Розділ IX. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

Україна на початку XX ст

На початку століття продовжився бурхливий процес формування політичних партій. В цей час утворилась партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка стала самою багаточисельною на території Російської імперії. Ця партія виражала інтереси селянства, що становило тоді переважну частину населення. У 1904 р. виникла Українська демократична партія (УДП). У 1900 р. у Харкові групою студентів була створена Революційна українська партія (РУП), яка, проте, не мала чіткої політичної програми. У 1902 р. Міхновський організував Українську національну партію, що виступала за політичну незалежність країни, але ця партія не змогла знайти скільки-небудь значної кількості прихильників. У 1904 р. зі складу РУП виділилася група, яка заснувала Український соціал-демократичний союз, що став незабаром регіональною організацією Російської соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків). Радикальна частина РСДРП, яка виступала за встановлення диктатури пролетаріату шляхом збройного повстання, отримала назву більшовиків.

Поразка Росії в російсько-японській війні 1904 - 1905 рр. значно послабила як зовнішнє, так і внутрішнє положення імперії. Країну охопили масові заворушення. 9 січня 1905 р. в Петербурзі була розстріляна демонстрація робітників, що прямували з петицією до царя. За різними даним загинуло від 150 до 1000 чоловік. Ця подія стала початком першої російської демократичної революції. У червні 1905 р. в Одесі сталося повстання моряків на броненосці "Потьомкін", яке очолив вихідець з Харківської губернії О Матюшенко. Повстання так і не було придушене, а команда бунтівного корабля була інтернована в Румунії. У жовтні 1905 р . всю імперію охопив загальний політичний страйк, що змусив царя 17 жовтня підписати спеціальний Маніфест. У цьому документі уряд обіцяв провести вибори до Державної думи і дати широкі політичні права населенню. Переважна більшість учасників першої революції вважала своє завдання виконаним, революційний рух пішов на спад.

У першій Державній думі була організована українська парламентська фракція у складі 45 депутатів. Фракція висувала вимогу культурно-політичної автономії України та українізації шкіл. У другій Державній думі українська делегація налічувала 47 чоловік і дотримувалася тих же вимог. У третій (1907 - 1912 рр.) і четвертій (1912 - 1917 рр.) Державних думах українських фракцій не існувало взагалі.

Революція 1905 р. все ж сприяла новому підйому українського національного руху. Був скасований антиукраїнський Емський указ 1876 року, з'явилася перша газета українською мовою "Хлібороб", з 1906 р. в Києві почала видаватися щоденна газета "Рада". У 1907 р. в Петербурзі вперше вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році з Львова до Києва повернувся М. Гру-шевський, який заснував тут Українське наукове товариство.

У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції та була перейменована в Українську соціал-демократичну партію на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрой. У 1907 р. організувалася Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), що тісно співробітничала з російськими есерами. У 1908 р. М. Грушевський створив "Товариство українських поступовців" (ТУП). Всі три названі партії були основою політичної діяльності в Україні та стояли на федеральних позиціях.

У 1906 р. міністром внутрішніх справ імперії став П. Столипін. Це ознаменувало початок настання післяреволюційної реакції. У цей час країну буквально накрила хвиля терору, з яким П. А. Столипін вів безкомпромісну боротьбу. Він розпочав прогресивну аграрну реформу, яка успішно реалізовувалася на українських землях. Столипін докладав значних зусиль для вирішення міжнародних конфліктів мирними засобами, щоб не втягнути країну у війну. У 1911 р. П. Столипін був смертельно поранений у Київському оперному театрі есером-терористом. Він знав, що йому готувала доля, тому в заповіті прем'єра зазначалося: "Поховати там, де вб'ють". ПА. Столипін був похований у Києві біля стіни Трапезної церкви Києво-Печерської лаври.

Початок 1-ої світової війни

15 червня 1914 р. в Сараєво сербський націоналіст застрелив спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца-Фердінанда. Незабаром Австро-Угорщина пред'явила жорсткий ультиматум Сербії, який був майже повністю прийнятий. Проте це не задовольнило австрійців, і 16 липня сербська столиця Белград була бомбардована. Наступного дня в Російській імперії почалася загальна мобілізація, а 19 липня Німеччина оголосила війну Росії. Так почалася перша світова війна, в якій зійшлися два військово-політичні блоки: Антанта (Англія, Франція і Росія) і Четвертний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія). Незабаром до ворогуючих блоків приєдналися й інші країни, всього в орбіту війни були втягнуті 34 держави світу, які мобілізували в цілому близько 65 млн солдатів і офіцерів. Війна стала серйозним випробуванням для багатьох європейських країн.

Світова війна і проблема української незалежності

Проголошення автономії України

Наприкінці лютого 1917 р. в Росії почалася нова буржуазно-демократична революція. 2 березня імператор Микола П зрікся престолу, а вже 3 березня в Петрограді був сформований Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Тимчасовий уряд ставив за мету скликання в недалекому майбутньому Установчих зборів, які повинні були визначити форму державного устрою країни та прийняти конституцію. Новий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усією територією колишньої імперії, у тому числі й над Україною. Тимчасовий уряд проголосив низку демократичних свобод: створення і діяльність політичних партій, відміна цензури, свобода мітингів і демонстрацій. Була скасована смертна кара на фронті та в тилу.

