Розділ «Тема III. ДАВНЬОРУСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ІХ-ХІІ СТОЛІТТЯХ»

Активізація зовнішньополітичної діяльності, домінування дипломатії над зброєю, свідченням чого є численні шлюби членів сім'ї Ярослава Мудрого з представниками правлячих династій Заходу, характеризували часи його подальшого правління.

Руська держава в другій половині XI — на початку XII ст. Власність на землю на Русі з'явилась лише в другій половині XI ст. А до того вся земля в державі вважалась "княжою та Божою". І все ж колективна власність на землю ще за часів кн. Володимира поступово змінювалась на індивідуальну. Сприяла цим позитивним перетворенням структури власності, на думку Б. Рибакова, прогресивна феодальна верства — земське боярство. Розрив, який ставав помітним в другій половині XI ст. між продуктивними силами, що продовжували розвиватись, і політичною формою, яка тимчасово гальмувала

нормальний розвиток феодального класу, був усунений боярством. Сталося це тому, що воно сприяло створенню в територіальних рамках давньоруської ранньофеодальної імперії півтора десятків самостійних князівств.

Величезні розміри Київської Русі не давали змоги налагодити нормальний спосіб феодального виробництва. Це завдання виконали у своїх землях незалежні давньоруські князівства. Поява цих князівств-держав знаменує початок періоду зрілого феодалізму на Русі.

На початку XII ст. в Київській Русі вже закінчився процес створення складної драбини феодальних відносин: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги. Міжкнязівські стосунки будувалися на основі розвинуто го сюзереніт ету-васалітету.

Весь феодальний клас, незважаючи на свою складну багатоступінчату структуру, у відношенні трудового населення виступав як згуртоване єдине ціле. В першу чергу це стосується княжого роду — він відрізнявся особливою кастовістю, незважаючи на постійні внутрішні усобиці. Ці усобиці в середовищі князів не заважали їм моментально згуртовуватись, коли мова йшла про придушення народних повстань чи про покарання непокірного васала.

Тріумвірат Ярославичів. По смерті кн.Ярослава Мудрого кожному з п'ятьох його синів залишився окремий уділ. Ізяслав, Святослав і Всеволод, утворивши тріумвірат, двадцять років правили Руссю. У справі спадкування Ярослав утвердив принцип сеньйорату, тобто прав найстаршого в роду. Всі сини повинні були поважати старшого брата — великого князя київського і разом з ним правити всією Руською державою. В разі смерті київського князя його місце посідав найстарший віком брат. Сини князя, які не досягай князівства, називалися ізгоями, їх позбавляли прав на землю. Це були безробітні князі-ізгої. Ними ставали ті з них, чиї батьки вмерли, не дочекавшись черги сісти на золотому столі київському. Для них не було місця в житті, тому що вони не могли бути навіть удільними князями в маленьких городках не інакше, як з милості своїх щасливих родичів. В іншому випадку їм загрожувало вигнання у Візантію чи навіть смерть. Таким чином, енергійні ізгої мимоволі ставали ворогами суспільства. Через це в другій половині XI ст. на Русі стало неспокійно.

Закон про ізгоїв звучить так: "Ізгоєв трої: поповскій син грамоте не виучится, купец одолжает, смерд от верві отколется, а єсть і четвертое — а ще князь осіротєєт". Смисл закону — в утриманні людей в своєму соціальному стані з загрозою позбавити права жити кожного неповноцінного. Тобто якщо син священника схильний до воєнної служби (Олекса Попович), чи селянин вирішив присвятити себе боротьбі з розбійниками (Ілля Муромець), чи купець, ризикнувши на далеку подорож, потерпів катастрофу на морі (Садко) і збанкрутував, то він не є доблестним невдахою, а став ізгоєм без права на життя. Отже, система сеньйорату не витримала випробування життям і була однією з причин усобиць, ослаблення, а згодом і розпаду Руської держави.

Для згуртування князів в боротьбі з половцями і для ліквідації суперечок між ними за батьківський спадок в 1097 році в Любечі з ініціативи Володимира Мономаха було скликано з'їзд всіх князів. На цьому з'їзді було змінено принцип спадкоємності, ліквідовано сеньйорат. "Кождо да дєржіт отчінну свою", — постановили князі, розпочавши, таким чином, поділ держави на окремі князівства. Отже, на Русі почала зароджуватись індивідуальна земельна власність. Ще в "Руській Правді" такий спосіб власності не був зафіксований. Але вже "Правда Ярославичів" в 1072 р. свідчить про наявність князівського землеволодіння. А потім в "Поширеній Правді" кінця XII — початку XIII ст. є очевидні докази наявності боярського землеволодіння. В літописах же перші відомості про князівську форму власності датуються кінцем XI, а про боярську — початком XII ст.

