній роботі крайового парламенту з різних причин участі не брали.

Водночас у відповідних комісіях Малої Ради йшла інтенсивна підготовка документу, який у майбутньому дістав назву "Статут вищого управління Україною". Він був нічим іншим, як прообразом конституції, оскільки визначав функції вищих органів державного управління краю, межі їхньої компетенції, порядок роботи й взаємини з центральними органами в Петрограді, процедури формування й розпуску Генерального секретаріату, правила внутрішнього розпорядку його роботи тощо.

Зазначимо, що дії Центральної Ради ускладнив той факт, що липневою угодою з Тимчасовим урядом вона зобов'язалася не допустити вирішення нагальних питань соціально-економічного устрою аж до Установчих зборів. Інакше кажучи, лідери УЦР відмовились від практичного втілення у життя тих сподівань, які поступово фокусувалися у центрі уваги тридцятимільйонного населення України.

Військові дії в смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, які проходили територією українських губерній, тривали. Військові частини, що зазнавали поразок, відкочувались углиб, перекладаючи додатковий тягар на плечі цивільного населення.

В Україні, як і скрізь, наростала продовольча й паливна криза. Невпинно посилювалася інфляція, збільшувалися черги біля магазинів, зростало безробіття. Виходив із ладу залізничний транспорт. Об'єднання заводчиків та фабрикантів, що діяли в Україні, намагалися спровокувати відкрите невдоволення революцією у найширших колах населення, показати неспроможність уряду Керенського і есеро-меншовицької партійної коаліції, що підтримувала його, щоб пришвидшити їхній крах і привести до влади буржуазну диктатуру. Неспроможність уряду стабілізувати економічне становище, розв'язати робітниче й аграрне питання, врегулювати міжнаціональні взаємини і укласти мир призвела до повсюдного наростання всіх форм боротьби трудівників міста й села.

Сигнал тривоги пролунав вже 11 липня на Українському робітничому з'їзді. І хоча його керівникам — В. Винниченку, М. Поршу, Д. Антоновичу та іншим — вдалося врешті-решт домогтися схвалення резолюцій на підтримку програмних вимог Центральної Ради, делегати з'їзду відверто говорили про зниження її авторитету в робітничому середовищі, бо вона практично не захищає інтересів пролетарів. Відзначалося, що сильна робітнича політика можлива лише тоді, коли Центральна Рада буде організована на зразок Рад робітничих депутатів, тобто за виробничим принципом. Йшлося також і про те, що, незважаючи на антибільшовицькі настрої, селянин, якщо дати йому "землю і волю", "стане більшовиком". Щораз сильніша політизація українського села яскраво виявилась в дні роботи чергового з'їзду. В ході його делегати лівобережних районів кілька разів демонстративно покидали зал засідань на знак протесту проти політики партійного керівництва в аграрному питанні.

Ситуація всередині Центральної Ради на цей час загострилася настільки, що 6 серпня її лідер Гру шевський пішов у відставку з посади голови. 9 серпня, знайшовши формальні підстави, у відставку подав Генеральний секретаріат. Намагаючись, очевидно, радикалізувати діяльність крайового уряду в аграрному питанні, українські есери здійснили нечуваний для того часу демарш, заявивши про вихід своїх представників із його складу. Наступного дня пост керівника секретаріату покинув Винниченко і мандат на формування цього органу перейшов до губернатора окупованих Галичини та Буковини Д. Дорошенка. 14 серпня він подає на затвердження Малої Ради свої пропозиції про новий склад уряду, який проіснував, однак, менше двох діб. 17 серпня вдалося сформувати черговий склад секретаріату — цього разу на основі програми, яка передбачала тісний контакт з Тимчасовим урядом в галузі зовнішньої та внутрішньої політики, активізації діяльності зі зміцнення органів місцевого самоврядування в Україні. Того ж дня Дорошенко вніс список членів секретаріату на затвердження Ради, але зробив при цьому зовсім несподіваний політичний хід — подав у відставку, мотивуючи її відсутністю "контакту з Малою Радою". Мандат на прем'єрство знову переходить до Винниченка... Лише 3 вересня, а саме цю дату вказують документи, що є в нашому розпорядженні, Генеральний секретаріат спромігся нарешті розпочати практичну роботу.

