Розділ 15. ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ПІСЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 РР.

Пожвавлення національного життя, сподівання на швидше вирішення назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті та в тилу, в Україні й у Центральній Росії, на Кавказі й у Сибіру — всюди, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді відбулася досить представницька українська маніфестація (брало участь близько 25 тис. українців) з нагоди перемоги революції, а також з нагоди роковин смерті Т. Шевченка. До робітників, студентства, інтелігенції приєднались військовослужбовці. Причому деякі військові частини, укомплектовані українцями, прибули на свято в повному складі. Очолила маніфестацію військових варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулися не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями ціла низка газет різних політичних напрямків.

З величезним піднесенням пройшла в Києві 19 березня стотисячна українська маніфестація, окрасою якої стали кілька тисяч озброєних українських вояків. За словами В. Винниченка, "це був грандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радості, слава визвольній Революції". На нараді українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалили заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії організаційного комітету були обрані також капітан Гоц, поручник Міхновський і прапорщик Павелко. Цей комітет став, власне, першою центральною організацією для проведення українізації у війську.

22 березня 1917 р. збори українців-офіцерів оголосили себе "Установчою військовою радою" . За прикладом Києва військові клуби, ради створювались і в інших містах. Повсюдно проводились віча військовослужбовців.

Слід сказати, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. М. Грушевський писав: "Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську".

Прагнучи згуртування в українських частинах, українські солдати теж не висували далекосяжних цілей. Як і їхні побратими інших національностей, вони щиро хотіли миру. Та оскільки війна, незалежно від їхньої волі, продовжувалась, і солдатові не дозволялося скидати шинелі, він хотів нести тягар служби як українець і на своїй землі, прагнув зробити і свій внесок у національне відродження, у боротьбу "за вільну Україну". Ці настрої виливалися у вимоги територіальної системи формування військ: виділення українських військовослужбовців, що перебували за межами України (в гарнізонах), в окремі українські військові частини і їх поступова передислокація в Україну, а також виділення українських військовослужбовців на фронтах в окремі частини з переведенням їх на український фронт.

Однак ці настрої не встигли ще набрати достатньо серйозного організаційного оформлення, як наштовхнулись на не лише неприхильне, а просто відверто вороже ставлення з боку Тимчасового уряду. Він побачив у намірах і діях українських військовослужбовців загрозу міцності армії, її здатності й надалі вести війну з країнами Четвертного союзу. Почались виступи в пресі, з'явилися заяви членів Тимчасового уряду, представників політичних партій, що входили до нього, із засудженням спроб "українізації" армії і навіть з погрозами на адресу України.

Та, судячи з усього, керівництво Центральної Ради вважало, що українізація війська цілком вписується в загальний процес його демократизації, демократизації всього політичного життя в країні, а шовіністичні виступи хоч і заслуговують жалю, проте не стануть офіційною позицією центрального уряду. Виходячи з цього (з прагнення не завдати шкоди єдності демократичного фронту), делікатне питання про власні збройні сили вони намагалися трохи затушувати.

Крім того, Центральна Рада сподівалася, що Тимчасовий уряд поступово зрозуміє: у формуванні українських військових частин — не загроза боєздатності армії, а навпаки — шлях до її зміцнення, важливий фактор, який впливатиме на можливість дальшого продовження війни.

Д. Дорошенко так розмірковує з приводу формування перших військових одиниць в Україні: "Творення власної національної армії яко головної основи української державності — ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців-вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі часи воскресити стару історичну традицію. Звідси — імення наших гетьманів, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полуботка, полк ім. Б. Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т. д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і залюбки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зовнішні форми, атрибути історичної козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий національний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла".

Різні ж спроби перешкодити формуванню першої українізованої військової частини мали досить сильний зворотний ефект. Повсюдно проводились військові зібрання, з'їзди, обирались Ради і комітети. Наприкінці квітня в Катеринославі відбулося віче солдатів-українців 228 запасного піхотного полку, яке вибрало полкову раду на чолі з полковником Петровим. На першотравневій демонстрації солдати гарнізону виступали під жовто-блакитним прапором. Наростанню українського руху в військах сприяла і Центральна Рада, яка утворила в своєму складі військову комісію для завідування військовими справами.

