Розділ XIV. СУВЕРЕННА УКРАЇНА

Московський путч

19 серпня 1991 р. в Москві була здійснена спроба державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов перебував у цей час в Криму, у відпустці, і в перший же день путчу був повністю ізольований. Змовники належали до вищого ешелону партійно-державної номенклатури і мали намір в повному об'ємі відновити комуністичні порядки на всій території СРСР. Був створений Державний комітет з надзвичайного положення (ГКЧП) на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим.

Ухвалою № 1 ГКЧП вимагав припинення діяльності всіх неугодних новому режиму органів влади і управління, політичних партій і громадських організацій; заборонялися мітинги, демонстрації і страйки; встановлювався контроль за засобами масової інформації; вводилася комендантська година. Рішенням ГКЧП (до складу якого входив і міністр оборони СРСР) до Москви були введені війська.

Президент Російської Федерації Б. Єльцин різко виступив проти путчистів і закликав народ до опору. Першими на захист демократії виступили москвичі, які почали збиратися біля будівлі Верховної Ради Росії. Незабаром тут з'явилися барикади, на сторону народу перейшла частина військових з бойовою технікою. Серед захисників "Білого дому" (будівля Верховної Ради РРФСР) було немало і українців, які поставили над однією з барикад національний синьо-жовтий прапор. На штурм будівлі парламенту змовники не зважилися.

21 серпня відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, яка переважною більшістю голосів засудила дії змовників, які суперечать конституції. До Москви повернувся президент СРСР М. Горбачов, але першою особою в країні практично був вже не він, а російський президент Б. Ельцин. Таким чином, путч повністю провалився, його керівники були арештовані.

24 серпня М. Горбачов, в своїй офіційній заяві, засудив участь найвищих органів компартії в спробі державного перевороту. Він склав з себе повноваження Генерального секретаря ЦК КПРС, а самому ЦК запропонував саморозпуститися. Того ж дня Б. Єльцин опублікував Указ про припинення діяльності компартії Російської Федерації.

ГКЧП і Україна

Проголошення незалежності України

Поразка ГКЧП в Москві створила якісно нову ситуацію в Україні. Верховна Рада України вирішила про скликання позачергової сесії, призначеної на 24 серпня. У цей момент союзні республіки були фактично надані самі собі, і дістали можливість узяти всю повноту влади в свої руки.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України переважною більшістю голосів (346 з 450) прийняла Акт про проголошення незалежності України. Комуністична більшість в парламенті, деморалізована провалом путчу, не чинила відкритого опору цьому рішенню. Крім того, в ситуації, що склалася, частина комуністичної номенклатури вважала вигіднішим для себе існування саме суверенної України і свідомо підтримала Акт про незалежність. Таким чином, на карті світу з'явилася нова суверенна демократична держава - Україна. З метою всенародної підтримки цього історичного акту, було вирішено провести 1 грудня республіканський референдум.

Поразка ГКЧП було, перш за все, поразкою комуністів. Партія почала нестримно розпадатися, її ряди покидали десятки тисяч комуністів. Із заявою про вихід з КПРС виступила і значна група депутатів українського парламенту, у тому числі і Президент України Л. Кравчук. 31 серпня Верховна Рада прийняла Указ "Про тимчасове припинення діяльності компартії України", як організації, що підтримала спробу державного перевороту. Майно КПРС і КПУ на території України передавалося у власність держави.

Незабаром почалося висунення кандидатів в Президенти незалежної України. Всього свої кандидатури на цей пост висунули 95 чоловік, проте, тільки 7 з них удалося зібрати необхідні 100 тис. підписів для офіційної реєстрації у виборчій комісії. Реальними кандидатами в Президенти стали: Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Львівської обласної ради В. Чорновіл, голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко, заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов, голова Народної Ради в парламенті України академік І. Юхновський, голова Української народної партії Л. Табурянський, міністр сільського господарства України А. Ткаченко.

В цей час з'явився проект нового союзного договору, на підписанні якого наполягав Президент СРСР М. Горбачов, при цьому він неодноразово заявляв, що "не уявляє собі новий Союз без України". Проте всі кандидати в Президенти України одностайно виступили проти участі республіки у відновленні, якого б то не було Союзу.

1 грудня 1991 р. на виборчі ділянки з'явилися близько 32 млн жителів України. За підтвердження Акту про незалежність України виступили 90,3 % опитаних. Таким чином, абсолютна більшість українського народу однозначно висловилися за існування суверенної, демократичної української держави. Перемогу на президентських виборах отримав Л. Кравчук, що набрав 62 % голосів виборців, другим був В. Чорновіл, що отримав 23,3 %. 5 грудня на урочистому засіданні Верховної Ради Л. Кравчук приніс присягу народу України. Того ж дня Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ. Верховна Рада України виступила із зверненням "До парламентів і народів світу", в якому оголошував договір 1922 р. про створення СРСР віднині недійсним для України. У зверненні також говорилося про те, що Україна будує демократичну, правову державу, метою якої є забезпечення прав і свобод людини.

Ліквідація СРСР

Початок будівництва суверенної держави

З отриманням незалежності перед Україною постав ряд абсолютно нових завдань. їх кінцевою метою була побудова демократичної, соціальної і правової держави, а також приєднання України до європейського співтовариства як його рівноправного члена. Вирішення цих завдань вимагало корінної перебудови всіх сторін життя українського суспільства - політичної, соціальної, економічної і духовної. Практично це означало проведення в країні революційних змін. Проте українська революція проходила гуманним, мирним шляхом, що дозволило уникнути багаточисельних жертв і соціально-економічного хаосу. Разом з тим, послідовний, мирний розвиток революційних процесів передбачав тривале співіснування старого і нового, що неминуче відбивалося на темпах здійснення соціально-економічних перетворень.

Одним з головних завдань суверенної України було формування нових державних структур. Як в будь-якій демократичній державі, в Україні необхідно було створити три основні гілки державної влади - законодавчу, виконавчу і судову, а також органи управління на місцях. Найвищим законодавчим органом країни була Верховна Рада України, що обиралася загальним, прямим голосуванням раз на 4 роки в кількості 450 народних депутатів. Обрана весною 1990 р. (ще до отримання країною незалежності), Верховна Рада повинна була функціонувати до наступних виборів, тобто до весни 1994 р. Проте більшість її депутатів були членами розпущеної КП України і продовжували залишатися за своїми поглядами прихильниками комуністичної теорії. Подібне положення, природно, відбилося на діяльності Верховної Ради, яка в значній мірі гальмувала процеси ліквідації тоталітарних структур влади і економічних реформ в країні.

Вища виконавча влада була покладена на президента України, за наданням якого Верховну Раду затверджував склад Кабінету Міністрів і прем'єр-міністра. Новим в системі виконавчої влади було введення у всіх областях посади Представників президента України, які були вищими посадовими особами місцевої державної виконавчої влади. Цей захід повинен був ослабити владу місцевих рад, що залишилася з радянських часів. Ослаблялася влада міністерств, яких залишилося тільки 26. Вони позбавлялися права безпосереднього управління трудовими колективами, але несли відповідальність за здійснення державної політики у відповідних сферах народного господарства.