Розділ «Тема XI. УКРАЇНА ПОЧАТКУ XX СТ. — АРЕНА НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ ТА ІМПЕРІАЛІСТИЧНИХ ПРОТИБОРСТВ. БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ (1900—1921 РР.)»

В мемуарах графа Ігнатьєва читаємо: "Якщо Австро-Угорщині вдасться коли-небудь прибрати до рук Сербію і Болгарію, наблизити поляків, природних союзників мадярів та чехів, — то Відень стане на чолі ворожої нам слов яно-католицької Федерації. Роль Росії в Європі буде зведена нанівець і поважні небезпеки повстануть на нашій західній границі. Польща буде відбудована і втягнена в австро-слов янську федерацію, стане вимагати автономії Литва, решта балтійських провінцій, а також Україна".

Дійсно, коли б Австрія була в змозі засвоїти ідеологію австро-слов'янської федерації, то вона б враховувала українське питання в своїй зовнішній політиці. Що й показало ставлення австрійців до наших проблем ще напередодні війни. Та Австрії не дали можливості врахувати користь від співпраці з народами, які входили до її складу. Занадто багато прихильників Антанти виявилося серед держав Європи, Азії і Америки. Та й слава недобра переслідувала ту ж Австрію вже років з двісті. Як і Росію, Австрійську імперію тогочасні європейські політики відносили до військово-кріпацької Східної Європи.

Другою перешкодою для реалізації австрійських задумів була польська квестія. Що це означало? З кінця XIX ст. Австрія змушена була опертися в своїй внутрішній політиці на поляків. Останні ж у повній відповідності зі своєю природою відносилися негативно до всяких "українських фантазій". Полонофільска політика Відня, яка напередодні війни почала хитатися, з початком же війни, навпаки, посилилася.

В результаті хід війни приніс центральним державам російську Польщу і мало не привів до втрати Австрією Галичини. Це й змусило Австрію остаточно віддати перевагу полонофільскій орієнтації і позбавило українофільську течію всяких надій на краще. Висловилося це в акті від 5 листопада 1916 року про проголошення незалежної Польщі і, як сказано в документі, "заповідана відрубність Галичини".

По-іншому дивилися на українську справу в Німеччині. Там хоча б у пресі справа ця оцінювалася досить відверто. Майбутня самостійна українська держава розглядалася як противага Росії і Польщі. Вона повинна була б відгороджувати Росію від Константинополя і Малої Азії. З іншого ж боку, Україна разом з Німеччиною стискала би, немов велетенькими лещатами, небезпечну для Прусії Польщу. Це стало заповітною мрією німецької політики в Східній Європі.

Та це тривало недовго. Необхідність вибору між війною на західнім або східнім фронті привела до того, що виникла потреба зосередити германські воєнні сили в одному місці. Англофільська орієнтація германської політики особливо під впливом надій на сепаративний мир з Росією перемогла, і в своїй промові в рейхстагу 15 квітня 1916 р. канцлер, говорячи про визволення з-під царського ярма всіх народів від Балтики до Волинських баюр, про Україну не згадав ні словом. Для безоглядної битви на двох фронтах сил у Німеччині не вистачало, тому цього ж 15 квітня українську справу в Німеччині було ліквідовано, як її потім було в листопаді ліквідовано і в Австрії.

Можливість відновлення Української держави, так поширена в центральних державах (особливо в Німеччині) на початку війни, стала поволі зникати під впливом несприятливої воєнної ситуації—з одного боку, та надій на тривалий мир з революційною Росією — з другого боку.

АНТИУКРАЇНСЬКІ НАСТРОЇ В РОСІЇ ПЕРЕД ВІЙНОЮ

В Росії, як і в Австро-Угорщині, український визвольний рух вважали закордонною інтригою однієї з цих держав проти іншої. До деякої мірі це так і було, бо в Росії всіляко роздмухували вогонь москвофільства серед галицьких українців, а в Австрії плекали народовців. На хвилі патріотизму зростав великодержавний шовінізм навіть серед ліберальної інтелігенції Російської імперії.

Як українських соціалістів відрізняли від російських погляди на національне питання, так і російські ліберали дуже неприязно ставилися до автономістських планів українців.

