Розділ «Тема XIV. СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ В ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД (1945 КІНЕЦЬ 80-Х PP.)»

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був націонал-комуністичним (І. Дзюба), а від нього аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Скільки ж було дисидентів в Україні? У списку дисидентів 1960-1972 pp. відомого канадського дослідника української історії Б. Кравченка налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують близько тисячі чоловік, які репрезентували усі регіони України. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії,

кількість політв'язнів становила від 600 до 700 чоловік, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%. Як бачимо, широкої підтримки у громадян республіки дисидентський рух не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; домінуванням у діяльності дисидентів різнобічної критики, відсутністю або ж нечисленністю конструктивних позитивних пропозицій та ін. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані і використані традиційні дисидентські лозунги: гласність, демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство та ін.

Джерела та література

Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953-1985 pp.— Львів, 1992.

Воронов І., Пилявець Ю. Голод 1946-1947 pp.—К., 1991. Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація ? // Вітчизна.— 1990.—№5-8.

Зарецький О. Українські шістдесятники і хрушовська відлига в етно-культурному просторі СРСР // Сучасність.— 1995.— ч. 4.

Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років.— К.,1995.

Кормич Л.И. Роль женских организаций в достижении национального согласия.— Жінки України.—К., 1996.

Маркатун І. Антирелігійна кампанія 50-60-х років на Україні.— УІЖ.— 1991.—№ 10.

Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії.— К.,1993.

Шевченко Л. Культурно-ідеологічні процеси в Україні у 40-50-х роках.— УІЖ.— 1992.— № 7-8.

Шелест П. Все, що скоїться, я передбачав. — Україна.— 1990.— №21.

Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (XX ст.). Историко-социологический очерк.— К., 1991.