Цей етап, що тривав, ймовірно, аж до кінця жовтня, характеризувався, по-перше, прагненням лідерів українського національного руху наповнити конкретним змістом діяльність створених протягом попереднього часу державних інституцій. Це яскраво видно на прикладі Генерального секретаріату, який провів більше ЗО засідань, розглянувши на них щонайменше 100 конкретних питань внутрішнього життя України. Обговорювалися такі проблеми, як взаємини з Тимчасовим урядом (8 вересня, 13 і 18 жовтня), вибори до Всеросійських та Українських Установчих зборів (21 вересня, 14 та 16 жовтня), організація Української Академії мистецтв (23 та 28 вересня, 3 та 10 жовтня), боротьба з контрреволюційними виступами та погромами (2, 9 та 18 жовтня), військові питання (21 та 23 вересня, 9 та 18 жовтня) й багато інших.

По-друге, даний етап відзначається і спробами розширення політичного впливу на аналогічні за характером та спрямованістю рухи інших "недержавних" народів, що жили на окраїнах колишньої імперії. Помітним кроком у цьому напрямі став "З'їзд народів", який відбувся у Києві 21—28 вересня. У його роботі взяли участь представники латиської, литовської, естонської, татарської, грузинської, молдавської та інших національних громад країни. З'їзд відбувався у незвичайній навіть для тих часів атмосфері одностайності. Про це свідчать не тільки виступи ораторів, але й прийняті рішення. Було схвалено резолюції, що закликали до федеративного устрою майбутньої Російської Республіки, до безумовного розмежування у ній законодавчої, виконавчої та судової влади, розв'язання найважливіших питань соціально-економічного розвитку тих чи інших районів з обов'язковим врахуванням місцевої специфіки, про недопущення державної централізації в будь-якому вигляді та з будь-якого приводу. З'їзд висловився і за забезпечення широкої участі громадян у політичному житті країни, за прийняття та розвиток принципів "персонально-екстериторіальної автономії" для тих народностей, представники яких не утворювали районів компактного проживання. Новаторською для того часу стала і пропозиція щодо мовної проблеми. Пропонувалось вживати російську мову для міжнаціонального спілкування, але без надання їй будь-яких привілеїв у шкільних, церковних та судових справах; усі інші мови визнавались рівними у правах з російською. Делегати висловились на користь перетворення "З'їзду народів" у постійний орган, а також визнали за необхідне сформувати Раду національностей при Тимчасовому уряді для обговорення питань міжнаціональних стосунків.

Головний же результат з'їзду полягав, як нам здається, в тому, що він сформулював реальну альтернативу суспільного розвитку такої багатонаціональної країни як Росія— нейтралістський чи федеративний демократичний устрій. Представники "малих народів" ясно і недвозначно висловились на користь останнього варіанту.

За прикладом Петроградської та Московської Рад робітничих і солдатських депутатів більшовицькі резолюції про владу почали приймати і в Україні. Більшовикам вдалося провести такі резолюції у 21 з 36 Рад пролетарських центрів України. Чисельність більшовицьких організацій тут, за нашими підрахунками, досягла 60 тис. осіб. При цьому члени РСДРП(б) вели за собою найбільші профспілкові об'єднання металургів та гірників (210 тис. осіб), очолювали 18 з 24-х центрів фабрично-заводських та рудникових комітетів, спиралися на червоногвардійські загони (20 тис. осіб.). Понад 20 тис. більшовиків налічувалося на Південно-Західному та Румунському фронтах.

Ці події відбувалися в умовах загальної кризи, що охопила економіку країни. Фактично не діяв залізничний транспорт, різко зменшилося постачання палива, закривалися найбільші промислові підприємства, удвічі підвищилися ціни на продукти харчування. Дуже зросла злочинність. Найяскравішим проявом загальнонаціональної кризи стала аграрна боротьба на селі, що в другій половині 1917 р. переросла у відкриті селянські повстання. Протягом липня-жовтня сталося 525 виступів, тобто в чотири рази більше, ніж у березні-червні. Посилився страйковий рух робітників та службовців промислових центрів. У вересні-жовтні, за нашими даними, відбулося не менш ніж 124 страйки, у них взяло участь більш як 250 тис. осіб. Врешті-решт, як зазначає відомий американський вчений С. Коен, "у розпалі революції знизу режим поміркованості, ліберальності, соціалістичний або будь-який інший, не мав шансів утриматись. Притиснутий тими ж соціальними та військовими проблемами, які повалили самодержавство, і перебуваючи протягом дев'яти місяців у полоні криз, Тимчасовий уряд став... їхньою жертвою".

