Розділ «Тема 12. Латиноамериканська цивілізація»

o орієнтація на індивідуалізм - значно вище становище людини у ставленні до суспільства та влади;

o більша роль інновацій, що виявилося в широкому використанні тогочасних досягнень, зокрема в навігації, кораблебудуванні, військовій справі тощо.

Соціальна динаміка характеризувалася не циклічністю, а поступальним рухом, хоча відчутним виявився вплив католицького консерватизму. Дослідники вважають, що до кінця XVIII ст. латиноамериканська цивілізація в основному склалася.

Відразу після повернення Колумба з першого плавання постало питання про розділення сфер впливу між двома великими морськими державами - Португалією та Іспанією. До папи Александра VI (іспанця за походженням) звернулася Португалія із скаргою про порушення Іспанією домовленостей про територіальні межі західних морських володінь, раніше затверджених папою Калікстом Ш. У1493 р. папа видав буллу, за якою світ поділявся на дві половини: демаркаційна лінія між ними проходила із півночі на південь приблизно по 50-му меридіану західної довготи, Іспанії мали належати території на захід від цієї лінії, а Португалії-на схід від неї. Папська булла лягла в основу підписаного в 1494 р. в кастильському м. Тордесільясі договору між Іспанією та Португалією про розподіл сфер впливу у західній півкулі. Цей договір став першим юридичним документом про поділ світу між європейськими державами. Однак визначений кордон не витримувався. Коли шість років потому португальська експедиція опинилася поблизу узбережжя Бразилії, то Португалія скористалася нагодою встановити контроль над цією територією, що займає більшу частину Південної Америки (її кордон простягається далеко вглиб континенту). Торговельні війни між Іспанією та Португалією тривали до XVIII ст. Деякі острови і прибережну зону в Карибському басейні захопили Франція, Англія та Голландія. З іспанських володінь у Північній і Центральній Америці в 1535 р. було створено віце-королівство Нова Іспанія із столицею в Мехіко, побудованій на руїнах ацтекського Теночтитлану. До складу новоутвореного віце-королівства на межі ХУЛІ-XIX ст. входили майже вся сучасна Мексика і південна частина теперішніх США. Іспанські колонії, крім Карибського узбережжя (Венесуела), і південно-східна частина Центральної Америки (Панама) утворили в 1542 р. віце-королівство Перу, головним містом якого стала Ліма.

Від самого початку колонізації Нового світу з'явилося і почало швидко зростати населення європейського походження. Привілейовану верхівку складали іспанці і португальці, переважно представники родовитого дворянства, а також багате купецтво, яке займалося торгівлею в колоніях. Вони зайняли майже всі найвищі адміністративні, військові та церковні посади, оволоділи великими маєтками і копальнями. Особи, народжені в метрополії, вважали себе вищими не тільки щодо індіанців, не кажучи про африканських рабів, але і щодо креолів. Креолами називали народжених вже в Америці "чистокровних" нащадків європейців, хоча часто вони мали ту чи іншу частку індіанської або негритянської крові. Вони відчували на собі певну дискримінацію, дуже рідко потрапляли на найвищі посади, проте з презирством ставилися до "кольорових". Адже спочатку саме індіанське населення становило переважну більшість населення.

Європейці, які прибували до Нового світу, не мали сумніву в тому, що стосунки між ними й індіанцями мали складатися на основі відносин пана і раба. Вони були конкістадорами, завойовниками, а світова історія ніколи не знала відносин рівності між завойовниками і підкореними ними народами. Рабство індіанців сприймалося як природне явище. Проте, пам'ятаючи про "шляхетну місію" виведення місцевого населення з "дикунства", іспанці запровадили особливу систему. Вона називалася "енкоменда" - спадкове опікунство європейських переселенців над індіанцями, які жили на тій чи іншій території. "Опікувані" індіанці мали сплачувати своєму енкомендеро подать, чверть якої відраховувалася до королівської скарбниці, і виконувати повинності, що нагадували панщину. Хоча формально вони вважалися вільними людьми, але фактично прикріплювалися до землі, не маючи право кидати округ, у якому їм належало жити. До обов'язків "опікунів'' входило залучення індіанців до християнства і нагляд за виконанням його приписів. Виснажлива праця в сільському господарстві, у видобуванні корисних копалин, на будівництві вдесятеро зменшила корінне населення. Заради збільшення робочих рук почалося масове завезення африканських рабів, загальна чисельність виживших після транспортування через океан оцінюється в 11,5 млн осіб. І індіанці, і негри-раби не мирилися зі своїм тяжким становищем. Індіанці часто піднімалися на повстання, негри тікали до лісів й об'єднувалися в боротьбі проти гнобителів. їхні поселення ставали не тільки базами для організації пограбувань й усілякого розбою, а й вабили інших утікачів. Так, у Бразилії від 1630 р. і майже до кінця століття в районі Пернамбуку існувала "республіка Палмарис" - велике воєнізоване поселення, у якому знаходили притулок й індіанці. Мешканці Палмарис займалися сільським господарством і ремеслами, давали рішучу відсіч спробам колоністів знищити їхню "республіку". Якщо раби піднімали повстання, то вони виявлялися небезпечнішими, ніж ініційовані індіанцями, оскільки жертвами ставали не тільки колишні господарі, а всі білі, які потрапляли на очі. Подібні ексцеси впродовж тривалого часу становили постійну небезпеку для життя в Бразилії.

