Розділ «Тема II. ЗАРОДЖЕННЯ ТА ПОЧАТКОВІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СХІДНИХ СЛОВ'ЯН»

Кам'янське городище в Нижньому Подніпров'ї традиційно ототожнюється зі столицею степових скіфів. Біля Ольвіополя знаходилися релігійні святині скіфів.

Існує безліч описів похоронів скіфських царів. їх ховали в колі забитих коней і приносили людські жертви, якими ставали задушені жінки і слуги царя. Але подібним чином хоронили своїх царів і фракійці, близькі сусіди скіфів, а в пізніші часи — і галли, про що пише Гай Юлій Цезар. До естетичних уподобань скіфів належить і звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок своїх коней, робити з їх голів чаші. Скіфське мистецтво з повним правом можна назвати псевдо-скіфським, бо скіфи перейняли його відарменоїдної раси. Звідтіля й коріння передскіфського землеробського населення південної України.

Проф. М.Ростовцев стиль мистецьких виробів, знайдених у могилах-курганах скіфських царів, називає через зображення зооморфних елементів "звіриним". Та проф. В.Щербаківський слушно зауважує, що це неможливий термін, бо стиль завжди визначається за ім'ям автора, а не зображеного об'єкта. Тим більше, що "стиль" походить від грецького stylos — перо, почерк, рука, які характеризують автора. В Північному Причорномор'ї золоті речі мали зооморфний орнамент незалежно від естетичних (стильових) вимог, а тому, що вважалося, немов би ці звірі на оздобах не давали можливості ворогам зурочити їх носія. Через те ці звірині апотропейони (чортогони, відвертаючі лиха) вживалися в якомога більшій кількості на речах, особливо на зброї, бо від вмілого вживання зброї залежало життя її власника. Отже, йому хотілось мати на зброї якнайбільше амулетів. Оскільки піхви для меча чи сагайдак для лука були невеликими, апотропейонів на них намагались вмістити найбільше, згідно з бажанням замовника. Це ж стосувалось також прикрас і оздоблень кінської збруї. Тобто мова мусила йти про звірину орнаментику, а не про звіриний стиль. Звірина орнаментика була вимогою релігії, а не естетики.

Ці мистецькі вироби могли вживатись не тільки скіфами чи іранцями, а й народами, які жили в понтійських степах. Серед цих речей зустрічаються золоті бляшки у вигляді крилатих вепрів, великої богині Діви або Кибели, які знаходять і в Малій Азії. Саме звідтіля походять ці культи. Знахідки їх в Північній Понтіді вказують нате, що вони належать племенам-одновірцям з малоазійськими, що збігається з оповіданням Геродота про племена в Малій Азії. Відомо, що однойменні племена жили на Кубані і в Малій Азії: сінди кубанські і сінти малоазійські. За спостереженнями М.Ростовцева, іноземні домішки з часом відчувались у скіфському "звіриному стилі" все більше, і це ясно вказує на дивну пристрасть номадів до чужоземних елементів. Сучасні археологи шляхом аналізу предметів, виконаних в "звіриному стилі", і співставлення його елементів з традиціями грецького мистецтва дійшли висновку про виготовлення частини речей грецькими майстрами з урахуванням скіфських традицій.

М.Ростовцев називає хибними погляди іншого відомого археолога Б.Фармаковського на іонійське походження псевдоскіфського мистецтва. Насправді ж, на думку проф. В.Щербаківського, помилкою всіх прихильників М.Ростовцева є те, що вони користувалися неточним терміном "скіфське мистецтво" і не з'ясували, чи могло існувати скіфське мистецтво в ті часи. Як відомо, використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до нашої ери на Закавказзі, в області, відомій пізніше, як "Вірменія". Звідти золото і срібло в обробленому вигляді розходилося і на південь — у Месопотамію, і на схід — в Іран, і на північ — на Кубань через Кавказ, і на захід — у Малу Азію і в Грецію. Одночасно із золотом і сріблом стала вживатись і мідь, пізніше — бронза. Про середньоазійські племена Геродот каже, що одні з них використовували тільки мідь або бронзу, а інші — тільки золото.