Найвиразніше це проявилося у дебатах в Думі 19 лютого 1914 p., коли з великою промовою виступив лідер російських кадетів

П. Мілюков. Перед цим він побував у Києві на нараді з членами Товариства Українських Поступовців (ТУП) М. Грушевським, М. Василенком, Ф. Матушевським, Є. Чикаленком. Діячі ТУП відстоювали перед П. Мілюковим справу автономії України. Проблеми культурно-національної автономії українців не викликали заперечень з боку російського думського лідера. Як тільки ж українські політичні лідери у своїх переговорах з російським депутатом торкались проблем політичного становища України, зразу ж давався взнаки великодержавний шовінізм П. Мілюкова.

Після повернення з України, з трибуни російської Думи П. Мілюков боронив культурно-національні права українського народу, а про вимоги української автономії і федерації заявив: "Я цілком не поділяю змагань автономістів-федералістів і вважав би здійснення їх політичної програми для Росії справою шкідливою і небезпечною".

Українське питання раз-у-раз висувалося на порядок денний в російській Думі. Влітку 1913 р. в Думі були дебати з приводу переслідувань за вживання української мови. На захист права української мови в школі виступили російські кадети Мілюков, Шингарьов, трудовики — Керенський, Дзюбинський, а з соціал-демократів — більшовик Г.Петровський. Російські націоналісти, за походженням — українці Савенко, Скоропадський та "октябрист"-малорос Родзянко доводили в своїх промовах, що українська мова непотрібна в школах, і що весь український рух — це "закордонна інтрига".

..."Прихильні до нас голоси... тонули в хорі дикого цькування всього українського, що неслося не лише з чорносотенної, але й ліберальної преси. В "Русской мысли", "Утре России", "Русском слове", "Московском еженедельнике" українство вже було проголошено державною небезпекою, з котрою треба було боротися з невгасимою енергією і без жодного співчуття. ...Найчисленніша частина російських лібералів трималась осторонь відвертого цькування українства, одначе, систематично замовчуючи та ігноруючи найдикіші прояви антиукраїнської державної політики уряду, вела проти українців політику Понтія Піл а та", — говорив Дмитро Донцов в рефераті під назвою "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", виголошеному ним на Другому Всеукраїнському з'їзді студентів в липні 1913р.

Напередодні Першої світової війни в царській Думі нащадок українського гетьмана Павло Скоропадський сказав: "Если будем делиться на Великороссов, Малороссов и Бел о рос сов, где же будет Россия?". Отже, тим самим Скоропадський визнавав для себе важливий, але сумний факт: якраз той, що з пробудженням такої "неісторичної нації" як український народ, що до цього часу була матеріалом для державного будівництва як Росії, так і Польщі, ці останні змушені будуть відійти в свої етнографічні кордони.

Ці провокаційні антиукраїнські заяви депутатів російської Думи викликали численні протести в Україні як з боку української інтелігенції, так і з боку робітників і селян, наприклад на Катеринославщині.

Перед Першою світовою війною відчувалося піднесення революційного руху по свій Російській імперії. Політичні страйки робітників пройшли по всіх великих промислових центрах Росії та України. Загальне політичне піднесення зачепило і студентів вищих навчальних закладів. Серед українського студентства революційний настрій був не тільки політичного, а й національного характеру. Заборона свята 100-літнього ювілею Т. Шевченка привела у Києві до масової демонстрації 10 березня 1914 р. Російська реакційна преса провокаційно приписувала українським демонстрантам вигуки: "Нехай живе Австрія! Геть Росію!", — хоч цього й не було. Демонстрація показала, що революційний рух в Україні через 10 років після революції 1905 р. значно зріс.

Для більш кваліфікованого підходу до українських проблем з боку царської поліції та жандармерії в Києві була видана друком книга російського урядовця Щоголєва під назвою "Український рух як сучасний стан південно-руського сепаратизму".

Російський уряд боровся з українським відродженням не тільки на Наддніпрянщині, айв Наддністрянщині, де з подачі царату буйно квітло москвофільство. Так, в 1912 р. після багатьох клопотань української громадськості цісар ледве був не дозволив відкриття у Львові українського університету. У відповідь на це від царя була послана дипломатична нота, в якій говорилося, що відкриття українського університету може стати casus bellum до війни між Росією і Австрією.