Крім колоністів європейського походження, індіанців та негрів, існувала численна група населення, що виникла внаслідок змішування різних етнічних компонентів, - метиси (нащадки європейців й індіанок), мулати (народжені негритянками від іспанців і португальців) і самбо (індо-африканці). Вони були позбавлені громадянських прав: не могли займати ті чи інші посади, брати участь у виборах муніципальних органів тощо. Представники цієї категорії займалися ремеслами, роздрібною торгівлею, служили управителями, наглядачами у великих землевласників, а також мали власні невеличкі землеволодіння. Частина з них із часом перетворилася на робітників мануфактур і копалень, солдатів, міських люмпенів. Проте метиси, які багатішали, згодом одержали можливість змінити своє соціальне становище. Купуючи спеціальний сертифікат, вони переходили до розряду "білих" колоністів, а дехто з них перетворився на дуже заможних і впливових осіб.

З огляду на зазначені етнічні фактори нині співіснують три расові субцивілізації: іберійсько-європейська, африканомулатська й індіансько-метисна, кожна з яких певною мірою своїми суспільно-культурними традиціями і тенденціями, цінностями й інститутами вплинула на загальний поступ. Так, населення європейського походження складає переважаючу більшість у державах так званої південної півкулі субконтиненту - в Аргентині (97 % жителів), Парагваї та Чилі (у них у кожній - понад 90), Уругваї (88 %). У Бразилії - найбільшій за територією та населенням країні Латинської Америки - білих приблизно 55%, проте значну частину людності складають мулати (38) і негри (6 %). У Бразилії практично немає індіанців. Проте індіанський демографічний фактор є дуже вагомим у Колумбії, Еквадорі, Перу, Болівії та Венесуелі, а також у країнах Центральної Америки (за винятком "білої" Коста-Рики), у Мексиці, країнах Карибського басейну (крім "чорного" французького Гаїті). У зазначених країнах осіб європейського походження дуже мало - від 5 до 15 % населення, а основну частину становлять або чистокровні індіанці, або метиси.

Крім того, з погляду цивілізаційної ідентичності регіон немов би розпадається на три основні ареали:

o суспільство, що сформувалося на основі вільного переселення європейських іммігрантів (простори від південних штатів Бразилії до аргентинської Патагонії);

o суспільство, що мало у своїй першооснові плантаційне рабство і примусове переселення з Африки (карибська зона і бразильський північний схід);

o суспільство гібридного типу з переважанням метисного І / або значною часткою індіанського населення (Мезоамерика та андський пояс), яке зберігає генетичний зв'язок з доколумбовими цивілізаціями.

Розвиток у кожному ареалі мав свої особливості. А загальною характеристикою стала цивілізаційно-історична фрагментарність і співіснування у багатоманітності, де не бракувало сутичок, опору, асиміляції, навчання й освоєння.

Важлива роль у формуванні латиноамериканської цивілізації належить католицькій церкві. Під виглядом турботи про "спасіння душ" індіанців духовенство насильно нав'язувало їм християнську релігію, аж до спалення на "очисному вогні". Активно діяла інквізиція. Священики і монахи примушували америндів працювати на себе, зганяли на будівництво церков і монастирів, обкладали всілякими поборами. Незабаром у церкви накопичилися значні матеріальні кошти. Вона стала найбільшим землевласником. Церква мала й інші джерела надходжень, серед яких неабияке місце займали індульгенції. Проте багатства та влада концентрувалися в руках найвищої ієрархії, а більша частина нижчого духовенства одержувала маленьке жалування та скромні даяння віруючих. Католицизм здійснював значний вплив на духовне життя колоній, до яких елементи протестантизму проникли так пізно, що не здійснили будь-якого відчутного впливу на суспільний розвиток. Католицизм залишається однією зі змістових серцевин латиноамериканської цивілізації і в наш час, хоча і зазнає впливу з боку певних зовнішніх чинників. Під дією атеїзації, тиску окультизму, нових релігійних течій, а також відродження архаїчних вірувань, зокрема індіанських, відбувається декомпозиція традиційної католицької спадщини. Церква намагається реагувати на це як у фундаменталістському напрямі, так і шляхом зовнішнього переоформлення католицької культури при збереженні догматики. Проте її загальне домінування у духовному житті залишається незаперечним.

