Розділ 15. ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ПІСЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 РР.

І, нарешті, важливим завданням зовнішньополітичного інформування була відсіч ворожій щодо України пропаганді за кордоном, яку найактивніше провадили націоналістична Польща і російський "білий рух".

Система зовнішньополітичного інформування Директорії складалася з трьох головних компонентів — відповідних структур міністерства закордонних справ, закордонних дипломатичних закладів (інформаційні відділи представництв) і спеціалізованих інформаційних установ за кордоном. Головне навантаження на терені зовнішньополітичного інформування припало саме на систему МЗС, оскільки до створювати самостійну українську інформаційну агенцію міністерство преси і пропаганди УНР розпочало лише з 15 квітня 1920 р.

Західноукраїнська Народна Республіка. Листопадовий чин.

Повстання у Львові розпочалося 1 листопада 1918 р., коли на рату-шевій вежі пробила 4. 00. Невдовзі Д. Вітовський приймав перші рапорти. І. Цьокан домовився про нейтралітет німецьких і угорських частин. О 5. 00 старшини Марганець і Сендецький зі своїми підрозділами зайняли намісництво і ратушу, арештували генерала Гуйна. Зв'язковий четаря Г. Труха повідомляв, що захоплено австрійську комендатуру і арештовано генерала Пфефера. Л. Огоновський сповіщав, що зайняв будинок поліції. Український підрозділ з 15-го полку піхоти оволодів головним вокзалом, будинком головної пошти, а 150-й вартовий курінь — станцією Підзамче і військовими складами на Янівській (нині вул. Т. Шевченка). Таким чином, протягом кількох годин вдалося роззброїти або блокувати австрійські частини, захопити найважливіші об'єкти міста. На ранок Львів повністю контролювали українці, а на міській ратуші майорів двометровий синьо-жовтий прапор, встановлений юним стрільцем Степаном Паньківським. На жаль, цей хлопець загинув у бою з поляками під Вовчухами в березні 1919 р.

О 7.00 Д. Вітовський доповів К. Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до рук Української національної ради.

Українські військові частини і підрозділи стали ядром повстання і забезпечили швидку перемогу в Станіславі, Стрию, Коломиї, Бродах, Збаражі, Бучачі.

У Кам'янці-Струмиловій створений ревком роззброїв старшинську школу 11-го австрійського корпусу, і 70 курсантів-українці в згуртували навколо себе понад три сотні селян, робітників та гімназистів. Вони захопили владу в повіті і рушили на заклик ЦВК до Львова. У Дрогобичі повстали озброєні робітники, у Тернополі, Бережанах, Козові, Турці, Гусятині, Самборі, Яворові — селяни, організовані в загони. Отже, перехід влади до Української національної ради в Галичині відбувався майже без перешкод. Інакше відбувались події у західних повітах і містах. Так, у Перемишлі влада двічі переходила з рук у руки. 11 жовтня поляки все ж оволоділи містом і, що найважливіше, захопили непошкодженими мости через Сян.

Становище українських військ у Львові безупинно погіршувалось. Якщо на час повстання Д. Вітовському було підпорядковано 1500 стрільців і старшин, то через два дні, за свідченням С. Горука, їх залишилось всього 648. Після перемоги, вважаючи справу зробленою, чимало стрільців із селян розійшлося по домівках. Накази Вітовського міським і повітовим військовим комісарам негайно вислати до Львова підкріплення виконали тільки Золочів, Щирець та Кам'янка-Струмилова.

Якщо до цього додати гостру нестачу досвідчених командирів, тактику пасивної оборони, непідготовленість стрільців — переважно вихідців із села — для ведення вуличних боїв у великому місті, то стане цілком зрозуміло, що в перші дні боїв за Львів польські війська мали деяку перевагу, якою вони вміло скористались. Загони Мончинського захопили головний залізничний вокзал, "Політехніку", район собору св. Юра і костелу Ельжбети, зав'язали бої за цитадель, головну пошту, Підзамче. Єдина надія у Вітовського була на частини Українських січових стрільців, яких він нетерпляче чекав.

Однією з причин невдалих перших боїв у Львові слід вважати зміну керівництва Генеральної команди. З листопада за згодою

