Розділ VIII У ПОТАЄМНІ ПЕЧЕРИ ОСТРОВА ПАСХИ

Згодом я дізнався, що навіть самі остров'яни не могли точно перекласти цієї древньої фрази. Загальний зміст її такий: ми їстимемо з норвезької земляної печі довговухих і дістанемо силу мана, щоб зайти до печери.

Брати й досі ще не заспокоїлись, і я, як ніколи, намагався точно повторити незрозумілу-мені фразу. Закликавши на допомогу всі свої знання з анатомії, я відшукав в скоцюрбленого курчати потрібне місце. Пізніше я помітив, що лапки курчати, хоч і це були відрубані, але зламані в суглобах і притиснуті до тіла, голова і шия звернені набік, а дзьоб зрізаний біля самої основи. Я згадав, як бургомістр розповідав мені, що коли хочеш убити свого ворога, треба зробити якісь магічні маніпуляції з курячим дзьобом. Я відломив крихітний куприк, поклав його до рота і пожував. Дуже смачно. Потім мене попросили покуштувати по шматочку від кожної картоплини. Вони теж виявились чудовими. В роті залишилася куряча кісточка. Я не знав, чи виплюнути її, чи проковтнути і, боячись зробити помилку, смоктав кісточку доти, доки Ендіке не дав знак, що можна виплюнути. Але тут втрутився Атан і попросив покласти кісточку на банановий листок.

Тепер мені веліли відломити по шматочку курчати й батата для кожного з присутніх, потім усі, і я теж, мусили знову повторити ту саму складну фразу. Я дуже боявся за фотографа, який, не розуміючи жодного слова, першим відважився розтулити рота. Але він пробурмотів щось так невиразно, що принаймні ніхто не міг почути нічого поганого. Ед відбувся тим, що запхнув у рот шматок чудесної, курятини, як тільки я вимовив за нього цей важкий вислів.

Нарешті ми скінчили й цей іспит. Я вже почав жалкувати, що мені дістався тільки маленький куприк такого смачного курчати, і тому дуже зрадів, коли Атан шепнув, що тепер можна спокійно з'їсти задля «доброго щастя» все курча. Аку-аку бачили, як ми вгощалися в їхню честь, і залишились задоволені. Ніколи раніше я не їв запашніших і смачніших курчат та солодшої картоплі, як ці, спечені в банановому листі в земляній печі старої Таху-таху. Ця старезна мара-танцюристка виявилася справжньою чарівницею, яка без кухарської книги і без приправ перевершила найкращого шеф-кухаря. Та й хіба знайдеш такий ресторан, де б над головою замість стелі розкинулось зоряне небо, замість килимів колихалась трава, а страви були приправлені п'янким запахом степового простору й догорілого багаття!

Однак не ми, що сиділи довкола і наминали курча, були почесними гостями. Вся церемонія була влаштована на честь і на радість гостей, що не мали шлунків, а тому й такого вовчого, як ми, апетиту: їм досить було дивитись, як ласуємо ми. Мені стало майже шкода а ку-аку, що були невидимо присутні на цій нічній трапезі. Атан шепнув, що час од часу треба кидати через плече обгризену кістку і казати:

— На, їж, родинний аку-аку!

Звертатись до аку-аку треба було голосно, але між собою розмовляти тільки пошепки. Очевидно почесні гості без шлунків погано чують, зате дуже добре бачать.

Під час нашої їжі з дзижчанням прилетіла бридка зелена муха й усіма своїми лапами всілась на курча. Я вже хотів було зігнати цього паразита, але на мить завагався, боячись зробити щось не так. І саме вчасно, бо Атан, який не зводив з мухи погляду, захоплено прошепотів:

— Аку-аку співає, це «добре щастя»!

Видно було, що в Атана стає дедалі веселіше на серці. Коли залишився тільки шматок великої картоплини, мені звеліли розломити її на менші і розкидати довкола на землю, на бананове листя і на порожню піч.

Я зробив це, і Атан шепнув, що все готово. Він підвівся і попросив мене взяти «ключ», щоб відкрити ним вхід до печери. Здається, я ніколи ще не чекав з таким напруженням того, що мав побачити. Пройшовши якихось п'ятнадцять-двадцять кроків на захід, ми зупинилися і присіли навпочіпки. На колінах в мене лежав вищирений сірий кам'яний череп.

— Тепер запитай свого аку-аку, де отвір, — шепнув мені раптом Атан, майже наказуючи.

Я почав нервувати. Ми сиділи серед рівного, як стіл, поля. Довкола не видно було ніяких гір, коли не рахувати темних контурів трьох вершин вдалині на фоні зоряного неба. Де ж тут міг бути отвір до печери, якщо поблизу немає жодного каменя, навіть завбільшки, як собача будка?

— Ні, — відповів я. — Я не можу питати про це. Це слід питати про вхід до чужого володіння.

На щастя, Атан погодився зі мною. Він показав на землю прямо в мене під ногами, і я побачив невеликий плоский камінь, напівзасипаний піском і сухою травою, схожий на десятки мільйонів інших каменів навкруги. Атан пошепки попросив мене нахилитись, тримаючи череп перед собою і, звертаючись до каменя, голосно сказати:

— Відкрий вхід до печери!

Я почував себе ідіотом, але робив так, як він велів. Взявши в руки вищирений череп, я нахилився до землі і повторив за ним магічну фразу:

— Матакі іте ана кахаата маї!

Потім Атан узяв у мене кам'яний череп і попросив «зайти». Я згріб пісок і траву з каменя, такого завбільшки, як кофейний піднос, потім попробував його рукою і легко зрушив з місця. В землі відкрилась чорна дірка, надто вузька, щоб у неї можна було залізти. Обережно, щоб у печеру не сипались пісок і трава, я вийняв чотири плитки, які виднілися під каменем. Нарешті отвір став такий, що в нього могла протиснутись не дуже товста людина.

— Тепер залазь, — наказав Атан.