Якщо згадати, що для виявлення специфіки цивілізації має значення розуміння ментальних характеристик, то у випадку цивілізації, що розглядається, ситуація надто ускладнюється. Навіть нині попри єдність геополітичну й геоекономічну єдиного психотипу латиноамериканця не існує. Яскравий карнавал - це обличчя Бразилії. Вибуховий темперамент - це карибський тип характеру. Зовсім інший темпоритм і превалюючі настрої в андській, індіанській культурах, що віддзеркалюється в характері З носіїв. До того ж у сфері психології у латиноамериканських країнах існує сильне суперництво. Найяскравіше це виявляється у футболі, де вони просто ненавидять один одного, наприклад аргентинець - бразильця, але суперництво простежується і в інших сферах.

Неуніфікована етнічна, змістовна, стилістична багатоманітність є ознакою латиноамериканської цивілізації, її коливань між полюсами, що визначаються західною цивілізацією, автохтонно-індіанськими традиціями та потужними африканськими впливами, У її історії не можна прослідкувати домінування єдиного і безумовно пануючого архетипу як в інших цивілізаціях. Домінує сам процес взаємодії несхожих передумов, що по-різному групуються за різних обставин. Цивілізаційна невизначеність і неоформленість об'єктивно є однією з визначальних внутрішніх якостей латиноамериканської культурно-історичної спільноти. Стаціонарна характеристика, що закріпилася за Латинською Америкою впродовж минулих шести століть, це життя в непримиренних протиріччях й антиноміях1. Звідси випливає слабкість інституціоналізації, слабкість правового начала і прагнення компенсувати її на шляхах спонтанних харизматичних дій: перевороти, вождизм, популістські ідеології та організації, неформальна економіка3. Важливим є і те, що дослідники виокремлюють магічно-ігрову характеристику латиноамериканської цивілізації, яка є виявом стилістичного змішування та синкретизму. Однак на неї постійно впливає жорстокість то колоніальної влади, то церковних ієрархів, то місцевих поміщиків, чиновників, диктаторів, а то й іноземного тиску. Прагнення необмеженої свободи, ігрової "волі" було спрямоване не тільки проти сил зовнішнього гноблення, але й проти тенденцій правового упорядкування свободи, тобто справді глибинних демократичних тенденцій. Наслідком стало домінування в соціокультурній динаміці підмін, ігрового дійства, карнавалу, інфантильних пристрастей. Це призвело до прагнення якщо не подолати, то якось "узгодити неузгодженість" на шляхах харизматичного дійства: масового свята, карнавалу, перевороту, групової розбірки, позбавлення від внутрішньої особистої напруженості за допомогою якогось різкого вчинку або гострої внутрішньої драми. Не випадково слово "violencia" (буквально насильство) стало одним із ключових для опису латиноамериканської реальності. Можливо, воно є однією зі складових її соціокоду. Бо в латиноамериканській літературі це слово позначає тяжку і невротичну внутрішню непримиренність у соціальності та культурі, а також у самій людській особистості - певну суміш розлюченості з нарцисизмом.

Кубинський поет і революціонер Хосе Марті дав таку символізацію внутрішньої віоленсії латиноамериканця: "у його душі живуть у пристрасній та жорстокій взаємодії і прабатько-конкістадор, і праматір-індіанка". Однак в це протистояння-взаємодію, що визначає глибинний сенс історії латиноамериканської цивілізації на кожному її наступному витку, входили нові й нові фігури, що вносили нові й нові обертони: невільний переселенець з Африки, католицький гуманіст, революціонер-конституціоналіст, іммігрант з Європи, а згодом - з Азії, компрадор, "каудильйо"1, інтелектуал й естет, марксистський доктринер, кримінальний авторитет тощо. Усі ці постаті визначають особливості історії Латинської Америки.

