Розділ 15. ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ПІСЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 РР.

Таким чином, з'їзд оформив ідеологічні та організаційні засади руху, який намагався виступити в питаннях національно-державного будівництва як альтернативна політична сила щодо наявної в Україні фінансової та промислової буржуазії, з одного боку, а з іншого — до пролетарського руху, керованого більшовицькою партією. Об'єктивно цьому значною мірою сприяли і суттєві прогалини в політичних програмах опонентів Ради" які зосереджувалися практично лише на соціальних та економічних проблемах і приділяли цілком недостатню увагу власне національно-культурним питанням. По-друге, і на цьому слід наголосити, саме національний з'їзд поклав початок практичному втіленню в життя ідеї української демократичної республіки як складової частини Російської федеративної республіки.

Принциповим в цій формулі для діячів Центральної Ради було питання про класову природу державного утворення, що почало формуватися. Вважалось, що ця держава в 1917 р. не могла бути ні буржуазною, ні соціалістичною. Буржуазною в класичному розумінні вона лише мала стати, але для цього необхідно було послідовно пройти ряд етапів: довести до кінця аграрні перетворення, започатковані реформою 1861 р., розвинути достатньою мірою виробничі сили усіх районів України, реалізувати різноманітні плани культурного виховання народу, сформувати структури політичні, судові, громадського самоврядування тощо.

Соціалістичним же нове державне формування не могло бути внаслідок особливостей капіталістичної еволюції, оскільки для переходу на цей шлях суспільного розвитку, на думку його фундаторів, в цілому не було об'єктивних передумов. Керманичі українського національно-державного руху добре це розуміли і враховували в практичній роботі. Саме тому вони пішли шляхом здійснення перетворень "згори", намагаючись забезпечити при цьому максимально можливу на той чи інший момент підтримку "знизу". Ставку було зроблено на еволюційні, легальні, правові, ненасильницькі форми й методи досягнення цілей, на припинення лівого та правого екстремізму в своїх лавах, на глибокі компроміси практично з усіма політичними силами як на Україні, так і поза її межами.

Основною програмною засадою при цьому залишалася вимога широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської федеративної республіки. Цю тезу було втілено в основних документах Центральної Ради та її універсалах, у численних публікаціях лідерів українських партій (від соціалістів-федералістів — колишніх "тупівців" до соціал-демократів і есерів). Голова Центральної Ради М. Гру шевський видав у Києві спеціальну брошуру "Якої ми хочемо автономії і федерації".

Принципово важливими при цьому є вихідні уявлення про автономію.

За переконанням М. Грушевського, "автономія має своє власне право, конституційне, чи то на основі договору з центральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної влади".

З різних можливих варіантів автономного устрою (обмежена, територіальна — обласна, крайова, екстериторіальна — національно-культурна) найприйнятнішим для України М. Гру шевський вважав широку національно-територіальну автономію. Згідно із задумом, таке державне утворення само мало "вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд.

Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально до її людности й людности всієї російської республіки".

Гарантом саме такого автономного устрою України могли бути лише децентралізація Російської імперії, перетворення колишніх провінцій на автономні держави, які склали б федерацію, а остання повинна обов'язково бути демократичною республікою .

По суті такою ж була й позиція провідних українських партій.

Ці теоретичні розрахунки були покладені в основу рішень Всеукраїнського Конгресу (6—8 квітня 1917 р.), який ухвалив:

1) згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з'їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі;

2) автономний устрій України, а також інших областей Росії, матиме цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з'їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним із найголовніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншин, що живуть в Україні.

Подальші події підтвердили серйозність політичних намірів керівників Центральної Ради, які прагнули разом з тим трохи обмежити її демократичний характер. Перші ухвали в цьому напрямі були оформлені вже на пленарному засіданні 23 квітня. У "Наказі Українській Центральній Раді", зокрема, проголошувалося, що, виражаючи волю українського народу до створення автономної України у складі Російської федеративної демократичної республіки, Рада тим самим "переймає право ініціативи, об'єднання та керівництва" тих організацій, які мають в ній представництво. Такий висновок дозволив лідерам руху встановити регламент функціонування Центральної Ради. Пункт 7-й другої частини "Наказу" містив положення, яке важко сумістити, на нашу думку, з елементарними уявленнями про демократію: "Екстрені Загальні Збори вважаються дійсними при будь-якій чисельності присутніх". Вважаючи, очевидно, і це недостатнім, укладачі документу зуміли провести через Пленум Ради положення про її Комітет, яке передбачало механізм передачі реальної влади від загальних засідань Центральної Ради, що мали демократичний характер, її виконавчому органу, сформованому значною мірою шляхом позалаштункових угод. Так, 16 з 33 його членів визначав сам Комітет. Усі поточні справи розв'язувалися у його т. з. "комісіях". Членами комісій могли призначатись особи і не з Центральної Ради, які "тим самим ставали членами Ради та Комітету у відповідності з постановою з'їзду". Ці та інші положення документа дають можливість, на нашу думку, цілком певно стверджувати, що вже на згаданому засіданні були створені юридичні підстави для перетворення Центральної Ради з представницького на орган, покликаний лише постфактум схвалювати рішення та дії Виконавчого комітету. Реальна влада значною мірою зосереджувалася в руках осіб, уведених до його складу не демократичним, а адміністративним шляхом, в т. ч. за допомогою кооптації.

