Розділ VI ЗАБОБОН ПРОТИ ЗАБОБОНУ

Раніше я не бачив цієї сивої старої жінки. Вона була невеличка, тендітна, згорблена, але на зморшкуватім обличчі залишилися ще сліди колишньої вроди, а очі зберегли блиск і гостроту. Бургомістр шепнув, що це остання жива сестра його батька, звати її Вікторія, але вона більше любить ім'я Таху-таху, тобто чарівництво. Цілу ніч вона танцювала перед печерою, бажаючи принести щастя, щоб велетень не впав у ту мить, як він раптом захитається і стане на постамент.

Гігант не впав, але й не піднявся. Він лежав похило, і завтра його напевно поставили б як слід, коли б тільки довговухі мали час, щоб закінчити свою роботу. Але завтра всі вони повинні прийти в селище і готуватись до найбільшої події року — короткочасних відвідин військового корабля. Коли командир корабля прийде поглянути на велетня, він уже майже стоятиме, схилившись на кам'яну башту, що сягає йому аж до носа.

Коли настала ніч, у таборі залишився тільки сторож. Всі інші перебрались на борт корабля, щоб на світанку вийти в море зустрічати військове судно. Місцеві жителі звикли бачити в океані лиш тоненьку павутину обрію, що одділяла два відтінки блакиті, і тепер їм, очевидно, здавалось, що поблизу пролягла жвава морська траса. Вранці на далекому павутинні повиснуть муха і комар, а потім два кораблі стануть на якорі в бухті біля селища.

Останніми днями увагу остров'ян привертало ще й третє судно. Воно було не заковане в броню і сталь, а сплетене з золотистого прісноводного очерету і спущене на воду самими остров'янами в Анакені. Тепер воно лежало на палубі нашого корабля і блищало на сонці, як золото. Човна зробили для спроби, та як тільки його спустили на воду, він одразу ж став у ряд таємниць, що огортали родові печери.

Почалося з того, що Ед, повзаючи під плитами на руїнах Оронго, відкрив ще кілька досі невідомих нам фресок. Найцікавішим з усього знайденого були плакучі очі — типічний індійський мотив — і схожі своєю формою на серпи очеретяні човни з щоглами. Один із цих мав поперечні кріплення і велике чотирикутне вітрило.

І раніше було відомо, що давні жителі острова майстрували собі своєрідні очеретяні човни на одного чи двох гребців, такі самі, на яких плавали в стародавні часи вздовж берегів Перу індійці-інки та їхні попередники. Але ніхто не чув, щоб остров'яни робили великі очеретяні човни з вітрилом. Я мав підставу особливо цікавитися цим. На очеретяних човнах я плавав по озеру Тітікака. Правили ними індійці-горяни, мешканці відомого своїми древніми руїнами плато Тіауанако. Я переконався, що ці чудові човни витримують чимале навантаження і плавають дуже швидко: В епоху великих відкрить такими очеретяними човнами біля берегів Перу запливали навіть далеко в море. Старовинні малюнки на глеках доінкської епохи показують, що древні культурні народи будували з очерету справжні кораблі, такі, як древні єгиптяни з папірусу. Плоти із бальзових колод і судна з прісноводного очерету з успіхом служили перуанцям у всіх їхніх морських подорожах. Я знав, що очеретяні човни можуть цілими місяцями бути у воді, — не вбираючи її в себе. Коли одного такого човна мої перуанські друзі доставили з озера Тітікака до Тихого океану, він ковзав по хвилях, наче лебідь, і плив удвічі швидше за бальзовий пліт.

І ось тепер ми побачили малюнок такого човна на стелі розваленої хатини біля кратера найбільшого на острові вулкана. Але ми виявили не тільки малюнок човна, а знайшли й очерет.

Стоячи на вершині серед руїн селища птахо-людей, ми з одного боку бачили урвище, на дні якого клекотів прибій дикого солоного океану, а з другого боку під нами розляглось на дні кратера спокійне озеро з прісною водою, заросле своєрідним височезним очеретом. Саме цей очерет використовували древні остров'яни. Всі місцеві жителі могли описати маленький човен — пора, якого робив собі кожний учасник змагань за перше в році яйце на пташиному острові.

