Розділ 15. ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ПІСЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 РР.

Універсал з великою радістю і ентузіазмом зустріли всі українці. Проте не можна не звернути уваги на те, що у вирішенні долі рідного краю автори документа більше покладалися на замирення з Тимчасовим урядом, що продовжував шовіністичну політику, а не на власний народ, не на його силу. Жодним словом універсал не згадує про проблему власної армії чи українізацію наявних збройних сил. Всеукраїнський військовий з'їзд сформував український уряд. Згідно з І Універсалом, як відомо, створено Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Першим військовим міністром стає С. Петлюра.

Без перебільшення можна сказати, що на його плечі лягла найтяжча робота. Військові найвищих рангів українського походження були зросійщені, політично й національно малосвідомі, не прагнули співпрацювати з українським урядом. Бракувало не тільки кваліфікованих кадрів, але й най необхіднішого: матеріально-технічної бази, засобів зв'язку з військовими частинами, фронтами й флотом. Російська армія, знесилена у війні, була деморалізована, почалися масові дезертирства, територію України заполонили більшовицькі агітатори.

Російський уряд, наляканий рішучими діями українських військових та І Універсалом, у липні 1917 р. доручає підписати у Києві угоду, що визнає законним український уряд, погоджується із формуванням українських військових частин, але не більше трьох корпусів. Центральна Рада проголошує свій II Універсал. Він вважався багато в чому кроком назад порівняно з першим, оскільки задля досягнення компромісу з Тимчасовим урядом Центральна Рада змушена була прийняти його умови. Однак щодо військових формувань II універсал означав певне просування вперед. Він конкретизував положення урядового документа: "Що торкається комплектування українських військових частин, то задля цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового міністра, при Генеральному штабі і Верховному головнокомандуючому". Можна було чекати, що документи як уряду, так і Ради нададуть нового імпульсу українізації армії, а Центральна Рада врешті-решт на законних підставах буде форсувати створення українського війська. Та цього не сталося. Саме в цей час в українізації армії почалися перші невдачі. Під час червневого наступу на Південно-Західному фронті, що розпочався 18 червня 1917 р., головною ударною силою були б, 17 і 41 армійські корпуси. їх і визначили для українізації. Та, зазнавши величезних втрат під час тернопільського прориву, ці частини потім змушені були відступити. Генеральний комітет скерував у цей час на їх поповнення близько ЗО тис. солдатів-українці в і звернувся до Тимчасового уряду, щоб армійським наказом ці корпуси були визнані українськими. Однак у відповідь було заявлено, що слава полків належить всій російській армії, а для українізації визначать інші корпуси. Генеральний комітет розпорядився зупинити 138 ешелонів, що вирушали на фронт. Понудьгувавши якийсь час на залізничних коліях, зневірившись, солдати почали роз'їжджатись по домівках, просто дезертирувати.

Щодо позиції Центральної Ради, її керівництва у справі українізації армії вельми промовистим є епізод, який згадує в своїх мемуарах М. Грушевський. 4 липня до нього прийшла депутація від ешелону, що прямував із Саратова на фронт. Солдати ешелону — українці — оголосили себе полком ім. М. Грушевського і просили голову Центральної Ради прийняти від них парад. М. Грушевського бентежила не лише делікатність прохання щодо найменування частини, а й перспектива відмови солдат їхати на фронт. Після певних вагань він погодився прийняти парад лише за твердої умови, що солдати негайно вирушать на фронт. Ці події були досить показовими. Процес українізації військових сил відбувався знизу. Центральна ж Рада, кинувши у маси притягальні лозунги національного відродження та згуртування, домагаючись легітимізації цього процесу, вкотре виявила непослідовність, не зважилась опертися на підтримку власного населення, примножити тим самим свою силу, авторитет. Вона, як не дивно, продовжувала більше прислухатись до позиції Тимчасового уряду. А той по-своєму, повеликодержавницьки сприймав коливання Ради, дуже реалістично розраховуючи, що без належної фізичної сили, без збройної опори вона не є серйозною загрозою, не зможе протистояти грубому натиску, змушена буде згодитися з тим, що їй буде продиктовано з Петрограда.

