Розділ «Тема XI. УКРАЇНА ПОЧАТКУ XX СТ. — АРЕНА НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ ТА ІМПЕРІАЛІСТИЧНИХ ПРОТИБОРСТВ. БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ (1900—1921 РР.)»

Перед самою війною навіть серед російських кадетів загострилися антиукраїнські настрої. В підтримку "загальноросійської культури" і проти "українського сепаратизму" виступив кадет проф. П. Струве та О. Погодін. Вони кликали все російське громадянство на боротьбу з українським рухом "без двозначностей і потурання". Так кадети грали в одну дуду з царем, проти якого вони начебто боролися. Саме перед війною цар Микола II приймав у себе (давав аудієнцію) провідника галицьких москвофілів В. Дудикевича. Підтримка царською Росією москвофілів у Галичині була спробою мирно ліквідувати "мазепинство" за Збручем. Зразу ж після початку війни царський уряд відверто проголосив свою програму прилучення до Росії західно-українських земель — Галичини, Буковини і Закарпаття як "Під'яремної Русі". Це був план ліквідації українського руху одним ударом по всіх землях, які були заселені українцями.

УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ

Становище в українському громадсько-політичному русі напередодні Першої світової війни було складним. На Наддніпрянській Україні в громадському і політичному житті в основному домінують течії та ідеї соціалізму та демократії, які значно підривали сили національного руху, розчиняли його в російських партіях, шовіністичних, як виявилося потім. Невиразні українські партії соціалістичного і демократичного спрямування домагалися тільки соціальних реформ, які б поліпшили економічне життя суспільства. Часом це були радикальні, революційні заклики до змін всього суспільного ладу, але з позицій загальноросійських. В національному ж питанні обмежувалися вимогами автономії в складі Росії. Роль цих молодих українських партій в російській революції 1905-1907 pp. була малопомітною. Загалом український рух не спромігся висунути безкомпромісної самостійницької ідеї. Ця слабкість була обумовлена ще й тим, що його провідники постійно гасили в народі думки і почуття непримиримості до імперіалізму Росії. Вони наполегливо переконували всіх, що українці є "мирні" і "тихі" і не повинні не любити своїх приручителів. Це дуже збивало політичну активність народу.

Проте, всупереч всьому, саме тут, в Східній Україні в той час активно розвивається ідея українського націоналізму. Головним її апологетом після М. Міхновського стає молодий публіцист з півдня України, з Мелітополя, Дмитро Донцов. В молоді свої літа він був членом РУП і УСДРП. За революційну діяльність ДДонцов потрапляє до тюрми, потім він змушений був емігрувати. Популярні ідеї соціал-демократії не заслонили перед ним головного — національної ідеї. Він активно друкується в той час. Вже тоді цей талановитий теоретик виявив і піддав критиці головну, типово "малоросійську" хворобу — "москвофільство". Незрозумілий, безпідставний культ Росії, її культури, був поширений в той час у всіх верствах українського громадянства. Його фальш і кончу потребу ідейної самостійності доводить Д. Донцов у брошурі "Модерне москвофільство" (1913 p.).

Того ж року на студентському з'їзді у Львові Д. Донцов, тоді вже популярний і авторитетний політик і публіцист, виголошує свою знамениту промову "Сучасне політичне положення нації і наші завдання". Це був бойовий маніфест нової хвилі українських націоналістів, в якому думки про українську самостійність звучали переконливо і доречно. З цього часу Д. Донцов стає ідейним вождем ще молодого українського націоналістичного руху. Самостійницька ідеологія почала знову піднімати голову. Тільки раніше (РУП, "Самостійна Україна") вона була лише ідеалістичним поривом, що базувався хіба тільки на історичних традиціях. Тепер же вона набирає конкретніших форм, спираючись на сили, ворожі російському націоналізмові. Цими силами були німецький і австро-угорський імперіалізм. Цей момент був найбільш характерним для нових сепаратистських течій. Вимоги цілковитої відокремленості від Росії відрізняли ті течії від програм мефодіївців і драгоманівства.

Та найяскравіше проявився український політичний рух в період між 1905 і 1917 pp. у двох організаціях — в ТУП та УСДРП. ТУП було в контакті з російською ліберальною опозицією ("кадетами"). Майже щороку відбувалися нелегальні з'їзди цієї організації, на яких обговорювалися політичні та культурні проблеми. Провідниками ТУПу були: М.Грушевський, Є.Чикаленко, С.Єфремов та ін. ТУП належало до утвореного в 1911 р. всеросійського товариства автономістів-федералістів різних народів Росії. На виборах в Думу ТУП блокувалося з російськими кадетами. Кадети, в свою чергу, перед 1912 р. зобов'язалися перед українськими виборцями обстоювати в Думі впровадження початкової, середньої і вищої освіти в Україні рідною мовою.

Відносини між ТУПом і кадетами були на диво тісні. Деякі тупівці були навіть членами російської кадетської партії але не навпаки. Перед своїми виступами в Думі депутати від кадетів зверталися до діячів ТУП за інформацією, якщо в Думі порушувалося українське питання.

Обережна тактика діячів ТУПу дала змогу цій організації зберегти свій політичний провід від переслідувань властей аж до 1915 р. Щоденна газета "Рада", хоч іноді і в дуже лояльному тоні, зазначала позицію поміркованих елементів українського громадянства. Вплив ТУПу та його преси ширився в основному серед української культурницької інтелігенції.