Цей очерет на острові — справжній ботанічний курйоз.

Це цілком своєрідний американський прісноводний очерет, такий самий, який росте навколо озера Тітікака, і ми страшенно здивувались, знайшовши його в кратері на острові Пасхи. З такого очерету індійці на берегах озера Тітікака робили свої чудові човни; його ж вони вирощували на штучних болотах у засушливих місцях Перуанського узбережжя, щоб виготовляти свої традиційні очеретяні човни, там, де важко було роздобути бальзове дерево. Як же очерет потрапив на острів, коли він прісноводна рослина?

Патер Себастьян і остров'яни мали на це свою відповідь. За переказами, цей очерет не був дикий, як інші рослини на острові. Його дбайливо посадили на озері предки остров'ян. Легенда розповідає, що зробив це один з перших поселенців на ім'я Уру. Він привіз з собою кореневища і посадив їх у цьому кратері. Коли очерет прийнявся, Уру пересадив його далі, спочатку в кратері Рано Рараку, а потім у кратері Рано Орої. Довгий час очерет був одною з найважливіших рослин острова. З нього робили човни, будували хатини, плели мати, кошики і капелюхи. Остров'яни й тепер ходять до озера різати очерет. Внизу на блискучій поверхні води ми побачили в бінокль великий очеретяний пліт, який хлопчаки зробили собі для купання.

Я також захотів мати пора. Коли не рахувати примітивного древнього малюнка, ніхто з сучасних остров'ян не знає, як виглядає такий човен і як ним плавати у відкритому морі.

— Брати Покараті, безумовно, зможуть зробити пора, — сказав патер Себастьян, зацікавлений моєю новою вигадкою. — Ці чотири старі оригінали знають усе про човнярство і рибальство.

— Добре, — сказали Педро, Сантьяго, Домінго і Тімотео. — Вони можуть зробити пора. Тільки я повинен дати їм добрі ножі і час, щоб висушити очерет.

Вони дістали чотири ножі й вирушили до озера в кратері Рано Рараку. Є два види очеретяних човнів, заявив старий Тімотео: човен на одного гребця, які виготовляли собі учасники змагання за перше яйце на пташиному острові, і на двох гребців, які виготовляли собі рибалки. Я просив зробити обидва човни. Брати нарізали довгого, вище людського зросту, очерету і поскладали його сушитися біля підніжжя внутрішньої каменоломні. Потім вони поїхали шукати по всьому острову кущів махуте і хау-хау, з кори яких треба було зсукати міцні мотузки, щоб в'язати очерет за давнім способом. Минуло дуже багато часу, поки братам пощастило висушити очерет, тому що як тільки вони залишали кратер, приїздили верхи інші люди і забирали великі в'язки очерету. З нього робили мати й матраци, і легше було взяти готовий очерет, ніж самому різати його в болоті. А старикам доводилось знову братися за роботу.

В той час, коли біля кратера Рано Рараку сушився соковитий зелений очерет, я взяв намет і вирушив до іншого вулкана, на вершині якого містились руїни селища птахо-людей. Тур-молодший тоді ще не працював з Едом і тому спустився разом зі мною єдиним можливим шляхом по стрімкій стіні до середини кратера. Такого дикого ландшафту ми ще не бачили ніде на острові. Жодного фута рівної поверхні, за винятком величезного, грузького, підступного болота, яке вкривало дно вулкана! Здавалось, ніби зелений шпинат затягнув величезний котлован, обрамований з усіх боків прямовисними скелями.

