Розділ «Тема XIV. СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ В ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД (1945 КІНЕЦЬ 80-Х PP.)»

В середині 60-х pp. Л. Брежнєв і його команда, які прийшли на зміну М. Хрущову, ще за інерцією продовжували реформаційний курс. Так, економічна реформа 1965 р. була спробою перенести ринкові економічні регулятори — рентабельність, прибуток тощо на грунт соціалістичної економіки. Проте події "празької весни" 1968 р. радикально змінили політичну ситуацію не тільки в СРСР, а й у світі. Вся світова соціалістична система взяла курс на консервування здобутків соціалізму.

В цей час економіка України втрачає власний динамічний ритм. Падіння народжуваності, криза організації виробництва разом з деформованою структурою розміщення продуктивних сил, катастрофічною екологічною ситуацією стали основними причинами такого розвитку подій.

З усіма негативними наслідками проявилась криза і в політичній сфері. Швидко згорталась гласність, виконавча влада узурпувала законодавчі функції, народовладдя було підмінене формальним представництвом трудівників у Радах усіх рівнів. У відповідь на це виникає дисидентський рух, лідери і учасники якого боролися за права людини, свободу совісті і національний суверенітет. Дисиденти (інако-мислячі), критикуючи систему, разом з тим усвідомлювали складність політичних процесів у країні і шукали інших шляхів суспільного поступу.

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ У 60-80 pp.

Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.

Суперечливе і динамічне "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х pp. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції— дисидентство. В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х pp.

Від середини 50-х років національний рух розвивався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямовувався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 рік влада виявила 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюдження антирадянських документів. Деякі з груп вже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були — "Об 'єднана партія визволення України" з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Горлівки. Група "Об 'єднання" була наступною за ними, її очолювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за самостійну українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видру ковано в кількості 2-3 тисячі примірників, з яких близько 400 було розповсюджено в Рівненській і Кіровоградській областях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впродовж трьох років.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українськуробітничо-селянську спілку. Дисидентство висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізовувалась у тверде переконання в необхідності докорінних змін у суспільстві.

Всі ці спілки і об'єднання були перехідним містком від попереднього етапу збройної боротьби — до діяльності за умов зміцнення і часткової лібералізації режиму.

Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, стала організація "Український національний фронт", яку створили в 1964 р. Д.Квецько і З.Красівський. До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність в п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: "Відокремлення України від Росії, створення української самостійної держави в її етнографічних межах". УНФ дотримувався засад націоналізму й уважав республіку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поставало питання про боротьбу з російським шовінізмом, великодержавною політикою Москви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу. Ці групи справді переходили від обставин діяльності ОУН до умов послаблення терору і репресій. Отже, їх структура, цілі і програми були актуалізовані.

Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-ті роки прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми, до того ж в межах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Центру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціонери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці вимоги викладено в роботі І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?".

Рух "шістдесятників" за 2-3 роки пройшов еволюцію від культурно-просвітницьких проблем до політичного протесту. Це проявилося не лише в самвидаві,а й у створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців. Тобто наявним є процес структурування опозиції існуючому режимові. Створюються необхідні програми дій. Окрім роботи І. Дзюби розповсюджувалася стаття Є. Пронюка "Стан і завдання українського визвольного руху". Вказавши на зв'язок теперішнього руху і попереднього, автор зауважує, що за нових умов мають бути використані ідейні, легальні і нелегальні засоби, масова й індивідуальна агітація та пропаганда, використання різноманітних товариств, демонстрацій, зібрань тощо. Декілька статей, подібних за змістом, були популярними в колах львівської опозиційної інтелігенції, а також в Києві. Три антирадянських документи створила киянка Є. Кузнецова. Вона послідовно проводила думку, що російський шовінізм — джерело нещасть України, а її майбутнє бачиться таким, яке сьогодні має Болгарія або Чехо-Словаччина. Цими ж настроями була перейнята і харківська інтелігенція. А оскільки вже були й підпільні організації, то можна було говорити про наявність стійкої політичної опозиції. Влада знала про це і вирішила вжити невідкладних заходів. Почалися широкі показові арешти і переслідування незгідних.

Однією з головних організаційних форм руху наприкінці 60-х років стає виготовлення і розповсюдження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був "Український вісник" за редагуванням В. Чорновола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи. Таким чином, поєдналися у своєму поступі найкращі риси попереднього етапу з урахуванням досвіду підпільних груп. На таку переорієнтацію руху вплинула блискуча публіцистика В. Мороза, серед них "Репортаж із заповідника імені Берії" і "Серед снігів".

Вже на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній системі можна назвати національно-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. В 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба. УГГ спробувала поєднати для більшої ефективності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. В статті "Наші завдання" правозахисний рух в середині 1978 р. ототожнював себе з національно-визвольним рухом.

На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації "Українського патріотичного руху", так і у появі окремих осіб, які розповсюджували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учасників швидко проходила шлях від "національного комунізму" до повного його заперечення. В національно-визвольному русі свідомо брали участь 2,5-4 тисячі чоловік. Зрозуміло, що їм співчували десятки тисяч людей. їх вистачило, щоб підняти маси на активні виступи в кінці 80-х років. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політичних вимог. Тобто від "Спадщину"(Київ), "Руху" (Івано-Франківськ), товариства Лева (Львів), Товариства української мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).

Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались:

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ) —тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу групи входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін., всього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією Прав Людини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницької русифікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Проте ні певна поміркованість УТГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Української Гельсінської Групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та авто-кефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна частина цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М.Косів та ін.