Слід, звичайно, враховувати, що без серйозної підтримки проводити українізацію в невеликих частинах, з неукраїнським командним складом, в оточенні інших частин, що нерідко з різних причин не симпатизували подібним спробам, було дуже нелегкою справою. Цей процес був ефективнішим в Києві, де військове міністерство у вересні 1917 р. дало згоду на українізацію запасного гарматного дивізіону, запасного інженерного полку, телеграфної запасної роти, запасного батальйону самокатників і розгортання запасного кулеметного батальйону в український полк двобатальйонного складу. Обіцяли дозвіл на формування нового запасного піхотного полку і двох кавалерійських.

Розуміючи, що процес українізації багато в чому буде залежати від наявності командних кадрів-українців, С. Петлюра домігся від Верховного головнокомандувача Л. Корнілова згоди на переведення офіцерів-українців в частини, які визначили для українізації, і заміни офіцерів-неукраїнців. А у вересні Український Генеральний військовий комітет взяв дозвіл на відкриття в Києві двох українських піших шкіл підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській військових школах. До першої української школи підпрапорщиків було зараховано близько 250 учнів, а урочисте відкриття відбулося під час роботи Ш Українського військового з'їзду — 22 жовтня 1917 р.

Очевидно, з чисто військових критеріїв українізація армії не завдала б тієї шкоди боєздатності, якою постійно залякували обивателів урядовці, військове начальство. Можливо, боєздатність у певних частинах навіть стала б більшою. Українізовані частини виявляли себе на фронті з позитивного боку, в усякому разі, були не гірші за інших. Та на перший план висувалися політичні міркування. Виходячи саме з них, робилося все, щоб дезорганізувати процес українізації армії: по кілька разів перевизначались частини, в які повинно було надійти українське поповнення, і врешті-решт воно потрапляло зовсім не в ті частини, які планувалось українізувати; командування в українських частинах залишалось здебільшого неукраїнським, повсюдно діяли виборні комітети з представників загальноросійських партій, що з різних причин неприхильно, нерідко вороже ставились до українізації тощо. У вересні ставка Верховного головнокомандувача прийняла рішення вислати за солдатами-українцями, які перейшли до 20 серпня 1917 р. в українізовані частини, їхні документи. Якщо ж вони зробили це після означеного терміну, "вважати їх дезертирами і віддавати під військовий суд".

Заступник голови Українського Генерального військового комітету В. Кедровський відзначав: "Український генеральний комітет намагався якнайбільше стягнути в Україну, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги, але російське командування цьому перешкоджало, і переважно залогами в Україні були російські запасні частини, з тим розрахунком, що в кожному більшому скупченні запасних частин українські мали бути в меншості. Разом з тим українізовані частини лишалися поза межами України, де вони були оточені переважною більшістю московських військ, "верных Временному правительству" й ворожих взагалі українському національному рухові".

Незважаючи на всі заходи й домагання Українського військового комітету, жодна добре впорядкована з українізованих частин не була переведена в Україну або на один з українських фронтів.

Звичайно, впливали й інші фактори. Серед них: столітні традиції існування єдиної імперської армії, нездатність оперативно скористатись вигідною ситуацією, що склалась, відсутність навичок жити і творити в демократичному суспільстві, певна інерція в мисленні та діях провідників українського руху в армії. Впливали і такі обставини, як посилення репресій командування на фронті після липневих подій, коли відновили смертну кару. Спроба ж формувати національні частини нерідко свавільно кваліфікувалась як зрада, дезертирство тощо з усіма можливими наслідками. Так що не варто перебільшувати розмах процесів українізації війська. Від платонічного вираження прихильних почуттів до Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету до здатності бути надійною опорою у боротьбі за українську

державність, як свідчать факти, дистанція виявилася досить значною. І зовсім не всім військовим частинам, які вважалися українськими в 1917—1918 рр., вдалося її подолати.

