Розділ III. УКРАЇНА В XV - XVI СТОЛІТТЯХ

Україна і Литва на початку XV ст

Після монголо-татарського нашестя значна кількість жителів південноруських князівств, прагнучи знайти свободу, перебиралася на північ, до лісів Білорусі та Прибалтики, а також тікала до Польщі. У ХНІ ст. у результаті об'єднання литовських племен виникло Велике князівство Литовське, яке перетворилося незабаром на одну із сильніших держав Східної Європи.

З часом усе більша кількість не лише простих людей, але й представників знатних родів південноруських князівств знаходили притулок у литовській державі. Багато знатних руських сімей поріднилися з верхівкою литовського суспільства, спонукаючи тим самим литовського князя Гедиміна здійснити похід на Південну Русь з метою вигнання монголо-татарів і приєднання цих земель до об'єднаної литовсько-руської держави. Такий військовий похід був здійснений силами Гедиміна і південноруських князівств у 1320 р. У вирішальній битві на річці Ірпень союзники розбили татар. Південноруські землі почали поступово входити до складу Великого князівства Литовського.

Важливо відзначити, що цей процес не носив характеру литовського завоювання, швидше це було об'єднання двох народів у рамках єдиної держави, хоча верховна влада в ній номінально і належала литовському князю. Сказане підтверджує той факт, що князь Гедимін відновив на Україні колишні форми правління під керівництвом обраних населенням посадових осіб. Намісником України був затверджений князь Ольшанський, представник одного з давніх руських князівських родів. Князь Гедимін не лише підтвердив всі права і звичаї руського народу, але і ввів їх на території всієї Литви.

У 1362 р. спадкоємець Гедиміна литовський князь Ольгерд урочисто вступив до Києва. У тому ж році об'єднане литовсько-українське військо завдало страшної поразки монголо-татарам на річці Сині Води і вступило на територію Подолії. Місцеве населення вітало ці війська як своїх визволителів. З того часу монголо-татарське панування на території України припинилось.

На північно-східних землях колишньої Київської Русі в XIV ст. розвивається процес піднесення Московського князівства, яке поступово збирало навколо себе північні та східні російські території. Спочатку ці землі іменувалися Московією або Московським князівством, але потім тут утвердилась назва "Росія". Одночасно південно-руські й західноруські території колишньої Київської Русі почали іменуватися "Малою Руссю" або "Україною". І хоча ще довгий час тут зберігалася і стара назва "Русь", ми вживатимемо надалі найменування "Україна", щоб уникнути термінологічної плутанини.

Отже, на початок XIV століття на території колишньої Київської Русі склалися три великі адміністративно-політичні одиниці. На півночі ще зберігали свою незалежність Новгородська та Псковська вічові республіки. На північному сході утворилася Московська або Російська держава, залежна від монголо-татар. На південно-західних землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського, почала формуватися самостійна українська народність. У XIV ст. до складу України входили території колишніх князівств: Київського, Чернігівського, Переяславського, Новгород-Сіверського, Галицько-Волинського, а також частково Причорноморські степи, що не відносилися раніше до території давніх князівств. У Криму розташувалася окрема група татар, що утворила незабаром залежне від Золотої Орди Кримське ханство.

Польська експансія

Кревська унія

В останній чверті XIV ст. зовнішньополітична ситуація для Польщі та Литви значно ускладнилася. На заході посилився Тевтонський орден німецьких лицарів, який не приховував своїх агресивних намірів відносно польських і литовських земель. На сході зміцніла Московська держава, яка також являла собою небезпеку для Польщі та Литви. У цих умовах виникла об'єктивна необхідність об'єднання польсько-литовських сил перед обличчям навислої загрози.

14 серпня 1385 р. в невеликому білоруському місті Крево була підписана унія між Польщею і Литвою. Цей союз носив династичний характер, оскільки польська королева Ядвіга ставала дружиною великого литовського князя Ягайла У результаті цього шлюбу Ягайло отримував польську корону, але при цьому був змушений взяти на себе ряд зобов'язань. Головними серед них були такі: Ягайло повинен був прийняти католицтво і сприяти переходу до цієї віри всього населення Литви, передати литовські й українські землі Польському королівству "довіку". Ці зобов'язання Ягайла викликали незадоволення як литовських, так і українських магнатів.

