Розділ VIII У ПОТАЄМНІ ПЕЧЕРИ ОСТРОВА ПАСХИ

Атана дуже стурбувало те, що в майбутньому, як йому розповів Лазарус, його печеру можуть знайти з допомогою «машини». Якби тільки йому брати дозволили, він враз розрахувався б з усіма каменями, бо він ревний християнин і вважає, що краще перекласти відповідальність за такі речі на музей.

Атан Атан — людина з щирою відвертою душею, і вплинути на нього було неважко. Він сам багато в чому переконався, і тому дуже переконувати його було не треба.

Через три дні Атан запросив мене увечері до своєї простенької хатини край села. Він пошепки сказав мені, що стара тітка Таху-таху і два старші брати, Педро і Хуан, дозволили йому передати мені печеру. Залишилось умовити Естевана, і я повинен йому допомогти. Атан пішов по брата, що жив у сусідстві, залишивши мене самого сидіти при свічці.

Коли вони прийшли, я помітив, що ніколи не бачив цієї людини. Із бургомістрових братів він єдиний не працював в експедиції. Атан простодушно сказав мені, що його брат керує остров'янами, які спорудили човен і хочуть утекти на Таїті, коли наше судно залишить острів. Той трохи зніяковів, але признався, що це так. Він, правда, ніколи не бував у морі, але старі люди розповіли йому все що треба знати про зірки, і він ясно уявляє собі, як тримати курс в океані. За це його в селищі прозвали капітаном, івсі знають, що він тільки чекає нагоди втекти до Таїті.

Естеван був надзвичайно вродливий чоловік років понад тридцять, стрункий, із тонкими стиснутими губами, відвертим поглядом. Так само як і інші бургомістрові брати, він був зовсім не схожий на мешканця острова, нічим не вирізнявся б на вулиці будь-якого міста Північної Європи. І все ж таки він був справжній довговухий, прямий потомок Оророїни. Естеван Атан, чи «сільський капітан», виявився дуже допитливою людиною. Він хотів дізнатись про все, що стосувалось мандрівки на плоту Кон-Тікі, і про світ, який лежить за обрієм.

Вже було дуже пізно, коли наймолодшому Атанові пощастило перевести розмову на свій рід і печери, і далі все пішло якнайкраще. На кінець ночі вияснилось, що в печері «сільського капітана» зберігається біля ста скульптур. Колись там навіть був невеликий шоколадного кольору глечик, іпу маенго, але він розбився. Найціннішим з усіх його скарбів була «книга», всі сторінки якої списані знаками ронго-ронго. Крім нього, ніхто на острові її ще не бачив.

Я також дізнався, що всіма печерами в родині керує стара тітка Таху-таху; вона справжня відьма і знається з дияволом. У тітки є дуже важлива печера, яка колись, напевно, дістанеться їхньому двоюрідному братові. До мене стара Таху-таху ставилась приязно: я подарував їй чорної матерії на сукню та ще дещо, коли вона була лз Анакені і танцювала для довговухих.

Через кілька днів почалися хвилюючі події. Спочатку до табору дійшла чутка, що в маленького Атана зараження крові і тепер він лежить у сільській лікарні. Але незабаром Лазарус повідомив, що лікар розрізав йому палець і операція виявилась вдалою, хворому випало «добре щастя». Далі мені натяками дали зрозуміти, що Атан чекає мене в себе вдома.

Намагаючись не привертати нічиєї уваги, я вирушив машиною пізно ввечері до патера Себастьяна. Моя розповідь його страшенно зацікавила. Побачити одну з потаємних печер, про які він стільки чув і які вважав загубленими, було його найбільшим бажанням. Але священик розумів, що йому нічого навіть і пробувати піти зі мною, і я пообіцяв відразу ж повідомити його, коли що-небудь побачу. Патер Себастьян просив заходити до нього навіть серед ночі, якщо мені доведеться бути десь поблизу.

Решту шляху од патера Себастьяна до хатини Атана я спускався наосліп, пробираючись завулком уздовж кам'яної огорожі. Відшукавши хвіртку, я зайшов на подвір'я і постукав у низенькі двері. Атан з перев'язаною рукою відхилив двері і, впустивши мене, щільно зачинив їх. Ми сіли до столу, на якому горіла свічка. Під скатертю щось лежало і, коли Атан стягнув її, я побачив череп з вищиреними зубами. Череп був із каменю, але дуже скидався на справжній: два ряди зубів, випнуті щелепи, глибокі темні впадини, замість очей і носа. Зверху на цій зловісній скульптурі було дві загадкових круглих ямки завбільшки з ніготь великого пальця.