К. Левицького отаман Вітовський передав свої обов'язки прибулому до міста отаману Г. Коссаку. Оскільки зв'язку з віденською групою Національної ради не було, організацією державного життя займалась галицька група на чолі з К. Левицьким. На жаль, її заходи не відзначались оперативністю, б листопада була проголошена декларація, яка обіцяла ліквідувати в Галичині національне та соціальне гноблення, запровадити загальне виборче право, 8-годинний робочий день і провести земельну реформу. В ній було сказано, що "хлібороб і робітник будуть основою і керманичами держави". Того ж дня вийшла відозва Національної ради "Під зброю". Вона закликала до боротьби з Польщею. Лише 9 листопада було створено уряд — Тимчасовий державний секретаріат. Його головою став Кость Левицький. Державні секретаріати очолили: військовий — Д. Вітовський, внутрішніх справ — В. Панійко, віросповідання і освіти — О. Барвінський, земельних справ — С. Баран, публічних робіт — І. Макух. Усі вони були діячами українських партій і представляли головним чином національну інтелігенцію. 13 листопада проголошено Західноукраїнську Народну Республіку і затверджено Основний Закон держави. Президентом республіки став Євген Петрушевич, син українсьго священика з Буська. (Після гімназії Петрушевич навчався на юридичному факультеті Львівського університету, працював адвокатом у м. Сокалі на Львівщині, у 1907 р. обраний послом австрійського парламенту, у 1908 р. — галицького сейму; очолював парламентський клуб, був провідним діячем радикальної партії). Тоді ж прийнято закони про адміністративну, судову і податкову системи, постанову про створення корпусу державної жандармерії. Таким чином, внаслідок національно-визвольної революції 1 листопада 1918 р. на території Східної Галичини утворилася демократична республіка з усіма характерними для неї ознаками. Поразкою молодої української держави і ЇЇ армії завершилася битва за Львів, яка визначила першу фазу українсько-польської війни. Мабуть, немає сенсу звинувачувати в цьому несприятливі міжнародні обставини, що "не було в нас справжніх революційних провідників", щоб зрозуміти: "тепер місце політичної боротьби займає війна — війна на життя або смерть", як писав один з діячів ЗУНР М. Лозинський.

Загальні втрати січовиків за цей період склали до 250 вбитих і 600 поранених. Але найважчими були морально-політичні збитки: підірвано авторитет ЗУНР на міжнародній арені, моральний дух Галицької армії і всього народу Східної Галичини. Таким чином, Антанта отримала ще один аргумент на користь Польщі.

Значними були стратегічні втрати. Адже поляки мали надзвичайно важливий і вигідний плацдарм для здійснення майбутніх операцій з метою загарбання Галичини. До того ж ворогові вдалося в ті дні захопити, крім Перемишля, Раву-Руську, Хирів, Городок, Судову Вишню. Стало очевидно, що буржуазна Польща реально загрожує існуванню ЗУНР.

Падіння Львова, втрата Перемишля, Ярослава, Хирова, загарбання румунськими військами Буковини змусили уряд ЗУНР звернути якнайпильнішу увагу на організацію військової справи, зайнятись передусім формуванням армії.

Утворення регулярної Галицької армії (згодом — Українська галицька армія — УГА) почалося практично з першолистопадового повстання, коли за ініціативою міських і повітових військових комісарів у краї виникли озброєні загони добровольців. Тільки 13 листопада державний секретар військових справ полковник Д. Вітовський видав указ про мобілізацію. Армія формувалась повільно: військове керівництво республіки було у Львові і безпосередньо керувало боями, зв'язки з повітами були слабкі. Новостворені частини мали довільну структуру, іменувались за назвами своїх місцевостей або за прізвищами командирів.

Наприкінці листопада на основі підрозділів легіону УСС виникли перші бойові групи — група "Старе Село" під командуванням отамана О. Микитки, що зайняла позиції на лінії приміських сіл Давидів, Сихів, Солонка, замикаючи облогу Львова з півдня, та група "Схід", що облягала місто зі сходу, опираючись на село Куровичі — її очолив полковник М. Тарнавський, який напередодні втік з польського концтабору Домб'є. Начальником штабу став підполковник А. Шаманек — німець за походженням, який довго служив у Галичині, а в роки Першої світової війни воював на італійському фронті, у Сирії, побував у англійському полоні,

На посаду командувача запрошено сорокарічного генерала (деякі історики чомусь називають його "немічним дідусем"), командира дивізії Дієвої армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка. Разом з ним 10 грудня прибув з Великої України на посаду начальника штабу армії полковник російської армії Євген Мишковський. Під безпосереднім керівництвом нового командування У грудні-січні проведено реорганізацію війська, створено, по суті, нову ГА з досить чіткою структурою. На базі бойових груп організовано три корпуси по чотири бригади у кожному.

Бойові групи "Північ", "Яворів", "Угнів", окремі загони на північ від Львова увійшли до складу Першого корпусу В. Курмановича і утворили Сокальську, Яворівську, Угнівську та Равську бригади. Із груп "Схід", "Старе Село", "Щирець" і "Наварія" сформовано Другий корпус під командуванням М. Тарнавського з бригадами УСС — Бережанською, Золочівською і Коломийською. Корпус стояв у облозі Львова і тому отримав найменування Осадного. Нарешті, південні групи "Хирів", "Рудки", "Крукеничі", "Гофмана" утворили Третій корпус, який очолив полковник Г. Коссак. Корпус складався із Львівської, Самбірської, Стрийської та Гірської бригад і утримував фронт від Городка до Турки.

Тоді ж у Красному створено авіаційний загін у складі двадцяти літаків. Його очолив син Івана Франка, сотник УСС Петро Франко, який під час служби у легіоні (у 1916 р.) виїжджав до Сараєва, де закінчив льотну школу. До речі, у Другому корпусі служив ще один син Каменяра — журналіст Тарас Франко.

У перші зимові дні молода Галицька армія захопила на фронті ініціативу. В ході запеклих боїв частини Курмановича завдали супротивникові значних втрат; щоправда, досить сильний загін все ж прорвався через Жовкву до Львова.