Національно-демократичний рух "знизу" тим часом продовжував набирати сили. Так, підсумки І Всеукраїнського військового з'їзду засвідчили, що Рада може реально впливати на перебіг подій у такому найбільшому національному регіоні, як Україна. Резолюції з'їзду набули великого резонансу в Росії загалом, а це, безперечно, сприяло зростанню політичного авторитету Ради. Робота з'їзду почалася в атмосфері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення першої національної української військової частини, якій згодом було присвоєно ім'я Богдана Хмельницького. Більш як 700 делегатів від 993 400 військовослужбовців-українців з ентузіазмом підтримали цей захід військового керівництва, а також висловилися за негайне проголошення петроградським урядом акту про визнання національно-територіальної автономії України та про призначення окремого міністра у її справах. Визнавши Центральну Раду єдиним органом, "компетентним вирішувати проблеми України", армійські делегати ухвалили ряд вельми радикальних за своїм характером резолюцій. Зокрема, були схвалені заклики до об'єднання "всіх українців в єдиній національній армії", якнайшвидшого укладання демократичного миру "без анексій та контрибуцій на основі самовизначення народів" тощо. З'їзд кваліфікував світову війну як справу "імперіалістичної політики пануючих класів", а також підтримав рішення "національного конгресу" з гуманітарних питань.

Третій етап розвитку українського національно-державного руху охоплює час приблизно з середини травня до початку червня 1917 р. і характеризується, на нашу думку, такими двома основними ознаками. По-перше, подальшим зміцненням його соціальних та політичних підвалин за рахунок залучення до нього різних верств населення через новостворені губернські, повітові та міські "українські ради" (Полтавщина, Чернігівщина, Слобожанщина, Волинь, Київ); конституюванням "українських" фракцій при тих, що вже діяли (Рада військових депутатів Київської військової округи та ін.); проведенням з'їздів селян (Полтава), духовенства (Київ), вчителів (Південно-Західної залізниці) з наступною кооптацією керівників їхніх представницьких органів до складу Центральної Ради; розширенням мережі наявних з дореволюційних часів національно-культурних організацій— "Просвіт". Різко розширилась видавнича діяльність. На середину травня вже виходило близько 17 найменувань часописів та журналів, найбільшими серед яких були "Нова Рада", "Народна Воля", "Робітнича газета", "Літературно-Науковий Вісник". Значно активізувалась діяльність українських громад, які функціонували в обох столицях, Омську, Гельсінгфорсі, Саратові, Кишиневі та інших великих і малих містах, а також за межами Росії, наприклад,

в США. Провадились масові кампанії зі збирання коштів у "Національний фонд", благодійні вечори, концерти, засідання наукових товариств та ін., до яких долучалось багато учасників.

По-друге, новий етап руху відрізняється від попередніх активними контактами з Тимчасовим урядом як на приватному, так і на офіційному рівнях. Це питання ще чекає на своїх дослідників. Сторони намагалися уникнути передчасного розголосу ходу та змісту переговорів з багатьох причин. Очевидним є лише те, що ні офіційна зустріч у другій половині травня під час перебування О. Керенського в Києві, ні переговори спеціальної делегації Центральної Ради з петроградським урядом не допомогли досягти угоди з питань, що обговорювалися. Цю обставину вміло використали лідери Центральної Ради для подальшого зміцнення свого впливу та авторитету. Не буде також перебільшенням твердження про те, що ситуація навколо питань самовизначення України загострювалася деякою мірою штучно. Так, на II Всеукраїнському селянському з'їзді, який відбувся у Києві в травні-червні, вперше пролунали заклики, що не відповідали публічно декларованому курсові на законність, порядок та ненасильницькі дії. Деякі делегати називали Петроград "смердючою калюжею", закликали розпочати негайну реалізацію своїх програмних вимог явочним порядком, не чекаючи скликання Всеросійських Установчих зборів. Лунали пропозиції розв'язувати нагальні питання "за допомогою шаблі". Задля справедливості слід зазначити, що рішучу відсіч "радикалам" дали українські есери та есдеки, які нагадали, що вирішувати питання слід лише у згоді з усіма народами, що живуть в Україні.

1 червня почався новий етап в політичній історії Центральної Ради. Того дня Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги Ради, надіслані протягом квітня-травня. Водночас було підтверждено заборону на проведення II Військового з'їзду. Ситуація різко загострилася. Через день екстренна нарада членів Центральної Ради і делегатів селянського з'їзду прийняла рішення виступити зі зверненням ("Універсалом") до народу, закликати його "зорганізуватись" і "приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні". 7 та 10 червня ці вимоги підтримали відповідно Всеукраїнська конференція УПСР та скликаний Військовий з'їзд. По Україні прокотилася хвиля масових мітингів і маніфестацій на підтримку вимог Центральної Ради та її прихильників і з осудом дій Тимчасового уряду в українському питанні. Саме тоді й було оприлюднено текст І Універсалу.

Цей документ, названий "До українського народу на Україні й поза Україною сущого", проголосив суверенність українського народу "на своїй землі". Практичне втілення суверенітету покладалось на обраний загальним" рівним, таємним та прямим голосуванням Український сейм, обрати який планувалося після виборів до Всеросійських Установчих зборів, тобто восени поточного року. Найголовнішими завданнями, що стояли перед сеймом, оголошувалися: видання законів, які регулювали б усі сфери життя України і, насамперед, щодо конфіскації "у власність народу" поміщицьких, казенних, царських, монастирських земель. Пояснивши суть суперечностей Ради та уряду, Універсал наголосив на необхідності налагодити якнайтіснішого зв'язку між УЦР і тими організаціями на місцях, які підтримують її програму, та провести "українізації" органів місцевого самоврядування, а в районах зі змішаним населенням — формувати їх "у згоді" з неукраїнськими громадами. Принциповою новацією стала декларація про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі й податки, до центральної казни, а також про запровадження спеціального одноразового податку "на рідну справу", тобто фактично на користь Центральної Ради.