— Прошу, — сказав Атан, показуючи на череп. — Ось ключ від печери, тепер вона вже твоя.

Я так розгубився, що не знав, як поводитись. Але Атан був схвильований не менше за мене, і, перш ніж я встиг сказати якусь дурницю, він ткнув пальцем на ямки в черепі і пояснив, що вони весь час були заповнені порошком із кісток аку-аку: якби хто-небудь чужий доторкнувся до «ключа», то впав би мертвим на місці. Але стара Таху-таху сходила в печеру, обережно висипала порошок, і тепер мені нічого боятись. Весь час називаючи череп «ключем», Атан сказав, що я повинен зберігати його в себе під ліжком, а коли через два дні ми разом підемо до печери, «ключ» треба взяти з собою.

Я ніколи не забуду тієї картини: тьмяне світло свічки, за столом сидить Атан, а поруч лежить сірий череп. Я мимоволі здригнувся, коли, взявши череп, який тепер» був уже мій, побачив на стіні свою власну тінь. Свічка ледь блимала, говорили ми пошепки. Знадвору інколи чувся стукіт копит поодиноких вершників, що проїжджали повз хату. Як багато подій відбувається в селищі вночі!

Атан дуже просив мене, щоб того дня, коли ми готуватимемося їхати до печери, я пригостив його курандо для «доброго щастя». Я запитав, чи можна мені взяти з собою ще одну людину. Він спочатку рішуче заперечив, але, трохи подумавши, сказав, що печера все одно тепер моя і я винесу з неї всі фігури, тому, напевно, не буде великого лиха, якщо я візьму когось з собою. Коли ж він дізнався, що я хочу взяти Еда, то зовсім заспокоївся, його брат Хуан працював з Едом на розкопках в Оронго і сказав, що він добра людина. Але троє — нещасливе число, тому Атан вирішив запросити в печеру ще свого брата Естевана, «сільського капітана». Мені пощастило виторгувати дозвіл захопити з собою й фотографа. Тоді Атан заявив, що в такому випадку він мусить узяти когось третього од себе, тому що щасливими числами вважаються «два», «чотири» і «шість». Але він дуже просив більше нікого не брати, щоб мимоволі не розсердити аку-аку.

І ось настав великий день. Наш капітан поїхав до селища і привіз Атана, його брата Естевана та їхнього молодого приятеля Енліке Теао. Останній весь час працював з довговухими в бригаді бургомістра.

В таборі вже всі пообідали, їдальня була вільна, і стюард подав нам холодну закуску. «Сільський капітан» пошепки попросив мене задля «доброго щастя» зробити невеличкі подарунки братові Атану і тітці Таху-таху, яка погодилась передати мені печеру. Сьогодні вдосвіта вона сама спекла курку для аку-аку перед входом до печери.

Сідаючи за стіл, остров'яни перехрестились і проказали коротку застольну молитву. Атан зиркнув на мене невинними очима і пояснив, що це «отра коса апарте», ділком інша річ. Потім, нахилившись через стіл, шепнув, що перш як почати їсти, кожен з нас повинен промовити вголос по-полінезійськи: «Я довговухий з Норвегії. Я їм із норвезької земляної печі довговухих».

Ми вголос повторили по черзі ці слова, а далі розмовляли вже пошепки.

Лише тепер я зрозумів, що ми їмо в честь аку-аку і що саме для них призначалися слова про нашу спорідненість. Я знав, що Атан уже більше не думає, що. древні жителі острова дісталися сюди з Австрії: тепер і він, і всі інші довговухі впевнені, що принаймні їхній рід прибув з Норвегії. Найбільше їх переконав у цьому дебелий матрос з вогненнорудим волоссям, член екіпажу нашого судна. Зараз, під час трапези, про цю заплутану таємницю спорідненості дізналися, очевидно, й аку-аку.

До їдальні зайшов у своїх справах Ед, і я запитав, чи не можна й йому взяти участь у трапезі задля «доброго щастя». Адже він теж піде з нами до печери. Едові довелось повторити по-полінезійськи з явним американським акцентом, що він також довговухий з Норвегії й їсть з норвезької земляної печі довговухих. Далі ми вже вгощалися мовчки, а як щось і казали, то тільки пошепки. Розмови наших гостей про духів та печери були для нас такими ж незрозумілими, як для них незвичні наші закуски. Атан пожадливо вхопив ніж, яким ріжуть сир, і нагорнув собі ним масла, а скибочки лимона, замість того, щоб кинути в чай, поклав на хліб. Але, видно, все це йому дуже припало до смаку. Наївшись донесхочу, остров'яни пішли до більшого намету трохи відпочити: вирушати в нашу таємну подорож можна було тільки вночі, тому залишалося ще багато часу.