Одночасно з Тимчасовим урядом виник паралельний орган влади - Ради робочих і солдатських депутатів, центральною з яких була рада Петрограду. Спочатку провідне положення в радах посідали партії соціал-демократів (меншовиків) та есерів. Ставлячи за мету подальше "поглиблення" революції, ради вносили величезну дестабілізацію до політичного й економічного життя країни. 14 березня рада Петрограду видала наказ № 1, який проголошував створення в армії солдатських комітетів, що отримали практично всю повноту влади. Віднині офіцери могли командувати тільки безпосередньо під час бойових дій. Цей наказ миттєво зруйнував колишню імператорську армію, зробивши її фактично небоєспроможною, почалося масове дезертирство з фронтів.

3 березня 1917 р. в Києві представники українських політичних партій, громадських організацій, інтелігенції та студентства, сформували національний орган влади - Центральну Раду, головою якої був обраний М. Грушевський. До Центральної Ради входили представники всіх українських національних партій - Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УРСР), створеної М. Міхновським, Української народної партії (УНП), дрібних партій і громадських груп. Повний склад Ради нараховував 822 члени. Спочатку Центральна Рада отримала найширшу підтримку населення України і фактично відігравала роль національного українського парламенту. Головною метою діяльності Центральної Ради було отримання Україною широкої політичної, економічної та культурної автономії, й у цьому плані вона була готова до співпраці з Тимчасовим урядом. Виконавчим органом Центральної Ради став Генеральний Секретаріат у складі восьми міністрів на чолі із В. Вінніченком. Таким чином, провідні позиції в Центральній Раді з самого початку належали в основному представникам української соціал-демократії.

Практично одночасно з утворенням Центральної Ради у найбільших містах України виникли Ради робітничих і солдатських депутатів. Вже в перших числах березня 1917 р. ради почали свою діяльність у Харкові, Києві, Єкатеринославі, Луганську, Полтаві, Одесі, Миколаєві, Александрівську. Як і в Росії, більшість в українських радах належала меншовикам та есерам. В Україні ради підтримували, головним чином, представники національних меншин.

На початку квітня 1917 р., з приїздом до Росії В. Леніна, визначилася і політична лінія більшовиків. Ленін висунув два центральні гасла: "Ніякої підтримки Тимчасовому уряду!" і "Вся влада Радам!". Практичне здійснення цих гасел означало перехід від демократичного правління до диктатури однієї партії - більшовиків, що неминуче підштовхувало Росію до громадянської війни. У національному питанні більшовики, проголосивши гасло про самовизначення націй, наполягали на створенні в майбутньому єдиної централізованої соціалістичної держави. Таким чином, більшовицька програма йшла в розріз із сподіваннями українського народу про державну самостійність або широку автономію України.

З 6 по 8 квітня 1917 р. в Києві відбувся Український національний конгрес, на якому були присутні 1500 делегатів від всіх регіонів України, а також гості з Петрограду, Москви, Криму і Кубані. Конгрес ще раз підтвердив вимогу про надання Україні широкої національно-територіальної автономії.

У цих умовах все більшою мірою почала виявлятися неспроможність Центральної Ради реально очолити український національний рух. Рада практично не могла вирішити два найважливіші соціально-політичні питання: переділ землі та вихід із світової війни. Соціалістичні депутати Ради погрузли в нескінченних дебатах і розбратах, із кожним днем втрачаючи зв'язок із масами і вплив на місцях. У найважливішому питанні про створення національної української армії Рада також займала подвійну позицію, схиляючись до того, що в умовах революції регулярна армія не потрібна. Правда, при Центральній Раді був створений Військовий Генеральний комітет, головою якого став представник УСДРП С. Петлюра, проте практичного формування самостійної української армії не відбувалося. У Києві з солдатів-українців був сформований 3-тисячний полк імені Б. Хмельницького, який повинен був влитися до лав загальноросійської армії. Проте, коли генерал П. Скоропадський запропонував Центральній Раді 40-тисячний український корпус, цей проект не був підтриманий. Рада не довіряла Скоропадському як представникові великих землевласників і, крім того, прагнула отримати автономію для України "законним шляхом", тобто з рук Тимчасового уряду. Соціалісти різних гатунків, з яких складалась Рада, вважали, що регулярна армія буде непотрібна, що достатньо буде озброєння народу, - міліції. Подібні помилки Центральної Ради фактично зумовили її сумне майбутнє.

16 травня 1917 р. делегація Центральної Ради на чолі з В. Вінні-ченком відправилася до Петрограду на переговори із Тимчасовим урядом. Головною метою української делегації було отримання згоди Тимчасового уряду на проголошення автономії України у складі федеральної Росії. Але Тимчасовий уряд відкинув цю вимогу Центральної Ради. Проте Центральна Рада, відображаючи сподівання переважної більшості українського народу, 10 червня проголосила свій 1-й Універсал. У цьому документі прозвучали такі слова: "Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи із державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам влаштовувати своє життя". Фактично це означало проголошення автономії України.