Фотограф теж спустився з нами. По скелях і вузьких виступах він лазив, мов гірський козел, але грузьке болото в глибокій ямі не припало йому до серця. Схил, на якому ми стояли, був стрімкий, а пробуючи стати на дно, ми попадали або у воду, або болото колихалось під, нами, мов натягнута гума. Нам довелось спорудити поміст із зелені та очерету, щоб поставити на ньому намет, інакше ми поскочувались би в багно. Там, де над головою не здіймалися кручі, тягнулися осипи, такі стрімкі, що, видираючись по них, можна було викликати великий обвал. В небагатьох місцях, де можна було б пролізти, густо росли дерева й кущі. В цьому кратера остров'яни й тепер брали для себе дерево. Тут ми мали можливість нарубати дров і запалити всередині вулкана веселе багаття. А коли сон покликав нас до намету, ми склали хвалу невідомому мореплавцю Уру, що дав нам такий чудовий очеретяний матрац.

Досі ще ніхто не досліджував цього гігантського болота, тому ми вирішили побути на дні вулкана кілька днів. Адже, коли вірити легенді, саме тут вперше посадили південноамериканський очерет. Вже перші іспанці, які прибули на острів з Перу, пізнали в цьому очереті тотора інків, а сучасні ботаніки підтвердили, що це справді так. Ми хотіли дістати проби торфу з такої глибини, з якої тільки дозволить взятий нами з собою спеціальний восьмиметровий бур. Ми знали, що саме в такому болоті квітковий пилок і залишки рослин зберігаються на вічні часи. Професор Селлінг з Державного музею в Стокгольмі дослідить проби під мікроскопом і розповість про флору острова Пасхи минулих епох. Якщо нам пощастить, то квітковий пилок у торфі дасть відповідь на два запитання: чи був колись острів покритий лісом і коли саме потрапив сюди південноамериканський очерет. А втім, і так видно було, що очерет занесено сюди давно, бо величезне озеро площею сто п'ятдесят гектарів геть заросло зеленим тотора і мало вигляд гігантської плантації цукрової тростини, на якій тут і там виднілися коричньові островки драговини, завалені перегнилим очеретом. Здавалось, що ходити по цьому болоті дуже небезпечно, та все це залежало від звички. Остров'яни ходили по ньому протягом віків і проклали надійні стежки до окремих одкритих озерець. В посуху їм доводиться спускатись у кратер по воду.

Остров'яни вірили, що озеро не має дна, а патер Себастьян розповідав, що хтось спускав у нього стоп'ятдесятиметровий лот, але дна так і не дістав.

Тут, у глибокому котловані, сонце розбудило нас пізно, і поки ми лежачи роздмухували вогнище, щоб зварити кофе, прибув Тепано, бригадир Едових землекопів, який мав бути нашим провідником у цьому грузькому болоті. Ми вирушили в незвичайну прогулянку до місць, які я визначив для буріння. Ступаючи по драговині, що хиталась у нас під ногами, ми спочатку опинились у дрімучому лісі очерету, густого, мов щітка, й високого, як стіни в кімнаті. Він пнувся вгору з могутніх пластів зогнилого очерету, який хапав нас за ноги і тягнув у підступну глибину. Нам весь час доводилось підгинати стебла молодого очерету, щоб мати опору під ногами. Продершись крізь цю густу барикаду біля берега, ми побачили все болото. Воно розляглось перед нами, ніби клаптева ковдра, рябіючи коричньовим, жовтим, зеленим та чорним кольорами. Тут опора вже була не така надійна. Подекуди доводилось іти по кісточки у воді по рухливому дну, а подекуди ми навіть загрузали по коліна в мох і багно. Болото навколо нас булькало і хлюпало, і ми поспішали витягати ноги, щоб не загрузнути ще глибше. Тут і там торф прорізували вузькі щілини, заповнені коричньовою водою. Коли ми перескакували через них, драговина під нами загрозливо хиталась. В багатьох місцях ріс купками високий очерет, неначе маленькі гайки. В одному місці, вибравшись із такого гайка, ми з Тепано і Туром провалились з головою у воду, закриту товстим шаром ряски. Але Тепано запевнив нас, що тут ніде не засмоктує, і для того, хто вміє плавати, небезпеки немає. Заболочені і заквітчані зеленою ряскою, ми скидались на водяників.