Розділ VIII У ПОТАЄМНІ ПЕЧЕРИ ОСТРОВА ПАСХИ

Лазарус узяв від мене один за одним усі камені і передав їх далі Біллу. Коли отвір було звільнено, я виповз назовні і не впізнав навколишньої місцевості. При тьмяному світлі молодого місяця ледве можна було розрізнити контури скелі. Коли я, нарешті, опинився в безпечному місці на плато, я весь тремтів, коліна в мене підгиналися. Я переконував себе, що, можливо, я дуже змерз. Адже в печері було холодно, а ще гірще стало, коли я голий виліз на нічний вітер.

Поки ми з Біллом видиралися нагору, Лазарус устиг ще раз спуститись в печеру з двома сувоями матерії, які повинні були залишитись там.

Ми швидко одяглись і, жадібно ковтаючи гарячий кофе з термоса, показували фотографу свою нічну здобич. Я помітив, що Лазарус трохи покашлює, і Білл теж признався, що не зовсім добре себе почуває. Ми знали, що після відвідин «Пінто» в селищі почався коконго. Хоч цього разу хвороба лютувала не так, як завжди, все ж таки вона була небезпечна. Я дуже боявся, що коли Білл чи Лазарус захворіють, то останній, сповнений забобонів, не тільки не переборе страх перед аку-аку й табу, але ще дужче боятиметься.

Білл мав непромокальну куртку, я дав свою Лазарусу, а сам узяв мішок з цінними фігурами. Перш ніж іти до коней, Лазарус при тьмяному світлі місяця докладно оглянув усе навколо, щоб часом не залишилося клаптя паперу чи якогось іншого сліду. Потім наш караван вирушив у дорогу.

Мішок був важкий, а місцевість надзвичайно кам'яниста, і триматися на коні в сідлі з одним стременом виявилось нелегко. Та ось ми досягли стародавньої брукованої дороги, і я, під'їхавши до Лазаруса, зауважив, що в печері не виявилось злих аку-аку.

— Це тому, що я спустився туди першим і сказав потрібні слова, — спокійно відповів він.

Що це були за слова, я так і не дізнався. Я не дізнався також, чому треба було лізти роздягненим у печеру, де завжди гуляє вітер. Можливо, печерний аку-аку дуже старомодний і звик бачити відвідувачів тільки з набедреними пов'язками? Спитати про це я не наважувався: адже Лазарус думав, що я все знаю про аку-аку не гірше за нього, коли навіть не краще.

Ми мовчки їхали шляхом, тільки копита коней цокотіли на бруківці. От почулося скрипіння самотнього вітряка в Ханга-о-Тео. Крізь хмари, що пливли по небу, раз у раз витикався молодий місяць і зацікавлено заглядав у мішок з скульптурами. Ніч була повна таємниць. Віяв холодний вітер, і ми не зупинились на водопій біля вітряка, як звичайно, а погнали коней далі: адже Лазарус кашляв.