Розділ XIV. СУВЕРЕННА УКРАЇНА

Вища судова влада зосередилася в руках Верховного суду України і підлеглих йому загальних, арбітражних і військових судів. Генеральна прокуратура України здійснювала контроль за дотриманням законності на всій території країни.

Незалежна Україна потребувала нового основного закону держави - Конституції. Проте непримиренність і часто пряма протилежність позицій лівих, центристських і правих сил в Україні не дозволила швидко прийняти цей найважливіший документ. Нова Конституція України з'явилася тільки в 1996 р. і являла собою безумовний компроміс між поглядами різних політичних сил. Повною мірою така Конституція не могла відповідати завданням рішучих демократичних перетворень в країні. Потреба внесення кардинальних змін в українську Конституцію і сьогодні залишається досить актуальним питанням.

Серед перших документів нового українського уряду були наступні. 8 жовтня 1991 р . Верховна Рада прийняла Закон "Про громадянство України", який носив достатньо демократичний характер. Отримання громадянства оголошувалося невід'ємним правом людини, якого її ніхто не може позбавити. На відміну від багатьох інших республік колишнього СРСР, де отримання громадянства обумовлювалося різними вимогами, Україна вдалася до "нульового варіанту". Українське громадянство було надане всім бажаючим, які у момент ухвалення Закону перебували на території України.

4 листопада 1991 р. був ухвалений Закон "Про державний кордон України". У ньому проголошувалася недоторканість і незмінність українських кордонів, а також регламентувалися питання їх охорони і перетину. Через декілька днів Президент України підписав Указ "Про створення державного митного комітету України", який був направлений на забезпечення економічної безпеки республіки.

6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про Збройні Сили України", що передбачав створення національної армії. Проголошувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою і сформувати власні Збройні Сили. В основу будівництва української армії були покладені принципи розумної достатності за чисельністю, структурою і озброєнням військ. Передбачалося, що загальна чисельність нової армії повинна перебувати в межах 400 тис. чоловік, замість 1,5 млн солдатів і офіцерів у військових округах на території України. Армія повинна була складатися з сухопутних військ, військово-повітряних сил і військово-морських сил. Закон забороняв використання української армії без рішення Верховної Ради для виконання завдань, не пов'язаних з обороною країни. Крім того, у військах заборонялася діяльність будь-яких політичних партій і рухів. Обов'язки Головнокомандуючого Збройними Силами України перейняв на себе Президент республіки.

Перегрупування політичних сил

У зв'язку з тим, що була досягнута головна мета опозиційних сил - Україна перетворилася на суверенну державу - в країні сталося певне перегрупування політичних партій і громадських організацій. Члени найбільш масової громадської організації, Народного Руху, по різному поставилися до нової влади. Частина рухівців була запрошена у владні структури і охоче увійшла до них, більшість же членів Руху, не довіряючи колишньому комуністові Л. Кравчуку, встала в опозицію до нової влади. Опозиційну частину Руху очолив В Чорновіл, який вважав, що уряд на чолі з президентом проявляє нерішучість в проведенні соціально-економічних реформ, фактично гальмує їх реальне здійснення. Ця частина Руху незабаром перетворилася на самостійну політичну партію і стала основою парламентської опозиції. Рухівці, які прилучилися до влади, організували т.з. Всеукраїнський Рух, який очолила Л. Скорше, яка змінила критичне ставлення до Л. Кравчука на його беззастережну підтримку. Таким чином, колишній єдиний Народний Рух виявився розколеним.

У жовтні 1991 р. частина колишніх українських комуністів на чолі з О Морозом оголосила про створення Соціалістичної партії України. Нова партія декларувала свою прихильність теорії марксизму-ленінізму і ідеї побудови соціалістичного суспільства в Україні. СПУ виступила проти проведення ринкових реформ в економіці, перетворення землі на товар, за збереження колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві країни. Демагогічно виступаючи "захисником інтересів трудящих", партія фактично залишилася на ортодоксальних комуністичних позиціях.

У січні 1992 р. в Херсоні відбувся 1-й з'їзд Селянської партії України (СЕЛПУ), яка відверто представляла інтереси колгоспно-радгоспної верхівки і виявила готовність тісно співробітничати із СПУ.

