Розділ «Тема VII. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА»

Для того, щоб адаптуватись у нових умовах і створити сім'ї, які виникали при шлюбах з місцевими жінками половецького походження і православного віросповідання, їм було потрібно біля ста років. За цей час князі Рюрикового дому (кн.Дмитро Вишневецький-Байда) польські магнати (Предслав Лянцкоронський) і просто втікачі — селяни і міщани, здатні навчатися воєнній справі, однаково перетворювалися на козаків.

Перша, як вважає В. Антонович, сучасна козакам звістка про них була в листі великого князя литовського Олександра до хана Менглі-

Прея в 1492 р. В ньому великий князь обіцяв розслідувати справу нападу на татарських купців, зробити трус між козаками та покарати винуватих. З листа зрозуміло, що назва "козак" стосовно українських воєнних людей була тоді вже загальновідомою і не потребувала спеціального пояснення.

Повстання І.Мухи. Зростання експлуатації і безправ'я посилило боротьбу українських селян проти феодальних порядків. Вона набирала різних форм — від простого непослуху до збройних повстань. Велику тривогу серед феодалів викликало повстання 1490 р. Як тоді писали у своїх звітах польські власті, "року 1490 на галицькому Поділлю скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохобників стояв козацький отаман на прізвище Муха". Цей ватажок зібрав велике військо на Покутті. 10-тисячнс військо Мухи здобуло міста-фортеці Снятии, Коломию і Галич. Далі І.Муха рушив в Галичину і дійшов аж до Дністра, займаючи по дорозі міста і села та руйнуючи панські маєтки. На Дністрі військо І.Мухи було розбите. Тільки зібравши королівські і наймані війська, та закликавши лицарів Тевтонського ордену, місцевим феодалам вдалося розгромити загони селян. Після ще однієї невдалої спроби підняти народ проти панів через декілька років в результаті зради сам І.Муха сконав у краківській в'язниці.

Перший український дослідник історії козацтва проф. В. Антонович вважає, що "козаки — місцевий стан без усякої ініціативи державної влади". А наш сучасник, американський історик проф. О. Пріцак має своє пояснення причин виникнення козацтва. За його версією, в II половині XV ст., після завоювання Криму і повної ісламізації татар, відомі нам з генуезьких колоній "козаки" подалися на північ і зформували біля Дніпровських порогів січовий осередок, щоб продовжити перервану боротьбу хреста проти півмісяця.

Народна колонізація півдня України. Однією з найпоширеніших форм протесту селян в ці часи стали втечі. Селяни, а частково й міщани, групами й цілими селами переселялися в майже безлюдні тоді східні й південно-східні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини. Це південна Україна, яка являла собою окраїну Великого князівства Литовського. У кінці XV ст. ця територія України від Чорного моря аж до р.Рось була спустошена кримськими татарами і турками і називалася "Дике поле". Адміністративно південна Україна поділялась на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський.

За даними люстраціи (описів), на середину XVI ст., наприклад, в названих вище 4 повітах, а також Київському і Житомирському існувало 208 поселень, в яких налічувалося всього 17 тис. чол. населення. Ці дані далеко не повні, але й вони рішуче спростовують твердження польських шляхетських істориків про нібито повне "запустіння" південної України. Однак, незаважаючи на спустошливі татарські напади, протягом XVI ст. і особливо І половини XVII ст., тут відбувався безперервний процес колонізації — народної і шляхетської. Внаслідок цього на середину XVII ст. Київщина мала досить значне населення: за одними даними 420 тис, а за іншими 1400 тис.

Втечі селян набули в кінці XV ст. загрозливого для феодалів характеру. Тому окремі пани і держава вживала різних заходів, щоб припинити їх. За Судебником великого князя литовського Казиміра IV від 1467 р. особам, що підбурювали селян тікати, загрожувала страта (кара на горло, як тоді казали). Але втечі не припинялися, а часом навіть частішали.

На нових місцях селяни-втікачі називали себе козаками — вільними людьми. Сучасник хроніст Грондський (XVII ст.), автор твору про Україну, так описував це явище: "Ті з руського (українського) народу, котрі... не хотіли терпіти ярмо і владу місцевих панів, ішли в далекі краї, на той час ще не заіюднені. і привласнювали собі право на свободу, засновували нові колонії, і, щоб відрізнятись від підданих, що належали руським (українським) панам, стали називатися кошками"

В самій Польщі було два стани — шляхта і селянство. Польське право не знало такого стану, як козаки. Масові втечі селян привели до того, що через 50 років після Стефана Баторія в степах і лісових нетрях України мешкало вже більш ніж 500 тисяч душ людей.