Зі смертю останнього з Ярославичів боротьба за владу набирає загрозливого характеру. В Києві почались заворушення на економічному грунті. В 1113 р. вибухнуло повстання, в місті почались грабунки дворів бояр і купців, стався перший єврейський погром, коли були пограбовані і спалені будинки лихварів-євреїв.

Володимир Мономах — воїн і політик. Щоб втихомирити бунтівників, великокнязівський стіл віддали позачергово Володимирові Мономахові. Він був одним з останніх київських князів, який намагався зберегти єдність Русі. Володимир Мономах успішно боровся з половцями, проявивши себе як талановитий воєначальник. За його висловом, він вклав 19 мирів з половцями. Як вважає дехто з істориків, Половецька земля (Дешті-Кипчак) і Київська Русь були одною полі центричною державою. Володимир Мономах встановив мир з половцями, який фактично забезпечив на 1 ЗО років русько-половецький союз.

П'ять років вів боротьбу Володимир Мономах з волинським князем Ярославом Святополковичем, аж доки не закріпив Волинь за Києвом.

Однак найближчі західні сусіди спробували змінити ситуацію на свою користь. В 1123 році почалась облога Володимира-Волинського угорсько-чешсько-польською армією за наявністю ще й руського союзника. Це було одне з багатьох намагання Заходу перетворити Русь в ленника Германської імперії і єпархію папи римського. І з половцями, і з західними сусідами Володимир Мономах проявив себе як найбільш видатний полководець і політичний діяч Давньоруської держави.

Династичні шлюби самого Мономаха і його дітей тільки додали ваги авторитетові держави. Великий князь київський, крім того, був ще й мудрим законодавцем. Він склав нові закони до "Руської Правди", намагаючись захищати "сиріт", тобто бідних і понехаяних, уважно ставився до потреб селянства. Він же був також і автором "Повчання дітям", в якому виклав поради щодо управління державою.

Мстислав Великий. Після смерті Володимира Мономаха його найстарший син зайняв київський стіл. Мстислав приєднав до Києва Полоцьк, вигнав половців з руського степу, на ділі довівши своє право на батьківський стіл. Він і далі піклувався про міжнародний авторитет Русі, зміцнюючи династичні зв'язки з західними королівськими домами. Після одного з походів на землі чуді кн.Мстислав обіклав їх даниною. Ходив він походом і на Литву.

З іменем кн.Мстислава пов'язана найстаріша із збережених в оригіналі князівських грамот.

Смерть Мстислава Великого завершила період єдності Русі. Взагалі за Володимира Мономаха і Мстислава Великого Русь остаточно утвердила себе в історії як союзна Візантії держава, а разом з тим і як єдиновірна і рівноправна. Володимира Мономаха іменували не просто великим князем, а царем. А Мстислав Великий користувався за життя такою повагою, що був по смерті канонізований православною церквою.

Після Мстислава Великого Руська держава розпалась на декілька окремих малих держав, в основному в межах удільних князівств. В середині цих держав на базі натурального господарства формувались нові економічні відносини. Процес розпаду Русі відбувався поступово. Б.Рибаков наводить наступні дані: в половині XII ст. таких самостійних князівств було 15, на початку XIII ст. — біля 50, а в XIV ст. — приблизно 250 князівств. Причому всі ці князівства знаходились між собою в стані перманентної війни. Інтереси керівників цих малих держав обертались навколо київського княжого столу, який ще номінально вважався найважливішим. Так, за ЗО років (1146-1176 pp.) в Києві на княжому столі змінилось 28 князів. На завершення можна сказати словами літопису: "І отсєль на Кієвє князья пєрєсташа биті, а воєводи насташа...".

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ РУСІ

Київська Русь проіснувала з IX ст. до її завоювання в середині XIII ст. монголо-татарами. На сьогодні маємо більше тисячі років слов'янській народній творчості, писемності, літературі, живопису, архітектурі, скульптурі, музиці.