Розділ VI ЗАБОБОН ПРОТИ ЗАБОБОНУ

Якось Ед повідомив, що знайшов багато невідомих фресок на великій плиті, яка-правила колись за стелю хатини. В той самий час Арне відкопав у землі біля Рано Рараку нову, не схожу на інші, статую. Увечері, коли довговухі скінчили роботу і почвалали до печери Хоту Матуа, Лазарус з таємничим виглядом одвів мене вбік.

— Тепер тобі бракує лише ронго-ронго, — сказав він, стежачи, яке враження справлять на мене його слова.

Я одразу зрозумів, що він недаром почав розмову, і прикинувся байдужим.

— На острові вже не залишилося жодної дощечки, — відповів я.

— Ні, залишились, і не одна, — обережно заперечив Лазарус.

Я не повірив йому. Він помітив це і попросив пройти з ним за мур храмової тераси, де на величезній кам'яній башті лежала статуя. Тут він пошепки розповів мені, що в нього є два двоюрідних брати-близнята Даніель та Альберто Іко. Альберто народився на годину пізніше за Даніеля, однак саме його назначили спадкоємцем таємниці родинної печери, повної дивовижних речей, серед яких є й ронго-ронго. Два роки тому Альберто пішов у печеру і приніс звідти додому дві дощечки ронго-ронго. Зроблені вони з дерева, одна з них — у формі/ плоскої риби з хвостом. На цих майже чорних дощечках вирізано багато дрібних рисунків. Хоч таблички й дуже старі, однак ще досить міцні. Їх бачив і Лазарус і інші люди. Але Альберто, взявши дощечки з печери, нарушив табу, і вночі, коли він спав, прийшов аку-аку й почав його колоти й щипати, аж поки він не прокинувся. Виглянувши у вікно, Альберто побачив тисячі малесеньких гномиків, які намагалися залізти до хати. Він мало не збожеволів з переляку, тому відразу ж помчав до печери й поклав ронго-ронго на місце. Печера ця міститься десь поблизу долини Ханга-о-Тео, і Лазарус пообіцяв зробити все від нього залежне, щоб умовити Альберто набратися сміливості і знову піти по дощечки.

Поступово мені вдалося дізнатися від Лазаруса, що його сім'я володіє не тільки цією печерою. Сам Лазарус знає вхід до іншої печери, яка також міститься поблизу Ханга-о-Тео. Там немає ронго-ронго, зате є багато інших речей.

Я спробував умовити Лазаруса взяти мене з собою в цю печеру, але тут він одразу став незговірливим. Він лупнув на мене очима і заявив, що тоді був би кінець нам обом. В печері живе родинний аку-аку, там лежать скелети двох його предків, і коли б хтось чужий захотів пробратись усередину, аку — аку жорстоко помстився б йому. Вхід до печери — найсвященніша таємниця.

Я взяв на сміх неіснуючого аку-аку і хотів було надоумити тямущого Лазаруса, але мої слова відскакували від нього, як од стіни горох. Лазарус був непохитний. Мені тільки вдалось умовити його принести з печери якусь річ. Але що я хочу? Птахо-людину з яйцем чи без яйця? В печері є дуже багато речей, крім, звичайно, ронго-ронго. Я запропонував йому принести всього потроху, щоб я міг вибрати. Та він не погодився на це. В печері повно дивовижних речей, але він зважиться взяти тільки одну з них. На цьому розмову було припинено. Хтось прийшов до мене, і Лазарус, попрощавшись, зник.

Наступного дня я пішов подивитись, як у довговухих посувається робота. Це було ще тоді, коли вони носили каміння й укладали під статуєю башту. Бургомістр і Лазарус поспішили мені назустріч.

— Бачиш, аку-аку допомагає нам, — сказав бургомістр.

— Без допомоги надприродних сил дванадцять чоловік не могли б виконати таку роботу.

Вони розповіли, що для більшого успіху в роботі спекли сьогодні курку в земляній печі.

Я спробував втовкмачити їм, що це забобон, але з їхнього боку зустрів цілу бурю протестів. Коли я сказав, що не існує ніяких аку-аку, вони поглянули на мене, як на сліпого дурня. Звичайно, духи існують! У давнину вони заселяли весь острів, тепер їх не так уже багато, але можна показати чимало місць, де вони й досі живуть. Серед аку-аку є чоловіки й жінки, одні з них добрі, інші злі. Ті, хто розмовляв з ними, розповідають, що в духів своєрідний тоненький голосок. І взагалі, доводів за те, що аку-аку існують, є дуже багато. Бургомістр і Лазарус не давали мені вимовити й слова.

З таким же успіхом я міг би доводити їм, що у воді немає риби, а в селищі — курей. Мені стало ясно лише одне: над жителями острова тяжіють всесильні забобони, і вони правлять за надійні замки для печер, в яких: сховано невідомі нікому скарби.

Я звернувся до патера Себастьяна. Не було жодної людини, яка б краще за нього знала мешканців островам та їхні звичаї. Крім того, я був упевнений, що наша розмова залишиться між нами. В його книзі про острів я знайшов такий запис: «На острові були також потаємні печери, якими володіли окремі сім'ї, і тільки найзначніші члени родини знали вхід до неї. В печерах остров'яни ховали дуже коштовні речі — дощечки ронго-ронго і статуетки. Відомості про входи до печер зійшли в могилу разом з останніми остров'янами, які пам'ятали ще старі часи…»

Я сказав патеру Себастьяну, що маю всі підстави вірити в те, що на острові є потаємні родинні печери, які місцеві жителі відвідують ще й сьогодні. Він одсахнувся і схопився за бороду.

— Не може бути!

Тоді я, не називаючи прізвищ, розповів йому про» одержані в подарунок таємничі камені. Він одразу ж дуже зацікавився і конче захотів дізнатись, де міститься печера. Та я мало що міг повідомити йому, бо мені самому через духів не пощастило потрапити в печеру.

Патер Себастьян схвильовано ходив із кутка в куток. Нараз він зупинився і схопився за голову.