27 жовтня Генеральний секретаріат виступив із відозвою "До всіх громадян України". Сповістивши про "криваві події, що загрожують погубити здобутки революції", він заявив, що рішуче боротиметься з усілякими спробами підтримувати на місцях Петроградське збройне повстання. Кардинальними, життєво важливими для нового періоду розвитку українського національно-державного руху, виявилися, таким чином, проблеми Петроградського збройного повстання та формування автономної української республіки і ставлення до нового уряду Росії; політичного курсу Ради в умовах, що склалися, і заходів для його реалізації.

Лідери Центральної Ради діяли досить спритно. По-перше, сфера компетенції Генерального секретаріату була значно розширена. Крім наявних відомств, було створено нові: праці, пошті телеграфів та ін. По-друге, юрисдикція Центральної Ради була поширена на всю Україну, тобто на Катеринославщину, Київщину, Поділля, Чернігівщину, Херсонщину, Харківщину, Волинь, Полтавщину, Таврію (без Криму). По-третє, на 12 листопада було призначено вибори до Українських Установчих зборів. По-четверте, "обласним" урядам, тобто Білорусії, Кубані, Дону, Сибіру та ін., було надіслано офіційне запрошення розпочати переговори з приводу конституювання державного федеративного утворення. Саме в цьому контексті ініціаторами переговорів було загалом визначено ставлення до уряду на чолі з В. Леніним. Рада народних комісарів визнавалася фактично урядом центральних районів Росії, але не загальнодержавним органом. Нарешті, вживались енергійні заходи для налагодження роботи військового апарату шляхом заміни старих його керівників довіреними особами крайового уряду України, а також для організації співробітництва останніх із ставкою Верховного головнокомандувача. Певні підсумки багатомісячної діяльності було підбито в III Універсалі, який побачив світ 7 листопада 1917 р. Документ проголосив утворення Української Народної Республіки в складі Російської Республіки. Встановлювалися кордони нового державного об'єднання, визначалися найголовніші політичні принципи його функціонування: забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків. Повідомлялось також про запровадження 8-го-динного робочого дня, "національно-персональної автономії для національних меншостей", про формування нової судової системи, про скасування кари на смерть та про амністію для всіх політичних в'язнів. У галузі земельних стосунків оголошувалося про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх "земельним комітетам, обраним народом".

Отже, початковий етап формування української державності завершився. Громадянська війна, що почалася, стрімко змінила і політичне становище в країні, й, природно, подальші плани фундаторів УНР. Доля республіки, її громадян віднині залежали від спроможності верховного керівництва вивести економіку з глибокої кризи, розподілити конфісковані землі серед селян, проводити активну зовнішню політику та укласти мир на фронтах, а також досягти угоди з цих та інших питань як із національними меншинами в Україні, так і з урядами районів колишньої Російської імперії. Подальші події показали, що розв'язати ці проблеми керівники Української Народної Республіки та її верховного законодавчого органу — Центральної Ради — не зуміли.

Організація збройних сил.

Чіткого уявлення про власні збройні сили, очевидно, на той час у чільників УЦР ще не склалося. Керівники українського визвольного руху теж не визначили роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську державність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, що стояли за якнайшвидшу організацію національних збройних сил, окремі течії в Центральній Раді трималися інших поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. Винниченко, який досить довго вважав творення власної армії справою непотрібною, навіть шкідливою. У перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім всього іншого, відігравала роль його делікатність, можлива негативна реакція центру (а прояви її могли бути найжорстокішими) навіть при порушенні цієї проблеми. Проте життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після лютневих подій висунули проблему національно-військових формувань як питання нагальної політичної практики.