Використання заліза для виготовлення зброї нападу і захисту з середини 1-го тисячоліття до н. е. сприяло розвиткові військової справи. Другим нововведенням, що якісно змінило військову справу, було застосування двоперих і трьохперих бронзових наконечників стріл. Нові стріли мали балістичні якості, що перевищували якість стріл ранньої давності. Вперше такі стріли стали вживати скіфи. Винахід скіфами нового виду стріл у VIII ст. до н. е. і досягнення ними високого вишколу кінноти докорінно змінили стан справ.

Скіфська тактика базувалась на створенні масового легкого кінного війська практично без обозу. Все постачання (і запаси бронзи в тому числі) забезпечувалось за рахунок грабування. Нові наконечники стріл замість використаних відливались в маленьких переносних формах, а самі ковалі, очевидно, входили до складу кінного загону. Таке військо було надзвичайно рухливим, а при більшій далекобійності і пробивній силі стріл могло постійно триматись на безпечній відстані від ворога. Стрілянина велась не через голови коней, а назад по ходу скачки. Коні, що летіли табуном подалі від небезпеки, майже не потребували поводів і скеровувались тільки шенкелями. Отже, обстріл вівся на скаку, коли кінний загін мчався мимо або від ворога, причому обстріл цей досягав дійсно вбивчої сили. Недарма Геродот називає скіфів "кінними стрільцями з лука".

Із скіфами на території України остаточно утвердився залізний вік. Залізо у скіфів стало основним металом, з якого виготовляли більшість зброї та знарядь праці. З бронзи відливали лише вістря до стріл, прикраси, деякий посуд, оздоби до кінської збруї та інше.

Сармати. На зміну скіфам в причорноморські степи стали проникати такі ж іраномовні племена під назвою сармати. Хвиля за хвилею котилися вони зі Сходу, все більш густо заповнюючи ці землі. Вже Геродот згадує про них під назвою савроматів, які в його час мешкали по течії Дону і на Нижній Волзі. Сармати почали енергійно витісняти скіфів спочатку в Крим, далі за Дніпро, а там і за Дунай. Сарматська ця інвазія почалася в III ст. до н.е. Вважається, що культура сарматів була близька до скіфської. Однак сармати були ще більш відсталими, ніж скіфи, тому що в їх ладі дуже очевидно проглядались залишки матріархату. Тобто в суспільному житті сарматів на цей час ще й досі велику участь брали жінки, які разом з чоловіками навіть здійснювали воєнні походи. "Керовані жінками" сармати, яких так прозвали через сильні пережитки матріархату у сарматської знаті, як і кімерійці, залишили свій слід в словенському фольклорі. Сарматський натиск впродовж декількох століть привів до занепаду слов'янських земель. Тому місцеве населення переселилось з лісостепу на північ, в лісову зону.

Шість століть панували сармати в степах Північного Причорномор'я, займаючи територію від Дону до Дністра. Як це було притаманно решті кочівників, сармати були союзом племен (язигів, роксоланів, аланів). Сармати не створили однієї великої держави, подібної до тієї, що існувала у царських скіфів. Мабуть що соціальний устрій сарматів був близьким до скіфського. Проте звичаї степовиків сарматської епохи відрізняються від скіфської більшою простотою. їх кургани не містять такої великої кількості дорогоцінних речей, як кургани царських скіфів. Замість вишуканих предметів грецької роботи, які знаходили в скіфських могилах, в сарматських курганах були знайдені варварські прикраси з золота з вставленими в них напівдорогоцінними каменями. В III ст. н.е. на землі південної України нападають вихідці з Гіпербореїв (Скандінавії) готи, а в IV ст. — гуни. З сарматами сталось те ж саме, що перед цим з скіфами, — вони були частково розбиті, захоплені в полон або знищені. Залишки ж скіфів утворили в Криму невелику державу під назвою Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфський. Про неї згадує і Нестор в "Повісті минулих літ".