Як тільки почалася війна Росії з Австрією, то зараз же на Наддніпрянській Україні була заборонена вся українська преса. Російська влада навіть не зважала на те, що, наприклад, єдина щоденна українська газета "Рада" закликала українців боронити російську державу від зовнішніх ворогів. Та ні лояльність української преси у відношенні до влади, ні вузька її цілеспрямованість не спасли наші газети від закриття.

Коли делегація з України звернулася було на початку війни до міністра Сазонова зі скаргою на закриття владою місцевих газет, то міністр відповів, що саме тепер прийшов відповідний час на те, щоб зробити кінець українству.

Дуже велика культурно-національна робота була проведена українськими соціал-демократами. На жаль, ефект від політичної діяльності був набагато меншим. Та про це далі. Під назвою РУП, а потім УСДРП українська соціал-демократія перша понесла в широкі маси і розповсюдила серед них політичну і економічну літературу українською мовою, видавши кілька десятків популярних брошур на різні теми, цікаві за змістом і доступні за формою, а також масу відозв, не кажучи вже про такий орган для селян, як газета "Селянин". Своєю культурною роботою ця партія переважала інші подібні організації українського громадянства, більш ніж вони сприяла піднесенню культурно-національної свідомості українського народу.

Перед УСДРП в її роботі серед міського пролетаріату, що легко піддавався русифікації, стояла стара проблема цілого українського визвольного руху — боротьба за національну свідомість українських робітників. Тижневик "Слово", що виходив у Києві під редакцією С. Петлюри та В. Садовського, припинив своє існування влітку 1909 р. В цей час почалося пожвавлення революційного руху серед українського студентства. В цьому ж році у Львові відбулася всеукраїнська нарада соціал-демократичних організацій студентства вузів Києва, Москви та

Санкт-Петербурга. Найбільшим результатом цієї наради став випуск легальної дискусійної газети під назвою "Праця" у Львові. В 1913 p., знову таки ж у Львові, відбулася ще одна всеукраїнська студентська нарада.

А тим часом УСДРП мусила виробляти цілу культурну програму для робітників. Лев Юркевич писав в газеті "Робітник", що виходила в Львові, про таке завдання партії: "Для дійсної націоналізації нашого робітництва мало що говорити й писати до нього українською мовою та доводити необхідність автономії і боротьби за неї. Треба заохотити робітників добре пізнати історію нашого народу взагалі та історію його минулої і сучасної визвольної боротьби. Треба навчити робітника почувати себе українцем, бути людиною національно свідомою і освіченою".

Л.Юркевич виробив таку приблизно схему національної пропаганди УСДРП: "Робітнику! Ти належиш до української нації, нації пригніченої і безправної. Отож спізнай себе її членом та зрозумій, що твоя нація доти буде в неволі, доки члени її мовчатимуть ірабськи терпітимуть національне знущання. Як свідомий член нації, ти запалишся непереможною хіттю боротьби проти національного утиску; але як робітник, ти підеш проти всяких утисків і захочеш піти рішучою війною і в згоді з робітниками всього світу проти панства взагалі, а перш за усе проти свого панства, до якого ти почуваєш особливу зненависть через його рабську здібність терпіти національний гніт, що всією силою падає на твої робітничі плечі".

Як бачимо, українській соціал-демократії довелося боротися за національне усвідомлення українського робітництва, а тому значна частина енергії партії витрачалася на ту роботу, яка перед соціалістами інших країн Європи зовсім не стояла. "Робітничий прапор", орган УСДРП, що виходив з 1915 р. в Софії, писав про двоїсте завдання соцдемів в Україні: "Соціалісти, волею-неволею, мимо класової політики все були речниками й найактивнішими борцями за загально­національні постулати. Не було іншої сили політичної, яка б ці постулати винесла на широку арену життя".

В той же час в Україні не було кому зробити заяву про стан справ і про позицію українців у війні, бо лідер української інтелігенції М. Грушевський знаходився в Карпатах на лікуванні. Становище врятував Симон Петлюра. Він виступив у Москві в редагованому ним же українському журналі "Украинская жизнь" зі статте ю-відозвою

"Війна і українці". В ній він висловив відношення журналу і української інтелігенції в Росії до війни. І хоч відозва С. Петлюри була витримана в дусі толерантності і патріотизму, це не врятувало "Украинскую жизнь" від закриття.

Українських соціал-демократів тривожили плани і наміри царату стосовно українського руху. У відозві до Конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу в Базелі в 1913 р. вони писали: "...Царат бачить в Галичині огнище українського життя, якого іскри перелетять на російську Україну і спалять трухлий будинок царату.

...Тому немає ніякого сумніву, що з вибухом війни Галичина буде першою ціллю російських армій. Ми незнаемо, кому послужить воєнне щастя, але сама можливість анексії Галичини дає нам досить підстав, щоб найенергійніше протестувати проти війни... І хоч ми протестуємо проти війни, однак торжественно заявляємо при цім, що в разі воєнного конфлікту між Австрією та Росією нашим першим завданням буде боротися проти нашого споконвічного ворога, проти російського царату".