Розділ VIII. УКРАЇНА В XIX СТОЛІТТІ

Україна на рубежі століть

Наставало нове століття - XIX. На Заході бурхливий розвиток отримала промислова революція, йшов швидкий процес демократичних перетворень, формувався новий, буржуазний устрій життя. Величезна Російська імперія та Україна, більша частина якої входила до її складу, також переживали складні процеси формування індустріального суспільства. До середини XIX ст. Росія помітно поступалася провідним державам Європи й Америки не лише в соціальному, але й у техніко-економічному відношенні. Тільки 10 % російського населення проживали в містах, а 90 % жителів імперії було безпосередньо пов'язані з сільським господарством, заснованим на позаекономічному примусі.

Лише наприкінці 30-х рр. XIX ст. у Росії почали з'являтися перші машини і парові двигуни. Створювалися перші невеликі фабрики, для розвитку яких постійно не вистачало робочих рук, оскільки селянство, як і раніше, було кріпосним. Не дивлячись на багаті запаси сировини і ресурсів, російська промисловість у цей час розвивалася вкрай повільно і малоефективно. Якщо у XVIII ст . Росія займала 1-е місце в світі по виплавці чавуну, то до 1800 р. Англія порівнялася з нею, а до середини XIX століття перевершувала вже в 12 разів. Росія відкотилася на 8-е місце в світі за цим економічним показником. Особливо наочно загальне відставання Росії виявлялося в розвитку транспорту. Перша залізниця з'явилася тут тільки у 1851 р. Через 10 років величезна імперія мала 1,5 тис. кілометрів залізниць, тоді як в Англії їх було 15 тис. кілометрів, а в Німеччині 10 тис. Не краще йшла справа і в пароплавстві, а що стосується російських шосейних доріг, то і сьогоднішній стан багатьох із них може цілком дати уявлення про дороги Росії XIX століття. Отже, Російська імперія, а разом із нею і Україна, вступили в XIX ст. зовсім не в числі передових країн світу. Імперія гостро потребувала прогресивних і демократичних перетворень.

Царювання імператора Павла І (1796 - 1801 рр.) ознаменувалося для України лише тим, що в ці роки було введено кріпацтво у ряді її південних районів. Олександр І, що вступив на престол пізніше, зробив боязку спробу поліпшити положення селянства. У 1803 р. ним був підписаний указ "Про вільних хліборобів", який дозволяв поміщикам відпускати на волю кріпосних селян з наділом землі, але за викуп, що вноситься селянами. Оскільки поміщики не поспішали розлучатися з селянами, а селяни, як правило, не мали грошей на свій викуп, то скористатися таким указом царя могло лише дуже небагато.

Росія, що завжди з ворожістю ставилася до французьких революційних ідей і перетворень, у 1805 - 1807 рр. вела коаліційні війни з Францією Наполеона І. Правда, вони закінчилися для Росії невдало. Влітку 1807 р. Олександр І був вимушений підписати Тільзітський мир із французьким імператором, за плечима якого вже була скорена ним Європа. Умови миру були вкрай невигідними для Росії, оскільки вона повинна була прилучитися до континентальної блокади свого головного торгівельного партнера - Англії. Це завдавало величезного збитку, російській економіці та торгівлі. Правила континентальної блокади дотримувалися Росією вельми не точно, що і послужило приводом для оголошення їй війни з боку Наполеона І.

У ніч на 12 червня 1812 р. французькі війська в союзі з багатьма європейськими державами перейшли через прикордонну річку Німан і вдерлися до Росії. Так почалася Вітчизняна війна російських народів проти європейських завойовників. Безпосередньо території України ця війна практично не торкнулася, хоча посилені рекрутські набори і відірвали від мирної праці багато тисяч українських селян. Прикриваючи напрям на Київ, в західних районах України базувалася 3-а російська армія під командуванням генерала Тормасова, але активної участі у війні вона так і не взяла.