А слов'яни, які втекли на північ в ліси, створюють нові племінні центри. Про це, зокрема, свідчать сотні цвинтарів, поховання, здійснені за обрядом трупоспалення. Цей обряд в подробицях описаний Нестором.

Зразу ж за широкою смугою прип'ятських і нижньодеснянських боліт, в неприступних для сарматів землях стародавніх неврів були побудовані великі фортеці, які могли бути племінними центрами дреговичів — "болотників". "Дригва" зі старослов'янської — болото.

АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР'Ї

Античні міста-держави на узбережжі Чорного моря виросли з торговельних факторій. Це Тіра (Білгород-Дністровський), Ніконій (в Овідіопольському районі Одеської обл.), Ольвія (біля Очакова, в гирлі Півд. Бугу), Пантікапей (Керч), Херсонес (Севастополь), Каркінітіда на західному узбережжі Криму та ін. Початок колонізації Північного Причорномор'я поклали греки з Мілета в кінці VII ст. і VI ст. до н. е. Останнє відлуння колонізаційних процесів завмирає в V чи навіть на початку IV ст. до н. е. Причинами цього руху були як недостатня кількість землі на батьківщині, так і бажання розширити ринки збуту для своїх товарів і постійна потреба греків в зерні.

Чорноморські колонії були житницею Греції. Звідсіля в Грецію і в Малу Азію вивозились хліб, а також хутра, мед, віск, риба, сіль і будівельна деревина. В невеликій кількості в Грецію постачалась скотарськими племенами велика рогата худоба. Туди ж йшли і скіфи-раби, яких греки брали в полон під час війни з туземцями або купували у тих же скіфів.

Греція постачала в колонії вино і маслинову олію, що перевозились в амфорах з клеймами грецьких міст; де їх виробляли. В самих колоніях виноград почали вирощувати пізніше. З Греції везли також різноманітні предмети розкоші, тканини, металевий, серед іншого дорогоцінний посуд, художню кераміку тощо. Досить рано в самих колоніях стали виробляти предмети, які були необхідними для торгівлі з туземцями. Приблизно з V—III ст. до н.е. в торгівлі перед почали вести боспорські міста, де розквітли такі ремесла як різьблення по металу і виготовлення ювелірних виробів, що остаточно припинило привіз дорогоцінного посуду з грецьких міст.

З грецьких колоній найбільше значення мали Ольвія, Херсонес і Пантікапей.

Ольвія. Вона була заснована в середині VII ст. до н.е. вихідцями з Мілета в Малій Азії. Те, що вона була однією з перших грецьких колоній в Північному Причорномор'ї, дало їй можливість досягти швидкого розквіту. Ольвія набула великого значення в розвитку північно-західної частини Чорноморського узбережжя.

Численні предмети побуту ольвійського походження знаходять в могилах-курганах скіфів по всій території України, приблизно до широти Києва. Наприклад, грецький мідний посуд часів Геродота в доброму стані був знайдений археологами в човні, що потонув біля села Пісчаного Черкаської області. Геродот повідомляє, що Ольвія за його часів була висхідним пунктом сухопутного караванного шляху. Цей шлях простягався далеко на північний схід за Волгу. З часом значення Ольвії зменшилось. Сталося це через зростаючу конкуренцію з боку інших колоній, зокрема боспорських міст. Вони вже в IV—III ст. до н.е. зайняли серед колоній перше за багатством і впливом місце. Та все ж таки основною причиною занепаду Ольвії було те, що вона за своїм географічним положенням весь час перебувала під загрозою нападу степовиків.

Ольвія була містом-республікою. Заможні рабовласники, які тримали в своїх руках управління містом, складали незначну меншість. Більшість мешканців Ольвії складалась з малозабезпечених вільних громадян, а також з позбавлених політичних прав переселенців і рабів.