У II пол. XV ст., а особливо у І пол. XVI ст. на Правобережжі України в верхів'ях Південного Бугу, в басейні річок Соби, Синюхи, Росі, Тясмина, а також на Лівобережжі — вздовж Грубежа, Сули, Псла й т. д. з'явилося чимало козацьких слобід і хуторів. За словами сучасника, багатолюдні колись містечка і села центральних районів країни зовсім спустіли, а на незалюднених просторах, навпаки, з'явилося багато жителів.

Як зазначає радянський дослідник історії козацтва В.Голобу цький. козацька колонізація південноукраїнських степів мала важливе господарське значення. Докладаючи величезних зусиль, козаки розорювали степову цілину, зарослу тирсою (ковилою висотою до 2 м) і терном, торували шляхи, будували мости, засновували поселення, вирощували сади. Козаки поклали початок не тільки землеробству в степових краях. Вони займались й скотарством, промислами — рибальством, мисливством, селітроварінням, ремеслом, торгівлею. Колишні "дикі поля" почали втягуватися в економічні зв'язки з більш розвинутими районами України.

Отже, в XVI-XVII ст. козацька колонізація південно-східної України, особливо нижче Києва, біля Черкас і Чигирина, була вже явищем звичайним. Підкреслюючи значення її для економічного відродження краю, французький інженер Г.Боплан (XVII ст.), що проживав в Україні, писав: "Місцевалюдність... так далеко відсунула її (держави) кордони і доклала стільки зусиль для обробітку пустинних земель... що тепер їхня надзвичайна родючість становить основне джерело доходу... держави".

Слідом за козаками котився панський колонізаційний потік. Магнатська шляхетська колонізація Степової України, підтримувана державою, створила тяжкі умови для козаків. Частина їх мусила визнати владу панів і помалу перетворилася на залежних селян. Але найбільш мужні й волелюбні елементи відступали на південний схід, до порогів, а потім і за дніпровські пороги.

Виникнення Запорізької Січі. За порогами лежав край з родючими грунтами, буйними травами, багатий на рибу, сіль, звіра, птицю. Але колонізація його була пов'язана з великими труднощами, головні з них — сусідство войовничих татарських орд. Крім того, Запоріжжя було майже цілком відрізане від центральної України: рухатися степом було важко за браком шляхів і через загрозу нападів кочівників, а дорогу Дніпром перетинали страхітливі пороги.

Незважаючи на несприятливі умови, ще в середині XVI ст. не тільки перед порогами, але й за ними були вже козацькі "городки" — укріплення, опорні пункти на випадок ворожих нападів. Як свідчить тодішній документ (XVI ст.), козаки "уставичне (постійно) там живуть на мясе, на рыбе, на меду, з пасек, з сапетов (рибних промислів) и сытят там собе мед, яко дома". Тоді ж за порогами з'явилися і козацькі зимівники. У перші часи колонізації зимівник являв собою невеличку степову оселю — хижу або землянку — з загородою для худоби, стогами сіна, пізніше — більш-менш упоряджений козацький хутір.

Близько середини XVI ст. козацькі "городки", або "січі", за порогами об'єдналися в Запорізьку Січ, своєрідну "козацьку республіку". Виникнення Запорізької Січі було визначною подією в історії українського народу.

Коли заснувалося славне Запоріжжя, дух козацтва розлився по всій Україні. Січ стала центром боротьби українського народу проти феодального і національного гніту. Вона відіграла також важливу роль в обороні України від нападів турок і татар.

Розвиток товарно-грошових відносин поступово втягував у ринкові зв'язки і селянське господарство. Із зростанням панських фільварків меншав селянський наділ і збільшувалась панщина. Згодом у частини селян зостались одні городи та хати. Таких звали городниками. А тих, у кого відбирали на пана й город, лишивши тільки хату, називали халупниками, або комірниками. Були й такі, що не мали навіть хат, — гультяїу як тоді казали. Уже в XVI ст. чимало було селян, що наймалися на роботу до своїх сусідів. Польський сучасник писав: "Селянин не шукає довго наймита, якщо він йому потрібен, бо має його у себе дома (в селі)".

Соціальне розшарування серед селян починається порівняно рано, хоч і стримується всіляко феодалами.