Розділ IX. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

Війна Радянської Росії проти України. 19 грудня 1917 р. з'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України відповів відмовою на більшовицький ультиматум. Того ж дня РНК Росії оголосив війну українському уряду. 22 грудня раптовим ударом із Білгорода частини Червоної армії під командуванням В. Антонова-Овсієнка захопили Харків, перетворивши місто на головний радянський центр в Україні. Незабаром тут був створений штаб "по боротьбі з контрреволюцією на півдні", який очолив колишній жандармський підполковник М. Муравйов.

Загальна чисельність радянських військ, що вдерлися до України, складала близько 60 тис. солдатів, крім того, в Україні діяли створені більшовиками загони червоногвардійців, які налічували до 100 тис. бійців (переважно в Донбасі). Військовий міністр УНР С. Петлюра зміг протиставити більшовикам не більше 15 тис. багнетів і шабель. До кінця грудня червоні зайняли Єкатеринослав, а також важливі залізничні вузли - Лозову, Павлоград і Синельниково. 6 січня 1918 р. радянські війська зайняли Полтаву, що відкривало їм прямий шлях на Київ. Поява більшовиків в Україні супроводжувалася зростаючою хвилею масового терору. Так перед захопленням Полтави М. Муравйов заявив: "Я дав наказ вирізати всіх захисників місцевої буржуазії". У перші тижні січня радянська влада була встановлена також у Миколаєві, Одесі та Херсоні. Просування Червоної армії продовжувалося, практично не зустрічаючи організованого опору. 16 січня стався знаменитий бій під Крутамі (район Ніжина), де загін гімназистів із 300 чоловік під командуванням сотника Омельченка спробував зупинити просування червоних до української столиці. Зрозуміло, ця спроба була приречена на невдачу, загін був оточений і повністю знищений. Тепер уже ніщо не могло запобігти здачі Києва більшовикам.

Прагнучи надати допомогу військам Червоної армії, яка наступала, київські більшовики 16 січня 1918 р. організували озброєне повстання робітників заводу "Арсенал". Тут декілька днів продовжувалися кровопролитні бої, що скували останні резерви вірних Центральній Раді військ. 22 січня повстання було придушене, декілька сотень його учасників було розстріляно на території заводу.

25 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила свій 4-й Універсал, в якому говорилося, що "віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу". Це означало оголошення повної незалежності УНР. Сподіваючись тепер тільки на допомогу ззовні, Центральна Рада доручала українському уряду терміново завершити переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною й укласти з ними мирний договір.

Проте, як показали подальші події, було вже надто пізно. Наступного дня, 26 січня, частини Червоної армії вступили до Києва. Всі установи Центральної Ради покинули столицю і переїхали до Житомира. Зайнявши Київ, більшовики розв'язали у місті кривавий терор. У наказі Муравйова говорилося: "Військам армії наказую нещадно знищити у Києві всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". Всього в Києві було розстріляно більше 5 тис. чоловік, хоча повні дані про більшовицький терор просто відсутні. На Україну була поширена дія всіх законів і декретів російського уряду, країна почала керуватися законодавством РРФСР.

Для прямого і безперешкодного вивозу до Росії вугілля, металу і залізняку, Ленін запропонував створити "незалежну" Донецько-Криворізьку радянську республіку. На посилення місцевих більшовиків до Донбасу прибув полк латиських стрільців. 29 січня 1918 р. така "республіка" була створена, на чолі її Раднаркому став лідер місцевих більшовиків Ф. Артем-Сергеєв. Проте, "республіка" проіснувала недовго, і в квітні того ж року була окупована німецькими військами.

Брестський мир та німецько-австрійська окупація України

Ще в грудні 1917 р. в Брест-Литовську почалися переговори з Німеччиною й Австро-Угорщиною, в яких брали участь делегації УНР і Радянській Росії. 27 січня 1918 р. українська делегація на чолі з Г. Голубовичем незалежно від росіян підписала мирний договір із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Договір передбачав розділ Галичини на польську й українську частини й об'єднання Галичини і Буковини в єдиний коронний край Австрійської імперії. Німеччина і Австро-Угорщина, як союзники УНР, повинні були надати військову допомогу Україні в звільненні від більшовиків. Уряд УНР брав на себе зобов'язання поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, близько 3 мли пудів м'яса, багато картоплі, цукру, сала та іншої сільськогосподарської продукції. У свою чергу "союзники" обіцяли поставити до України сільськогосподарську техніку, вугілля, сіль та інші необхідні товари. Українська делегація наполягала на негайній відправці до України двох українських дивізій ("Сірожупаної" та "Синьожупанної"), сформованих у Німеччині з українських військовополонених, а також полку УСС.