Економічний розвиток Латинської Америки від початку визначався інтересами метрополій, які розглядали колонії як джерела надходження дорогоцінних металів і продуктів плантаційного господарства. Обробна галузь розвивалася дуже повільно: навіть на межі XVIII-XIX ст. мануфактур діяло вкрай мало. Колоніальна влада гальмувала прогрес місцевої промисловості, оскільки прагнула зберегти за метрополіями монополію на експорт готових виробів. Та сама позиція виявлялася і в сільськогосподарській галузі. Через побоювання конкуренції заборонялося вирощування винограду, олив, льону, розведення шовковичних хробаків. Дозволялося розводити лише ті культури, які не вирощувалися в метрополіях. Торговельні відносини з іншими державами суворо заборонялися, а імпортні й експортні операції з метрополіями обкладалися високим митом.

Упродовж усього колоніального періоду народи Латинської Америки вели запеклу боротьбу проти поневолювачів. Численні повстання мали місце протягом XVI-XVIII ст. в Новій Іспанії, Перу, Чилі, Парагваї, Новій Гранаді, Бразилії, Вест-Індії. їх рушійною силою переважно були індіанські племена, гноблене селянство, міська біднота, негри-раби й інші верстви експлуатованого населення. Представники верхівки, які теж були незадоволені владою метрополій, через побоювання народних мас обмежувалися змовами й окремими виступами, малопов'язаними з опором індіанців та африканських невільників. Незалежно від форм і рушійних сил, усі форми боротьби розхитували колоніальну систему і сприяли пробудженню національної свідомості в колоніях. Піднесенню визвольного руху народів цього регіону сприяла війна за незалежність північноамериканських колоній 1776-1783 pp., що призвела до утворення США, а також Велика французька революція 1789-1794 рр. Під безпосереднім впливом останньої піднявся виступ негрів-рабів у Сан-Домінго, що завершився виникненням першої латиноамериканської незалежної держави Гаїті в 1804 р. Французьке вторгнення до Іспанії (1807-1811 pp.) створило сприятливі умови для початку Війни за незалежність іспанських колоній в Америці, що тривала впродовж 1810-1826 рр. і стала першим епохальним "зіткненням" латиноамериканської та європейської цивілізацій. Символом боротьби за незалежність вважається венесуелець генерал Сімоа Болівар. За неофіційними даними, він виграв 472 битви, за офіційними, збройні сили під його командуванням звільнили від влади іспанців Венесуелу, Нову Гранаду (сучасні Колумбія та Панама), провінцію Кіто (сучасний Еквадор). У 1824 р. він звільнив Перу і став на чолі створеної на території Верхнього Перу Республіки Болівія, названої на його честь. Завдяки Війні за незалежність 1810-1826 рр. усі іспанські колонії, за винятком Куби та Пуерто-Ріко, завоювали політичну незалежність. У 1822 р. було проголошено незалежність найбільшої португальської колонії1. Це відбулося без кровопролиття: син португальського короля Жоао XI, якого батько залишив регентом у Ріо-де-Жанейро, побоюючись вторгнення Наполеона, проголосив незалежність Бразилії, а себе - її королем Педро І.

Проте історичний досвід Латинської Америки вкотре засвідчив, що одержання країною незалежності не означає розв'язання всіх проблем. Перші чверть століття потому історики назвали періодом реакції та анархії, яку не могли подолати "каудильйо", що прийшли до влади. З одного боку, звільнення Латинської Америки від іспанського та португальського панування призвело до усунення обмежень, які не давали простору для економічного розвитку регіону. Проте після війни господарство лежало в руїнах, а піднесенню місцевого виробництва протистояв приплив товарів з-за кордону, проникнення іноземного капіталу з Європи та Сполучених Штатів Америки. Розвиток одержали гірничо-видобувні підприємства, будівництво залізниць і кораблебудування, торгівля, комерційне сільське господарство. Однак дала про себе знати відома з історії тенденція: посилення економічних позицій тягне за собою прагнення мати політичний зиск. Так сталося з Мексикою, тиск на яку з боку сильніших в економічному аспекті США призвів до американо-мексиканської війни 1846-1848 рр., внаслідок якої Мексика втратила половину своєї території. Англія, Франція, Іспанія також удавалися до військових інтервенцій проти держав Латинської Америки. Тільки наприкінці XIX ст. завершилося формування латиноамериканських держав у сучасних кордонах. Серія революцій, особливо революція в Мексиці 1910-1917рр, посилила тягу до цивілізаційної самоідентифікації.