З—7 жовтня в Чигирині відбувся з'їзд "Вільного козацтва" за участю 2 тис. делегатів, що представляли 60 тис. організованих, озброєних добровольців Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини й Кубані. Своїми постановами з'їзд зробив спробу надати "Вільному козацтву" специфічної організаційної форми в загальнонаціональному масштабі:

"1. Закладаючи по стародавньому звичаю предків-запорожців перші підвалини організованої збройної сили української демократії, поставити собі найпершим завданням, щоб "Вільне козацтво" стало військом народу, а не пануючих класів, до якої б нації ці класи не належали.

2. Утворити Генеральну козацьку Раду з Наказним отаманом на чолі. Генеральна Рада має в найближчім часі скликати губерніальні з'їзди, щоб обрати кошових отаманів з старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові.

3. З огляду на те, що Генеральна Рада робитиме велике діло по охороні здобутків революції та прав народу, а також бере на себе захист краю від руїни в час демобілізації, з'їзд домагається, щоб на утримання Генеральної Ради та всієї старшини було призначено державні кошти. Генеральна Рада "Вільного козацтва" має перебувати стало в м. Білій Церкві на Київщині".

До Генеральної Ради "Вільного козацтва" було обрано 12 осіб, а почесним отаманом "дав згоду бути" командир 1-го Українського корпусу П. П. Скоропадський.

"Вільне козацтво" могло стати серйозною військово-політичною силою. Лідерам Центральної Ради, що орієнтувались на зразки західноєвропейської демократії, засвоїли парламентські манери і смаки і тому не наважувались на рішучі кроки в українізації армії, ніщо не заважало виявити належну турботу про вільних козаків, залучити їх на свій бік, в разі потреби опертися на їхню силу.

Поважаючи думку виборної адміністрації краю, Українська Рада водночас не могла ігнорувати і військової сили 60 тис. вільних козаків. Визрівало і розуміння можливості використання їх у державних справах. Рада затвердила Статут "Вільного козацтва", вітала заклики з'їзду в Чигирині до повсюдного утворення добровольчих загонів. Однак одразу виявлялася і непослідовність Центральної Ради. Вона вважала "Вільне козацтво" не стільки військовим формуванням, скільки міліційним і аж до січня 1918 р. підпорядковувала його секретарству внутрішніх справ, а не секретарству військових справ.

Проте військовиків-самостійників не задовільняли рішення II Універсалу. Вони намагалися пришвидшити хід подій, хотіли бачити Україну незалежною. Щоб змусити Центральну Раду до рішучіших кроків на цьому шляху, Київський полк ім. Полуботка вдався до застосування збройної сили, захопив найважливіші об'єкти, протягом двох днів контролював ситуацію в місті. Лише Петлюра зумів придушити повстання полуботківців. Своє основне завдання влітку і на початку осені 1917 р. С. Петлюра бачив у пришвидшенні українізації армії, створенні винятково українських полків і корпусів. З цією метою він разом з іншими діячами Центральної Ради виїжджає на фронт, у ставку Головнокомандувача армії, до Керенського в Петроград. У хаосі, який дедалі більше охоплював військо, зберегти українські частини ставало дуже важко. Не вистачало досвідчених військових командних кадрів, чинилися перешкоди з боку російського командування. Але вже у липні 1917 р. після придушення більшовицького виступу в Петрограді, Тимчасовий уряд оговтався, забув про домовленість у Києві і різко виступив проти утворення українських Збройних сил. Українські частини перекидали на найважчі ділянки фронту, де вони зазнавали великих втрат. У серпні 1917 р. Тимчасовий уряд практично перекреслив угоду, підписану Керенським, поставивши під контроль військові і міжнародні зв'язки України, армійське постачання і засоби зв'язку.

Боротьба між Центральною Радою і більшовиками за владу в Україні.