Росіяни відступили до Москви, де провели знамениту битву з французам під Бородіно. Під час Бородінської битви обидві сторони зазнали величезних втрат. Маючи на меті збереження російської армії, командуючий М. І. Кутузов вирішив віддати ворогові свою колишню столицю. Потім, не допустивши прориву французьких військ до України (битва під Малоярославцем), російські армії погнали французів назад із Росії старою Смоленською дорогою. У грудні 1812 р. Наполеон І, покинувши залишки своєї "Великої армії", терміново повернувся до Франції формувати нові корпуси й армії. 1 січня 1813 р. гармати Петропавловської фортеці в столиці дали салют на честь повного звільнення території імперії від чужоземних солдатів. Розгром наполеонівської армії в Росії і закордонний похід російських військ, який завершився в Парижі, мали величезне значення не лише для долі Європи, але і для самої Російської імперії.

Російські війська прибули з Європи не лише з численними військовими трофеями, але і принесли з собою нові демократичні та революційні ідеї. Частина російського офіцерства повернулася із закордонного походу з антикріпосницькими й антимонархічними поглядами. Це знайшло свій прояв в організації на території Росії та України перших революційних таємних громад.

Україна та декабристи

Частина офіцерів царської армії, повернувшись із закордонного походу після розгрому Наполеона І, сподівалася на прогресивні зміни в Російській імперії. Коли ж з'ясувалося, що ці надії марні, найбільш активні з них почали організовувати таємні революційні товариства. Перше подібне товариство під назвою "Союз порятунку", було створене у Петербурзі в 1816 р. Незабаром ця організація розпалася на дві частини - Північне товариство в Петербурзі та Південне товариство в Україні.

Центром Південного товариства стало місто Тульчин, а його керівником - полковник П Пестель. У 1823 р. до Південного товариства прилучилася й таємна організація "Товариство об'єднаних слов'ян", якими керували молодші офіцери брати Борисови. Відділення Південного товариства знаходилися також у Кам'янці, Василькові та Новоград-Волинському. Програма Південного товариства, розроблена П. Пестелем, називалася "Руська правда" і передбачала встановлення республіканського устрою, ліквідацію кріпацтва та серйозні демократичні перетворення. Разом із тим, революціонери-змовники не виявляли ніякої цікавості до політичного майбутнього України, вважаючи український народ невід'ємною частиною російського народу і не визнаючи права українців на національне самовизначення. Більше того, П Пестель вважав, що всі слов'янські народи імперії мають бути русифіковані (виключення робилося тільки для поляків).

Несподівана смерть Олександра І в Таганрозі та деяке замішання з проголошенням нового імператора змусили змовників до негайних дій. 14 грудня 1825 р. стався виступ у Петербурзі, на Сенатській площі, який був легко придушений урядовими військами. Саме ця подія дала привід згодом назвати революціонерів-змовників "декабристами".

В Україні виступ декабристів почався за два тижні після подій у Петербурзі. Брати Муравйови-Апостоли і Бестужев-Рюмін організували повстання Васильківського піхотного полку. Керівник Південного товариства полковник П Пестель був заарештований ще раніше. Повсталий полк, не знайшовши підтримки у місцевого населення, був розгромлений урядовими військами. Таким чином, перший революційний антимонархічний виступ зазнав повного провалу.

Польське повстання 1830 р

Початок русифікації України

Українці під владою Австрійської імперії

Після трьох поділів Польщі частина західноукраїнських земель опинилася у складі імперії австрійських Габсбургів. В адміністративному відношенні вони належали до різних частин імперії. Переважна більшість західних українців жили в Галичині, об'єднаній з польськими територіями, Закарпаття належало Угорському королівству, а Північна Буковина виділялася в окрему адміністративну одиницю.

У Галичині українці та поляки складали приблизно по 40 % населення, причому українці населяли переважно Східну Галичину, а поляки - Західну. Ще 10 % населення Галичини було єврейським. Панівним класом тут були представники польської шляхти. У Буковині провідні позиції займали румунські бояри, а в Закарпатті - угорські поміщики. Переважна більшість українців у всіх трьох областях, підконтрольних Австрії, була сільським населенням.

Селяни в Західній Україні завжди жили досить бідно, і це положення не змінилося після входження західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Відсутність розвиненої інфраструктури, примітивна ручна праця, низька агротехнічна культура негативно позначалися на врожайності, яка тут була у декілька разів нижча, ніж в Австрії та Чехії. Нерідко траплялися голодні роки, коли населення частково вимирало. Австрійська влада розглядала Західну Україну як віддалену провінцію, що поставляла деякі види сировини і служила ринком збуту товарів із центральних областей. Проте реформи, проведені австрійським імператором Йосипом II, торкнулися і західно-українських земель.