Сталася реанімація і Комуністичній партії України. 19 червня 1993 р. в Донецьку відбувся її установчий з'їзд, на якому головою партії був обраний П Симоненко. Комуністи проголосили своєю головною метою "збереження соціалістичного напряму розвитку суспільства". Відроджена КПУ стала однією з найвизначніших політичних партій в Україні, правда, в основному за рахунок людей пенсійного віку. Активного притоку молоді в лави комуністів не спостерігалося.

Таким чином, сталася консолідація лівих сил в Україні, які на хвилі серйозних економічних труднощів в країні повели активну пропаганду в свою користь і отримали значний політичний вплив.

З іншого боку, сталося організаційне оформлення і правих сил. У березні 1992 р. офіційно відновила свою діяльність в Україні ОУН (бандерівці). Восени того ж року відбувся установчий з'їзд Конгресу українських націоналістів (КУН), який очолила вдова Ярослава Стецька - Слава Стецько. Націоналісти беззастережно віддавали пріоритет в країні представникам української нації і виступали з різкими антиросійськими гаслами. Програма КУН вимагала "наповнити Українську державу національним змістом", ввести "соціальну ринкову економіку", зберегти ядерний статус України.

Крайній правий політичний фланг зайняла, створена в кінці 1991 р., Українська національна асамблея (УНА) на чолі з Ю. Шухевичем (сином Романа Шухевича). Під егідою УНА виникли воєнізовані загони Української народної самооборони (УНСО) під командуванням Д. Корчинського. УНА-УНСО зайняли войовничі антикомуністичні і антиросійські позиції.

Проте більшість політичних сил України все ж представляли центристські партії, які, лавуючи і коливаючись, повільно і невпевнено, крок за кроком просувалися по шляху демократичного перевлаштування українського суспільства.

Зовнішня політика суверенної України

Основи зовнішньої політики були визначені в Декларації про державний суверенітет України, прийнятої літом 1991 р. Зовнішня політика нової України характеризувалася як демократична і миролюбна.

2 грудня 1991 р. першими країнами, що визнали незалежну Україну, стали Польща і Канада. Наступного дня до них приєдналася Угорщина. 4 грудня Україну визнали Литва і Латвія, 5 грудня - Росія і Болгарія. До кінця року суверенітет України був визнаний такими країнами, як Швеція, Норвегія, США, Мексика, Ізраїль, ФРН, Австралія, Бразилія, Китай, Японія, Італія, Великобританія, Данія. Незабаром Україна була визнана більше 130 державами миру, зі 104 з яких були встановлені дипломатичні стосунки.

Головним зовнішньополітичним завданням України оголошувався вступ країни до Європейського Співтовариства, проте, до досягнення цієї мети було ще дуже далеко. Першими кроками на цьому шляху з'явилася участь України в різних формах загальноєвропейського процесу.

Одним з найважливіших кроків української зовнішньої політики було досягнення бездарного статусу країни. Проблема виглядала дуже серйозно, оскільки, маючи на своїй території 15 % ядерного потенціалу колишнього СРСР, Україна була третьою ядерною державою в світі після Росії і США. Необхідно було позбавитися від 176 балістичних ракет і 200 ядерних боєголовок, що перевищувало ядерний потенціал Англії, Франції і Китаю разом узятих. Зазнаючи серйозних економічних труднощів, республіка не мала необхідних засобів для проведення демонтажу свого ядерного арсеналу. Крім того, ліквідовуючи ядерну зброю на своїй території, Україна вимагала надання міжнародних гарантій своїй безпеці в майбутньому.

Весною 1992 р., при фінансовій підтримці західних країн, вся ядерна зброя з України була вивезена до Росії. 14 січня 1994 р. в Москві президентами США, Росії і України було підписано тристоронню угоду. США і Росія виступали міжнародними гарантами безпеки України, крім того, Україна повинна була отримати компенсацію за уран, що містився в ядерних боєголовках, вивезених до Росії. Таким чином, питання про без'ядерний статус України було вирішене.