14 лютого 1386 р. Ягайло був офіційно проголошений королем Польщі під ім'ям Владислава І. Таким чином українські землі виявилися включеними до складу Польського королівства. Проте, об'єднання польського, литовського й українського народів в єдину державу трактувалося як добровільне і рівноправне. Підтвердженням цьому служать слова польських королів, сказані при їх коронації: "Приймаємо і долучаємо як рівних до рівних і вільних до вільних". За умовами об'єднання затверджувалися три рівноправні гетьмани з правами королівського намісника - Польщі, Литви й України, які були верховними воєначальниками на своїх територіях. Резиденцією гетьмана України було визначено місто Черкаси, а територія України розділилася в адміністративному відношенні на чотири воєводства: Київське, Чернігівське, Брацлавське і Волинське. Таким чином, до кінця XIV ст. практично вся територія України увійшла до складу об'єднаної польсько-литовської держави.

Вибори гетьмана України були привілеєм українського населення, а саме лицарства. До лицарського стану входили представники давніх руських княжих і боярських родів, воєначальники і прості воїни, звані тут "козаками". Цей стан мав рівні права з польським та литовським дворянством - шляхтою.

На рівноправній основі повинно було вирішуватися і релігійне питання. Православна церква в Україні зрівнювалася в "правах і перевагах" з римсько-католицькою церквою.

Проте більшість литовських і українських феодалів не збиралися беззастережно підкорятися волі короля Польщі. Антипольськи настроєні магнати об'єдналися навколо двоюрідного брата Ягайла, литовського князя Вітовта, який у 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Прагнучи зміцнити свій вплив, Вітовт активно втрутився у міжусобну боротьбу татарських ханів. У 1399 р. на річці Ворсклі сталася битва між литовськоукраїнськими військами і татарами. У цій битві Вітовт зазнав жорстокої поразки, загинув цвіт литовсько-українського лицарства. Проте, не дивлячись на цю невдачу, Вітовт зумів допомогти династії Тохтамиша захопити владу в Золотій Орді. В якості подяки за це Вітовт отримав від монголо-татар грамоту зі зреченням від "історичних прав" на українські землі. Використовуючи сприятливу для себе ситуацію, Вітовт розширив кордони своїх володінь до берегів Чорного моря, а також ліквідував найбільші удільні князівства в Україні - Київське, Подільське, Волинське і Новгород-Сіверське. На цих землях почали правити намісники, що призначалися ним.

Польсько-литовська держава в першій половині XV ст

Хоча польсько-литовська унія й носила достатньо формальний характер, проте об'єднані сили змогли успішно протистояти зовнішній загрозі з південного сходу (татари), заходу (німецькі лицарі) та північного сходу (Московська держава). Так у 1401 р. магістр німецького Тевтонського ордена Магнус прислав королю Владиславу І два скривавлені мечі, які означали виклик на рішучу й жорстоку війну. Владислав І, зібравши об'єднану армію, до якої входило 37 тисяч вояків українського війська під командуванням гетьмана Венцеслава Святольдовича, виступив назустріч німцям. У битві біля міста Дінабурга німецькі лицарі зазнали поразки і були відкинуті від кордонів Польщі. Остаточна поразка Тевтонському ордену була завдана в битві біля Грюнвальда 15 липня 1410 р., в якій також взяли участь польські, литовські й українські полки, тут же діяли і руські війська зі Смоленська. Цікаво, що в битві при Грюнвальді українські полки вперше виступили під синьо-жовтими стягами. Такими об'єднаними зусиллями слов'янських народів був зупинений натиск на схід німецьких лицарів.

У Криму місцеві татари порвали стосунки із Золотою Ордою і встановили правління власної династії Гіреїв. Під їх контролем опинилася значна територія не лише самого Криму, але й причорноморських степів від Дністра до Кубані. Не маючи можливості самостійно захопити багаті генуезькі міста на узберіжжі Криму, татари закликали на допомогу своїх одновірців турок. У 1475 р. турецькі війська захопили Феодосію (Кафу) та інші торгівельні міста кримського узбережжя. За цю допомогу в 1478 р. кримський хан Менглі Гірей був вимушений визнати себе васалом турецького султана. Незабаром Крим перетворився на один із провідних центрів работоргівлі, причому значну масу рабів тут складали жителі України. Таким чином, на південних рубежах України з'явився дуже серйозний ворог, що постійно загрожував українським землям своїми грабіжницькими набігами.

Початок нової епохи в українській історії