18 лютого 1918 р. почався спільний наступ 450-тисячного угрупування австро-німецьких військ на фронті від Балтійського до Чорного Морів. На території України ці війська діяли як союзники Центральної Ради. Більшовики спробували організувати оборону, але сили були нерівні. 2 березня до Києва вступили передові частини армії УНР, а на день пізніше - німецькі війська. Через декілька днів уряд Центральної Ради повернувся до столиці. 3 березня більшовикам вдалося підписати Брестський мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною. До цього часу лінія фронту знаходилася вже за межами України. Радянський уряд Росії був вимушений визнати Німецько-український договір і укласти мир із УНР.

Проте авторитет Центральної Ради в Україні був остаточно підірваний. Селяни так і не отримали землю, не покращилось положення робітників, заможні верстви населення були роздратовані соціалістичною фразеологією Ради. Крім того, німці, що прийшли до України на запрошення Центральної Ради, поводилися, як справжні окупанти, що викликало природне незадоволення українського населення. Незабаром з'ясувалося, що уряд Центральної Ради не в змозі виконати свої зобов'язання з приводу постачань сільськогосподарських продуктів до Німеччини та Австро-Угорщини.

У цих умовах, маючи в своєму розпорядженні значну перевагу у військових силах, німці діяли швидко і рішуче. 29 квітня 1918 р., коли Центральна Рада прийняла конституцію УНР та обрала президентом М.С. Грушевського, німецькі солдати увірвалися до залу засідань і розігнали депутатів. Центральна Рада припинила своє існування. Того ж дня відбувся Всеукраїнський з'їзд землевласників, на якому були присутні 6432 делегати від усіх областей України. З'їзд вирішив затвердити монархічну форму правління у вигляді гетьманату. Гетьманом України був обраний крупний поміщик, генерал Павло Скоропадський, нащадок лівобережного гетьмана України.

Гетьманат

Директорія

Утвердившись у Києві і відновивши УНР, Директорія на чолі з В. Вінніченко зайнялася державним будівництвом. Відмінною рисою політики Директорії була її націоналістична і соціалістична спрямованість. Перш за все, новий український уряд опублікував ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії, а також оголосило про звільнення всіх чиновників, призначених за часів гетьманату. При цьому була втрачена підтримка капіталу і більшості фахівців. Влада на місцях переходила до трудових рад робітників, селян і трудової інтелігенції. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес (парламент) із 528 депутатів. При цьому селяни отримували у конгресі 377 місць, робітники - 118, інтелігенція - 33 місця. Перша сесія конгресу відбулася в Києві 23 - 28 січня 1919 р. Конгрес затвердив "Акт злуки" (з'єднання) УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) і передав законодавчу і виконавчу владу Директорії, після чого "тимчасово" саморозпустився.

Директорія відновила дію всіх законів УНР, а також ухвалила новий закон про передачу поміщицьких земель селянам без викупу. При цьому поміщикам була обіцяна компенсація. Правда, в умовах війни реалізувати цей закон на практиці не було ніякої можливості.

В області зовнішньої політики Директорія встановила дипломатичні стосунки з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом та рядом інших держав. Проте, з тими країнами, від яких залежала доля України, - Росія, держави Антанти, Польща - стосунки не склалися. Так, наприкінці грудня 1918 р. Директорія запропонувала РРФСР переговори про мир, але у відповідь одержала відмову і повне невизнання. Країни Антанти робили ставку на російський "білий" рух, і також не поспішали з визнанням нового українського уряду, який на їхню думку був надто соціалістичним. Польща активно прагнула до розширення своєї території за рахунок західноукраїнських земель.

Україна в 1919 році

Західно-Українська Народна Республіка

У жовтні 1918 р. почався процес розпаду Австро-Угорської імперії. Основні народи, що входили до її складу, у повний голос заявили про своє самовизначення. Гостро постало питання і про долю західноукраїнських земель. У Галичині існували дві сили, що претендували на всю повноту політичної влади, - українці та поляки. Перші прагнули до створення самостійної української держави, а інші бажали приєднання західноукраїнських земель до Польщі, яка знов відродилася.

18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників усіх західноукраїнських політичних партій і церковних ієрархів, на якому був створений представничий орган влади - Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії. Ця подія була повною несподіванкою для поляків, проте дуже скоро вони опам'яталися і почали активно готуватися до встановлення свого контролю над усією Галичиною. У цей час румунські війська зайняли велику частину Буковини, а Закарпаття продовжувало залишатися під контролем Угорщини.