Ще 14 квітня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради Організаційний військовий комітет, представники деяких частин з фронту і округи, військових організацій, що на той час існували в Києві, провели збори. Ухвалили резолюцію: "З огляду на те, що єднання на національному ґрунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представників української нації від військових частин, по можливості від усіх, де б вони не стояли...". Визначили норми представництва і порядок денний.

Слід зауважити, що настрої солдатських мас були явно різкішими, радикальнішими за позицію лідерів Центральної Ради. Зокрема, В. Винниченко, С. Петлюра намагалися надати документам з'їзду більшої поміркованості.

Перший Український військовий з'їзд висловився за негайну реорганізацію армії згідно з національно-територіальним принципом, за потребу формування української національної армії: "В цій справі з'їзд визнає: а) що в існуючих військових одиницях та військових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) у військових одиницях на фронті виділення повинно провадитись поволі, в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті; в) що ж до флоти, то з'їзд вважає, по тим самим мотивам, можливим і необхідним: в Балтійській флоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами української національності, що ж до фльоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і зараз складається в переважній більшості з українців, — поповнювати її надалі виключно українцями".

Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді утворено Український Генеральний військовий комітет з 18 осіб. В їх числі — В. Винниченко, С. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, М. Іванов та інші. Головою комітету обрали С. Петлюру.

Позиція С. Петлюри щодо українського війська значно відрізнялась від позиції В. Винниченка, навіть, радше, була протилежною їй. Але і вона не була чіткою і однозначною: "Нам не треба постійного війська, але всенародного озброєння, міліції...". Петлюра намагався вести розумну військову політику. В. Іванис писав:

"Петлюра, що був головним керівником з'їзду, тримає вояків у цілковитій підпорядкованості Центральній Раді, як найвищому органові України, і в той же час до Тимчасового російського уряду зберігає певну толерантність, щоб не дати приводу до збройного конфлікту, до якого Україна ще не була підготовлена". На Першому військовому з'їзді, який розпочався 22 травня 1917 р., виявилися дві різні позиції щодо утворення українського війська. Частина делегатів на чолі з М. Міхновським була за негайне проголошення самостійності України й розглядала створення сильної армії як необхідну умову побудови держави. Лідери Центральної Ради зайняли протилежну позицію.

Більшість делегатів з'їзду погодилися з тим, щоб поступово продовжувати роботу зі створення української армії, формуючи окремі полки. Власне на з'їзді перемогла лінія Центральної Ради та лівих партій. Для реалізації цих рішень було утворено Генеральний військовий комітет, головою якого обрали С. Петлюру. Проте одностайності серед членів комітету не було, переважала позиція лідерів Центральної Ради. Його діяльність була спрямована переважно на культурно-організаційну роботу серед військ.

Лідери Центральної Ради мали надію мирно полагодити справи з Тимчасовим урядом, сподівались на сприяння лівих російських партій, стояли на позиції федеративного устрою Росії, вірили обіцянкам "демократів". Тому Центральна Рада і керівництво лівих українських партій стримувало українізацію військових частин, відправляючи їх з України на німецький фронт.

Політичний провід Центральної Ради покладав великі надії на переговори з Тимчасовим урядом і більшовицькою Радою депутатів, але вони в Петрограді провалились. Російський уряд відмовився піти на будь-які поступки, виступив проти українізації армії, а керівники більшовицької Петроградської ради навіть не прийняли делегацію. За пропозицією Центральної Ради 18 червня 1917 р. С. Петлюра скликає II Всеукраїнський військовий з'їзд. Незважаючи на погрози О. Керенського віддати учасників з'їзду під військово-польові суди, до Києва з'їхалось 2308 осіб, які репрезентували 1,6 млн українських військових. Делегати розкритикували політику Центральної Ради за зволікання у питаннях державотворення і розбудови власної армії. Цим з'їзд фактично висунув ультиматум Тимчасовому урядові, наполягаючи виконати вимоги делегації Центральної Ради на переговорах. Було підтримано дії Центральної Ради, закликано народ неухильно виконувати усі її постанови. Делегати зажадали негайного виконання рішень І Військового з'їзду щодо українізації армії.

Значною мірою саме під тиском військових делегатів і представників селян Центральна Рада зробила перший крок до проголошення самостійності України. Спочатку на з'їзді, а потім урочисто на Софіївському майдані було проголошено І Універсал, де, зокрема зазначалося: "Віднині ми самі будемо творити українське життя... Хай буде Україна вільною... але не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською".